Контрольная работа по "Истории Украинской культуры"

У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їхньому утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвиткові побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін.

У пейзажному жанрі плідно працювали С. Світославський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора блискучих у своїй виразності картин — «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витонченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. Найяскравішою зіркою пейзажного жанру в цей час був С. Васильківський, творча спадщина якого налічує майже 3,5 тис. полотен. Його пензлю належать «Козача левада», «Залишки віковічного лісу», «Ранок. Отара в степу», «Степ на Україні», «Перед грозою» та ін. Ці картини не просто данина красі рідної природи, їхнє непересічне значення полягає не стільки у фантастичній віртуозності майстра-живописця, скільки в глибині закодованого в них філософського змісту. Після знайомства з творами С. Васильківського відомий письменник М. Вороний написав у своїх спогадах: «І враз мене прошибла думка: чи може бути ліпша символізація сучасного стану України? І чабан-проводир у безпорадній задумі, і вівці-народ, що лагодяться спати, і німий, повитий смерковим сумом степ — усе нагадувало гірку дійсність і, мов тужлива пісня, хапало за серце...»

Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У західноукраїнських землях у побутовому жанрі працювали Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

10.

             Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).
             В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію Греко-католицької церкви в Україні, М.Грушевський наголошував, що ця церква "...стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна".
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Перемиської єпархії налічувалося понад 380 таких шкіл. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою.
Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці "Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім'ї братніх слов'янських мов, а також про єдність галицьких і "малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув "оживити пам'ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його "зірницею відродження в Галичині".
Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили     М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ".
Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Маркіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 — 1885 pp.) і Григорій Ількевич (1803—1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: "нарід руський — одне з головних поколінь слов'янських, ...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру".
"Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Це засвідчують спогади Я.Головацького про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: "Нам, молодим русинам, треба об'єднатися в гурток, вправлятися в слов'янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську писемність в Галичині".
Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.
Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то "Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.
            Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до "Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало,до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.
Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!
"Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.
Важливим було й те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов'янська суміш, а народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а "гражданкою".
Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі "Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.
"Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст "Русалки Дністрової", І.Франко зауважив, що "вона була на ті часи явищем наскрізь революційним".
            Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.
            З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада (ГРР). У діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Иосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.
              Голова Руської Ради організувала культурно-освітнє товариство — "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — "Зоря Галицька", яка виходила у Львові з 1848 р. до 1857 р. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою.
              Отже, заслуга Греко-католицької церкви полягає в тому, що вона зуміла очолити національне відродження українців Галичини кінця XVIII —першої половини XIX ст. Внаслідок її діяльності національний рух набував масового характеру.
             Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю "народовців". У 1868 р. вони заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.
Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів "Просвіти", як Анатоль Вахнянин (1841 — 1908 pp.), Омелян Огоновський (1833-1894 pp.), Омелян Партацький (1840-1895 pp.) до 1914 р. товариство налічувало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі Львівської філії і близько 200 тис. — у сільських читальнях. Виникали перші молодіжні товариства "Сокіл" та "Січ". На 1914 р. ці юнацькі групи налічували 974 місцевих відділення і понад 33 тис. членів. Все це засвідчувало, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.
                Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.
В цей період у діяльності передових діячів української культури спостерігалося поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. З-поміж них провідне місце належало українській націонаь-ній ідеї. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У сфері духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких корифеїв української культури, як І.Франко та М.Грушевський.
             У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І.франком та його однодумцями М.Павликом, О.Терлецьким, С.Даниловичем, К.Трильовським, Ф.Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи, спрямованої на згуртування передових суспільних сил на боротьбу проти національного і соціального гноблення.
              З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію — першу в Україні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. В 1899 р. партія розпалася на дві різні — Національно-демократичну, куди увійшли видатні представники національно свідомої інтелігенції М.Грушевський, 1.Франко, Ю.Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є.Олесницький та інші, а також Українську соціально-демократичну партію, до якої належали молоді радикали — прихильники марксизму Ю.Ба-чинський, С.Вітик, М.Ганкевич, МНоваківський, Д.Яросєвич та ін. Українська національно-демократична партія головним гаслом програмної діяльності вважала єдність, соборність усіх українських земель, незалежність Української держави.
Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули 1895 р. Ю.Бачинський у книжці "Україна irredenta", a на Наддніпрянській Україні — М.Міхновський 1900 р. у брошурі "Самостійна Україна".
Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.
В ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895 р. він почав дотримуватися позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко відмежувався від федералісти -чних ідей М.Костомарова та М.Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.
             Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-та-тарської навали. Історичний характер має також повість "Великий шум", де змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.
В історії української літератури І.Франку належить провідне місце як видатному поетові. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: "З» вершин і низин", "Мій ізмарагд", "Із днів журби", "Давнє і нове", "Зів'яле листя", "Semper tiro". Збірка "Зів'яле листя" (1896 р.) — найкраща збірка ліричних поезій І.Франка. У передмові до другого видання поет назвав її "збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка".
          У 1877—1882 pp. І.Франко написав відомі твори політичної лірики — "Вічний революціонер", "Каменярі", "Товаришам із тюрми", де чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша "Вічний революціонер" видатний український композитор М.Лисенко 1905 p. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879—1979 pp.) створив симфонічну поему "Каменярі".
          Вершина поетичної творчості І.Франка — поема "Мойсей" (1905 p.). Висока ідейна та мистецька вартість дають змогу занести її до низки найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми — смерть Мойсея-пророка, якого власний народ не сприйняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. Вона оспівує український народ, висловлює віру в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсея підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.
         У 90-х роках XIX ст. І. Франко написав низку драматичних творів: "Учитель", "Сон князя Святослава", "Будка ч.27", "Кам'яна душа" та ін. Відома п'єса письменника — соціальна драма "Украдене щастя" (1894 p.), яка вирізняється глибоким реалізмом.
          І.Франко — найвідоміший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.
         І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури прислужилися до розвитку українського літературознавства кінця XIX — початку XX ст. Франкові твори "Література, її завдання і найважливіші ціхи", "Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 p.", "Із секретів поетичної творчості", праці про творчість Т.Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок у галузі української культури та її історії.
         Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Гру-шевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11 -томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. В умовах національного гноблення і переслідування української культури царським самодержавством, австрійською монархією, панівними класами Польщі вихід у світ історичних творів М.Грушевського мав значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами.
М.Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення.
         Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. їхні наукові праці публікувалися у "Записках Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка", "Збірнику математично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірнику", "Пам'ятках українсько-руської мови і літератури" й інших виданнях товариства.
         У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував "Літературно-науковий вісник", що згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів "Української видавничої спілки" (1899 р.) і "Товариства прихильників української науки, літератури і штуки" (1904 p.).
Отже, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця Першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які поширювали ідеї національної свідомості не лише серед інтелігенції, студентів, а й серед усього населення.
         Підсумовуючи процес національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX —на початку XX ст., зазначимо, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював і загальний соціально-економічний, політичний, культурний та науковий прогрес усього українського суспільства, і зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція в Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Національно-культурне відродження в Україні заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. було проголошено повну самостійність Українсько? Народної Республіки, а 1 листопада 1918 р. утворено Західноукраїнську Народну Республіку. їх злука відбулася 22 січня 1919 р. Державотворчі процеси дали потужний поштовх національно-культурному відродженню України у модельних періодах її історії.