Г.С. Сковорода – видатний український поет, філософ, просвітитель: «український Сократ»

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Факультет соціології

Кафедра соціології

 

 

Реферат

на тему:

«Г.С. Сковорода – видатний український поет, філософ, просвітитель: «український Сократ»»

Дисципліна  «Історія української культури»

Спеціальність «Соціологія»

 

 

 

 

 

 

                                              Студент 163 групи ___________І .М.Розлуцький

(підпис)

 

____________

(дата)

 

Викладач    ___________ І. Є.Підберезних

(підпис)

 

____________

(дата)

 

 

 

Миколаїв – 2012

 

                                                     План

 

1.Вступ

2.Біографія

3.Філософія Г. Сковороди

4.Головні   риси  філософії Г.Сковороди

5.Тлумачення Святого Письма

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           Вступ

 

Діяльність  кожного історичного діяча, з  її засобами й метою, оцінюється з  індивідуально-етичного погляду, корисного  для суспільства щирістю його мотивів, вагою та величністю його провідної  думки. І коли його мотиви дуже щирі і , як кришталь, прозорі, коли вони високо підносяться над особистими і приватними, коли вони перейняті інтересами людського добра, особливо трудового народу, коли у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, коли його праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію, тоді це буде справжній громадський діяч. Воля кожного індивідуума суспільне детермінована. Кожен ставить собі свою мету, виявляє немов свою вагу і з цих бажань, з їх конфлікту складається рівновага - історичний процес. «Історик, який описує минуле, ніколи не зможе цілком обминути діячів, коли він бажає з'ясувати особливі форми, в які складався історичний розвиток при існуючих окремих умовах. Кожний діяч є дитиною свого віку і свого соціального оточення. Індивідуум не утворює цілком нових громадських проблем, але іноді може побачити їх там, де інші нічого не бачать.» Точнісінько так і у вирішенні цих проблем людина зв'язана тими засобами, які дає в розпорядження її ж доба. Але, навпаки, вибір цього циклу проблем, якому присвячує себе людина, як вона підходить до розв'язання цих проблем, і нарешті сила, з якою вона захищає свої думки та погляди - це все не можна цілком з'ясувати тільки економічними умовами: поруч з ними тут виступають і індивідуальні умови, що розвинулися завдяки своєрідності природних здатностей до його оточення, в якому пробувала особа. Усі перелічені обставини впливають якщо не на напрямок розвитку, то принаймні на хід його та на той шлях, по якому приходять до неминучого наслідку.

„Что  Кант?.. Вот… есть… Сковорода ", —  ці слова належать російському поетові  Андрію Бєлому, який, розчарувавшись у можливості знайти істину у «Критиці чистого розуму», знайшов її у філософських творах Г. Сковороди.

Постать Григорія Сковороди в українській літературі є однією з найпомітніших. Він був звичайною людиною - і став творцем людських душ, він був мандрівником - і пам'ятає земля сліди його ніг, він був мислителем - і досі люди знаходять у його творах щось незвичайне для себе, він сіяв духовну культуру - і проросли зерна, посіяні ним. Він був народним філософом...

 

             Біографія

 

Григорій  Савич Сковорода народився в  с. Чорнухах Лохвицького повіту на Полтавщині 1772 р. в родині малоземельного козака. Хоча його батьки були люди незаможні, але за свою чесність, за спокійний характер та прихильність до ближніх вони мали велику шану і повагу від своїх знайомих.

Вже з дитинства у Григорія вироблялася  спокійна та роздумлива вдача. Як і  всі сільські хлопчаки, користувався він повнісінькою до часу волею - ніхто  йому не міг заважати блукати там, де йому схочеться. Дитинство його проходило як і у всіх хлопчиків. Змалку він також мав талант до співів та музики. Грамоти навчився у дяка, як це було заведено у ті часи, у нього також і навчався співати святих церковних пісень. Маючи 8 років, він ходить до церкви і там допомагає дякові читати та співати. Зважаючи на таку прихильність Гриця до освіти, батьки віддали його у 1738 р. на навчання до академії, коли йому було 16-17 років.

Сковорода народився вкінці царювання Петра  І, який зневажав українські вольності, затверджені Переяславською угодою його батька Олексія Михайловича  та статтями гетьманів, що були після Хмельницького. Україні далося взнаки царювання Петра. Робив він, що хотів і на Слобідській Україні. Те ж робили і наступники Петра. Отже, автономія була тільки примарою. Були роки, коли зникла й сама гетьманська влада. Єдиним просвітом у політичному відношенні була доба Єлизавети, яка погодилася на обрання гетьмана К. Розумовського.

Сковорода потрапив до академії в той час, коли проводилися реформи Ф. Прокоповичем. Знайомий безпосередньо з класицизмом, він почав його заводити і в  академії. Запроваджено було і викладання нових мов. До 1741 р. (звикши до академічного життя) його взяли до царського хору. Україна здебільшого постачала таких співаків. Був він там аж до відставки, яку одержав у 1744 році. В нагороду за співи у царських хорах дали йому чин придворного уставщика. Цього ж року він повертається до академії і продовжує своє навчання, де робить великі успіхи. З філософських наук він слухав логіку, метафізику й етику. До того ж, досконально вивчивши грецьку, латинську, німецьку, староєврейську мови, філософію й літературу, Сковорода став одним з найосвіченіших людей свого часу.

Навчаючись  в академії, Сковорода прагнув  побувати за кордоном. Він в той  час знайомиться з генералом  Вишневським, який їхав до Угорщини з  метою закупити вина до царського  двору і хотів із собою взяти  свого дяка для будайської православної церкви. Йому вказали на Сковороду, говорячи, що він добре знає латинську, німецьку та грецьку мови і дуже бажає поїхати у західну Європу. Вишневський взяв його в Буду (Офен), а з Буди він обійшов пішки Угорщину, Польщу, Німеччину та Італію. Тут він найбільше дбав про те, щоб познайомитися із вченими людьми, і є деякі думки про його зустрічі з Е. Кантом

У 1753 р. Сковорода повертається додому в свої рідні Чорнухи. Сковорода в ті часи був багатий на знання, але дуже бідний на матеріальні статки, тому в той час він був у пошуках роботи. Пізніше Сковорода дізнається, що в Переяславській семінарії є місце вчителя поезії. Він з проханням звертається до переяславського єпископа Івана Козловича і той призначає його вчителем. У цей час Сковорода починає формуватися як філософ. Приблизно тоді, як він сам каже, Біблія стає його улюбленою книгою, і починає її пильно вивчати.

У 1763-46 рр. Сковорода займає посаду вчителя  у Харкові. У цей час він  зустрічається із Ковалінським, з яким його єднає велика дружба. Вони вивчають класиків - Плутарха, Ціцерона, Горація, Лукіяна, проте основну увагу вони звертали на Біблію.

У 1766 р. Сковороду було призначено професором «блаґонравия» у Харківському Колегіумі. Цю пропозицію він радо прийняв і  не брав ніякої платні за роботу.

В останні роки свого життя він  мандрує по монастирях, знайомих поміщиках, відвідує ярмарки, де навчає простий  народ. Старість не змінила його життя. Одні вважали його за розумного, інші - за юродивого, дивака, проте всі  шукали його і всі були раді його розмові. Він все частіше ходив  у степи, бо він вважав, що на самоті можна складати трактати, збільшувати  «Сад божественних песен» або грати  на флейті чи сопілці і пізнавати  себе, Бога і Біблію.

Період  з 1766 — 1794рр. був найплодовитішим  в його діяльності й творчості. За цей час Г. Сковорода створив  майже всі свої літературні та філософські праці; він написав 18 творів і зробив 7 перекладів з латинської на російсько-українську мову того часу. Крім „Сада божественных песней", двох проповідей, ним були написані наступні твори, що до нас дійшли: «Наркисс» (1767), «Астрахань» (1767), «Беседа, нареченная двое» (1772), «Диалог, или розглагол о древнем мире» (1772), «Разговор дружеский о душевном мире» (1772), «Басни Харьковские» (1774), «Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира» ( 1774), «Икона Алкивиадская» (1776), «Жена Лотова» (1780), «Брань архистратига Михайла со Сатаною» (1783), «Благодарный Евродий» (1787), «Потоп змиин» (1791).

У серпні 1794 р. він був дуже хворий і пішов у Орловську губернію в с. Хотетово на зустріч із Ковалінськім, адже це була їхня остання зустріч. Із Хотетова він іде на рідну Україну, відмовляється від грошей, які  дає йому Ковалінській. Так прийшов він до села Пан Іванівки, де жив його знайомий поміщик Ковалевський, там він і помер.

Позитивним  явищем тодішнього життя треба визнати  нахил до освіти, яким перейняті  були всі кола суспільства, не тільки вищі, але й козацтво, селяни. Вони утворили та утримували на свої кошти нижчі школи, що існували по всій Слобідській Україні, в яких навчали мандрівні дяки-вчителі. І Сковорода вчився в одній з таких шкіл, а потім і сам став немовби мандрівним вчителем у найкращому розумінні цього слова. Над такими народними школами стояли колегіуми, у двох з них — Переяславському і Харківському — навчав Сковорода, а над цими колегіумами найвище була Київська академія, в якій виховувався Сковорода із своїми товаришами.

Отже, риси того часу не могли не вплинути на філософа. Звичайно, він відчував вплив свого оточення, соціальних умов і стосовно його діяльності як вчителя, і як мандрівного філософа, і як літератора. Це відбилося на його мові та стилі, на богословських працях. Але разом з тим, він виступає перед нами критиком, що тоді досить гостро ставився до існуючих на той час традицій, крім того, він утворив власний світогляд, свою власну філософію - науку про життя, - що була синтезом його позитивних поглядів, які він поширював у суспільстві, він всупереч існуючим ідеалам створив свій ідеал, і дуже хотів, щоб він здійснився. Сковорода, безумовно, був одним із найвидатніших культурних діячів України 18 ст. і являв високою мірою своєрідну особу, був звичайно продуктом свого часу, але значно перевищував загальний рівень своєї доби, проводив боротьбу з її ідеологією та забобонами у релігійній сфері.

У 1759 р. Сковорода переселився в  Слобідську Україну - на Харківщину, одержав  посаду вчителя поезії у Харківському колегіумі. Жив він тут дуже просто: одягався в селянський одяг, вставав  до сходу сонця, не їв м'яса та риби і йшов за місто у садок, при цьому завжди був бадьорий та веселий. Сковорода однаково ставився до людей усіх станів, відвідував хворих, заспокоював сумних, розділяв останнє з убогими, був побожний. Очевидно, тут він і здійснював обраний ним життєвий шлях. Харківський колегіум був у той час, до відкриття в Харкові університету, освітнім осередком Слобідської України, в ньому викладали і світські дисципліни , і в ньому вчилося не мало дворянських та міщанських дітей. Сковороду вмовляли прийняти чернецтво, але він їм на це так відповів: «Їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко та чернецтвуйте.» Він залишив навчання в колегіумі, але потім знов вступив до нього, щоб керувати освітою та вихованням у своєму напрямку учня колегіуму М. Ковалинського, свого майбутнього друга та біографа.

Григорій  Сковорода мав величезний вплив  на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому „мандровану академію" і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода...

 

                Філософія Г. Сковороди

 

Вихованцем  Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794). Беручи до уваги досвід минулих  наукових досліджень, не заперечуючи, а органічно переосмислюючи досвід та знання попередників. Зроблю спробу проаналізувати філософію Г.Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їхнє основне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовкою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж. Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення. На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія «щастя». Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик «Пізнай себе» — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення. У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розум на достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу. Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі, — це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.