Громадянське суспільство і громадянська культура

 

!

Основними документами, у яких відбувалося формулювання системи прав і свобод людини, є: Велика хартія вольностей 1215 р. (Великобританія) – право на справедливий та безкоштовний суд, свобода від позасудового переслідування; Habeas corpus act 1676 р. (Великобританія) – закон про недоторканість особи; Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. (Франція) – перший звід громадянських та особистих свобод людини; Білль про права 1791 р. (США) – перші десять поправок до Конституції США, що містять перелік основних прав і свобод людини; Загальна декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. – основний міжнародний документ, що регулює національне законодавство стосовно прав людини у всіх країнах світу.

 

 

Існують два головні напрями  визначення суті прав і свобод людини: природно-правовий та позитивістський, що визначають негативні та позитивні права.

Природно-правовий напрям розглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження. Вони не залежать від волі держави. Головним вважається принцип свободи, невід'ємності, невідчужуваності прав людини. Ідея природних прав людини покликана поставити заслін всевладдю держави, що перешкоджає розвиткові свободи, індивідуалізму й автономії особи. Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, охороняти їх від будь-яких посягань.

Негативні права - це ті традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані в процесі здійснення буржуазних революцій, а потім конкретизувалися і розширилися в практиці й законодавстві демократичних держав. До них належать:

• право на свободу думки, сумління і релігії;
• право кожного громадянина на ведення державних справ;
• право на рівність перед законом;
• право на життя, свободу і безпеку особи;
• право на свободу від свавільного арешту, затримання або вигнання;

• право на гласний і з дотриманням усіх вимог справедливий розгляд справ незалежним і безстороннім судом.

Через ці права люди дістають змогу  реалізувати негативну свободу і зобов’язують державу утримуватися від втручання у сфери, що регулюються цими правами.

Позитивістський напрям підходить до прав людини як до цінності, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною правом розпоряджатися долями індивідуумів на власний розсуд.

Позитивні права сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення економічного становища, підвищення культурного статусу. їх реалізація потребує організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави. До цих прав належать:

• право на працю і вільний вибір виду професійної діяльності;
• право на соціальне забезпечення і відпочинок;
• право на захист материнства і дитинства;
• право на освіту;
• право на участь у культурному житті суспільства.

 

Після Другої світової війни в контексті  розвитку громадянського суспільства  почало формуватися третє покоління прав людини.

Це колективні права, або права солідарності - право на розвиток, мир, здоров'я, довкілля, спільну спадщину людства, а також право на комунікацію. Особливість цього різновиду прав полягає в тому, що вони є колективними і здійснюються не окремою людиною, а народом, нацією, суспільством, громадою, асоціацією. Зрозуміло, що окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов'язана не з особистісним статусом, а зі становищем людини як члена певної спільноти.

Загальна теорія права трактує конституційні обов'язки людини і громадянина як міру належної поведінки.

Основними принципами конституційно-правового  інституту прав і свобод людини є: закріплення в національному законодавстві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права; невідчужуваність та непорушність особистих природних прав і свобод людини та наявність їх у неї від народження; рівноправність людей у їхніх правах та свободах; єдність прав та обов'язків людини і громадянина; гарантованість прав і свобод.

Правам і свободам людини повинні  відповідати певні її обов'язки, бо без цього права не будуть забезпечені відповідними діями інших осіб, організацій, держави, від яких залежить функціонування цих прав і свобод.

Складні зв'язки, що виникають між  державою та особою, а також взаємовідносини між людьми держава фіксує юридично — у вигляді прав, свобод і обов'язків. Саме вони створюють правовий статус індивіда як одну із найважливіших політико-юридичних категорій, що нерозривно пов'язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. У правах, свободах та обов'язках не тільки фіксуються зразки, стандарти поведінки, які люди вважають корисними й доцільними для життєдіяльності соціальної системи, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особи.

Отже,

права і свободи людини — це її соціальні можливості, які визначаються економічними й культурними умовами  життя суспільства і законодавчо  закріплюються державою. В них  виражена та міра свободи, яка об’єктивно можлива для індивіда на конкретному етапі розвитку суспільства. В межах цієї формально закріпленої свободи здійснюється самовизначення особи, встановлюються умови реального використання соціальних благ у різних сферах особистого, політичного, економічного, соціального і культурного життя.

Громадянські права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий  комплекс дій усіх державних і  суспільних структур зі створення і  підтримки нормальних умов життя людини.

Система гарантій прав і  свобод особи є досить складною і  розгалуженою. За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних  гарантій належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні гарантії - засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать юридичні або правові гарантії прав і свобод особи.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Проаналізувавши систему  гарантій прав і свобод особи в  країні, можна зробити висновок, що в Україні існує практично  необмежене коло засобів захисту  прав і свобод людини і громадянина. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Але одночасно існує  така проблема: хоча права і свободи  особи, а також гарантії реалізації і захисту цих прав і свобод, закріплені в Конституції, сучасне становище в сфері прав і свобод людини і громадянина свідчить про те, що гарантованість практичної реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи ще перебуває на досить низькому рівні. Насамперед це стосується деяких соціально-економічних прав і свобод людини, закріплених і гарантованих чинною Конституцією. Поки що фактично вони носять більше декларативний, ніж реальний характер, в більшій мірі проголошені, ніж гарантовані. Механізм здійснення та захисту цих і деяких інших прав і свобод з тих чи інших причин іноді реалізується дуже повільно або навіть гальмується.

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ  І СВОБОД ЛЮДИНИ

 

Серед сукупності прав і свобод людини можна виокремити певні групи, у  залежності від того, яку сферу  суспільного буття регулюють  дані правові норми:

Основні права, свободи  й обов'язки людини, тобто певні  можливості, які необхідні для  існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

По-перше, йдеться про  можливості деяким чином діяти або  утримуватися від певних вчинків  з тим, щоб забезпечити своє нормальне  існування, свій розвиток, задоволення  тих потреб, що сформулювалися. При  цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг  цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науковій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють  певні її можливості, відокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Найбільш виразно права  людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право  — це забезпечена законом міра можливої поведінки особи (громадянина  або організації), спрямована на досягнення цілей, пов'язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здатність мати права. Суб'єктивне право — необхідний елемент конкретного правовідношення, тому воно виникає на основі юридичного факту. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права. Так, власник землі вправі володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право зветься абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом  депутат має право вимагати від  посадових осіб або певного державного органу здійснення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

У випадку порушення  суб'єктивного права воно захищається законом у примусовому порядку шляхом пред'явлення у суді або іншому установленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина, органу), можуть витікати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України  закріпила основні права, свободи й обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб'єктивні права.

Конституційне право  людини і громадянина — це певні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави.

Свобода людини і громадянина  як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку, або право громадянина на невтручання органів держави й інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини й громадянина, то, згідно з постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України акцентує на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи й обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.