Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів

 

 

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра конституційного і адміністративного права

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

 «Відмежування  необхідної оборони від суміжних  кримінально-правових інститутів»

 

 

 

 

Виконав:

студент 2 курсу

 спец.6402, 10 групи,

Попко Д.В.

 

Перевірив викладач:

Осадча К.О.

 

 

 

Київ – 2009

 

 

План

 

 

 

Вступ

1. Історія виникнення необхідної оборони в Україні та в світі.
2. Особливості звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною.
3. Відмежування необхідної оборони від крайньої необхідності та уявної оборони.
4. Інститут необхідної оборони в законодавстві зарубіжних країн: Франції, Англії, США.

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Необхідна оборона – важливий і діючий засіб у боротьбі зі злочинністю. Його використання може бути найбільш успішним лише тоді, коли кожна людина буде добре розбиратися в тім, що являє собою право на необхідну оборону.

Закріплене в законі право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань, відмежування його від інших кримінально-правових інститутів дає можливість людям активно брати участь у боротьбі зі злочинними елементами, злісними порушниками суспільного порядку[7]. Саме тому актуальність даної теми реферату обумовлена насамперед найважливішими функціями необхідної оборони в умовах становлення в Україні громадянського суспільства і правової демократичної держави.

Метою даної роботи є аналіз інституту необхідної оборони, як в Україні, так і в зарубіжних країнах, з ціллю визначення різниці між необхідною обороною і суміжними кримінально-правовими інститутами.

Для досягнення  даної мети ставлю наступні завдання:

1. Простежити історіографію інституту необхідної оборони від її зародження до сучасності;
2. з’ясувати сутність поняття необхідної оборони;
3. розмежувати інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності та уявної оборони;
4. дослідити кримінальне законодавство зарубіжних країн, з метою визначення особливостей інституту необхідної оборони за кордоном.

Методичними матеріалами для написання роботи є статті таких журналів як Право України; Прокуратура, Людина, Держава; Вісник академії правових наук України, Підприємництво, господарство, право; а також нормативно-правові акти та підручники в галузі кримінального права.

Історія виникнення необхідної оборони в Україні та в світі

 

Питання про обґрунтування права на необхідну оборону з давніх часів привертало до себе увагу філософів і юристів. Римський юрист Ціцерон з цього приводу висунув ідею, що право на необхідну оборону не є писаний, але природжений закон – non scripta, sed nata lex. Думка Ціцерона щодо права на необхідну оборону, найбільш вірогідно, ґрунтувалася на положеннях, сформульованих піфагорійцями, а саме, «справедливое состоит в воздании другому равным»[10, c 400], можливо, в основі яких біблейські приписи «віддай душу за душу, око за око і т. д»., що співзвучні з принципами Таліона [11, c 188]. Взагалі, в ті далекі часи застосування фізичної сили, викликане попереднім насильством, сприймалось як норма і ґрунтувалось на явищі кровної помсти.

Принцип рівнозначності заподіяння шкоди тому, хто чинить насильство проти людини, находимо зафіксованим раніше в законах царя Вавілонії Хамураппі, в яких зазначено «Якщо чоловік ушкодить око сина чоловіка, - слід ушкодити його око». Пізніше в Законах Драконта вже було сказано: «Якщо хто в стані самооборони вб’є людину, яка насильно намагалася забрати майно, - таке вбивство не підлягає карі». Цей принцип був відображений і в законах Стародавнього Риму 12 таблиць. В таблиці 8 сказано: «Якщо заподіє каліцтво і не примириться з потерпілим, то нехай і йому буде заподіяно те саме». Ці закони регламентували і можливість застосування фізичної сили щодо особи, затриманої на місці вчинення злочину: «Якщо той, хто крав у нічний час, убитий на місці, то нехай убивство його буде вважатися правомірним»[12, c 425].

З історико-правових джерел відомо, що через тисячоліття візантійське право вплинуло на розвиток права Київської Русі і правило «воздание другому равным» було закріплене в Договорі київського князя Ігоря з візантійським імператором, в якому вказано: «якщо християнин уб’є русина або русин християнина, то той, хто вчинив убивство, буде затриманий родичами убитого і нехай уб’ють його». В Руській Правді фіксувалось і право активно діяти з метою самооборони та застосування знаряддя: «Не терп яли противу ударить мечем, то вины ему в том нетуть».

Пам’ятки права держав Західної Європи періоду розвинутого феодалізму права на необхідну самооборону формулювали більш розширено. Так, «Кароліна» у розділі про виправдальні випадки позбавлення життя передбачала, що коли хтось здійснює правомірно необхідну оборону для спасіння свого тіла і життя та доброї слави, і позбавить життя того, хто змусив його до оборони, то він не буде в цьому не перед ким винний.

У філософській і політичній літературі Європи 17-18 століття мали місце різні точки зору щодо природного права людини на захист від неправомірних посягань. Англійській філософ Томас Гоббс з позицій механічного матеріалізму в «Левіафані…» вимагав беззастережного підкорення підданих государеві, поряд з тим визначав невід’ємні права і свободи людини стосовно самозбереження і самозахисту.

В царській Росії нормативне закріплення окремих положень права на необхідну оборону вперше знаходимо у «Воинских артикулах» Петра І, в яких визнавалась дієвість захисту, розпочатого у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. Реальний стан «права мщения природы » на теренах Росії в кінці 18 століття відтворив О. М. Радіщев в «Путишествии из Петербурга в Москву». Можливість здійснення природного права на необхідну оборону автор вбачав тоді, коли небезпека загрожувала безпосередньо особі і тоді коли був відсутній закон, що карав за вчинений злочин та визнавав правомірним заподіяння смерті тому, хто вчинював насильство [16, c 86-87].

Після жовтневих подій в Росії та в період репресій наукова діяльність криміналістів стала мало помітною. Проте в повоєнний час проблема прав людини набуває міжнародного значення. Загальна декларація прав людини проголошує право кожної людини на життя і особисту безпеку [8]. В Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини зафіксовано, що позбавлення життя не розглядається як здійснене на порушення права кожного на життя, коли воно є наслідком застосування сили, яка абсолютно необхідна для захисту будь-якої особи від незаконного насильства [9].

Аналіз наведених міжнародних документів дає підстави для висновку, що відображена в них концепція захисту прав людини – це загальна форма правової сутності даного інституту кримінального права та синтезована сукупність поглядів, спрямованих на захист найважливіших цінностей у суспільстві – життя і здоров’я людини та інших її прав і свобод.

Отже, хотілося б сказати що інститут необхідної оборони, в примітивному вигляді, але  існував ще в часи до нашої ери і вже тоді відігравав досить важливе значення. Необхідна оборона сьогодні – правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно-небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною

 

Як показує вивчення правозастосовної практики, органи дізнання, слідства і суди досить часто допускають серйозні помилки при вирішенні питання про оцінку правомірності дій осіб, що оборонялися від злочинних посягань. Наслідком таких помилок є те, що:

• особи, які правомірно оборонялися, притягаються до відповідальності за перевищення меж необхідної оборони;
• до відповідальності за злочини проти особи без таких, що пом’якшують відповідальність, обставин притягуються особи, що вчинили злочини при перевищенні меж необхідної оборони;
• до відповідальності за вчинення злочинів проти особи без таких, що пом’якшують відповідальність, обставин притягаються особи, що вчинили правомірну оборону.

У теорії кримінального права питанням необхідної оборони присвячена велика кількість спеціальних наукових досліджень, завдяки яким вдалося знайти вихід із багатьох проблемних ситуацій, що виникають при застосуванні статті 36 КК. Однак велика кількість судових помилок зумовлює необхідність детального розгляду сучасних проблем судової і слідчої практики, що виникають при встановленні підстав звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із необхідною обороною і встановленню перевищення меж необхідної оборони, що тягне за собою притягнення до кримінальної відповідальності [6].

У статті 36 ККУ, пункт 3 вказано, що: «перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього кодексу». Той же ККУ, пункт 4 статті 36 говорить: «особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно-небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту». Тобто, особа яка перебуває в стані необхідної оборони звільняється від кримінальної відповідальності (крім випадків передбачених у статтях 118 і 124 ККУ) [2] .

Проте, як вже говорилося виникає досить багато проблем при встановленні межі де закінчується необхідна оборона і наступає кримінальна відповідальність. Для цього хотілося б розглянути умови правомірності необхідної оборони, що і є підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності. Найбільшого поширення в кримінально-правовій літературі здобув розподіл всіх умов на 2 групи. До першої вчені відносять умови, що характеризують посягання; до другої – умови, що характеризують захист. Однак серед вчених-юристів немає єдиної думки х приводу кількості і якості зазначених умов. Так, одні автори до умов, що характеризують посягання, відносять: 1)суспільну небезпеку посягання; 2)наявність посягання; 3)дійсність посягання. Як умови, що характеризують захист, виокремлюють наступні: 1) захист особи, прав особи, що обороняється, інших осіб, суспільства і держави; 3)захист немає перевищувати меж необхідної оборони [14, c 15-26].

Іншу систему розташування і розгляду умов правомірності необхідної оборони пропонує В. Кириченко: умови, що стосуються виникнення припинення права необхідної оборони, і умови, що визначають межі допустимого захисту. Така позиція є точнішою, на мою думку, оскільки відбиває суть необхідної оборони, що полягає в кримінальному захисті проти суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння визначеної шкоди тому, хто посягає. Із цього положення випливає, що при оцінці правомірності оборони необхідно визначити: ознаки, що визначають підстави для застосування необхідної оборони і межі можливої поведінки особи, що здійснює оборону.

Умовами правомірності необхідної оборони, що визначають її підстави є: 1)суспільна небезпечність посягання; 2)реальність посягання; 3)заподіяння шкоди тільки тому, хто посягає.

До умов правомірності необхідної оборони, що визначають межі допустимого захисту, варто віднести такі: 1)захист має здійснювати вчасно (часову межу оборони); 2)захист не повинен перевищувати інтенсивної межі необхідної оборони.

Таким чином можна зробити висновки, що звільнення від кримінально відповідальності у зв’язку з необхідною обороною настає, якщо є підстави, що доводять її правомірність і особа не перевищила її меж.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відмежування необхідної оборони від суміжних кримінально-правових інститутів

 

Обставини, що виключають злочинність діяння – це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами соціально прийнятні і правомірні вчинки, які здійснюються за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду. Вони включають в себе : необхідну оборону; крайню необхідність; уявну оборону;  затримання особи, що вчинила злочин; фізичний або психічний примус;  виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Найбільшу увагу хотілося б приділити відмежуванню необхідної оборони і крайньої необхідності, необхідної оборони і уявної оборони.

Крайня необхідність – вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена [4] .

Основними ознаками відмежування необхідної оборони і крайньої необхідності є: