ЗМІСТ
Вступ...……………………………………………………………………………….3
1. Соціально-правова
обумовленість криміналізації діяння
(дії чи бездіяльності) вбивство через
необережність…...………...................................6
2. Кримінально-правова
характеристика складу злочину
вбивство через необережність……………………………………………………………………...19
3. Покарання за
злочин вбивство через необережність.…………………..…29
Висновки….………………………………………………………………………..31
Список використаних
джерел………………………………………………….33
Вступ
Вбивство спрадавна вважалося
злочином проти людини і засуджувалося
як мораллю, так і системою норм і правил,
що мають силу закону. Заборона на вбивство
була одним з перших табу в людській культурі.
Багато в чому це пояснювалося необхідністю
продовження роду і зміцнення суспільства.
Свобода вбивства загрожувала людству
винищуванням, тому спочатку вбивство
було засуджене і заборонене в локальних
співтовариствах – союзах, племенах і
т.д. У міру становлення крупніших людських
співтовариств, аж до державних об’єднань,
табу на вбивство придбало форму закону,
обов’язкового для всіх членів співтовариства.
Відомо, що перші законно-положення (як
написані, систематизовані сукупності
норм і правил поведінки, а також заборон)
формуються на основі загальноприйнятих
норм моралі, що сформувалися і закріпилися
в законах. Вбивство трактується як злочин
практично у всіх законодавчих системах
– стародавніх і сучасних. Посягання на
чуже життя може бути виправдане мораллю
і законом лише у виняткових випадках.
Для різних суспільств, культур, політичних
систем, ці випадки різні. Наприклад, мусульманські
норми і правила, закріплені в Корані,
не передбачають покарання за вбивство
невірного: «І вбивайте їх, де зустрінете,
адже спокуса – гірше, ніж убиение». Тоді
як вбивство правовірного по шаріату повинно
каратися смертю. Одна з перших заповідей
Біблейського Мойсея, що визнаються як
іудеями, так і християнами, свідчить:
«Не убий». Старозавітні правила, що мали
для стародавніх іудеїв силу закону, дуже
конкретно визначають вбивство як антигромадське
діяння. Якщо, згідно Біблії, перший вбивця
на Землі Каїн був покараний вічним вигнанням,
то згодом за заподіяну іншому смерть
вважалася смерть: «Хто ударить людину,
так, що він помре, та буде зраджений смерті,
а якщо хто з наміром уб’є ближнього підступно
(і прибіжить до жертовника), то і від жертовника
мого бери його на смерть». У сучасних
системах вбивство розглядається як один
з найтяжчих злочинів і передбачає суворе
покарання, аж до страти у ряді країн.
Актуальність теми: концепція правової держави
завжди пов’язується, перш за все, з ідеями
природних невідчужуваних прав людини,
з їх визнанням, повагою та охороною з
боку держави. Конституція України закріпила
головне природне право кожної людини
– право на життя: «Кожна людина має невід’ємне
право на життя». Актуальності дослідження
набуває у зв’язку з необхідністю осмислення
відповідних положень нового КК України
– перш за все з метою найбільш точного
розуміння (тлумачення) кримінально-правових
норм, що передбачають відповідальність
за посягання на життя, їх правильного
застосування та подальшого вдосконалення.
Метою дослідження
є комплексна кримінально-правова
характеристика вбивства з необережності,
передбаченого статтею Кримінального
Кодексу України.
Поставлена мета зумовила необхідність
розв’язання таких головних завдань:
- охарактеризувати вбивство,
як найтяжчий злочин проти життя;
- проаналізувати вбивство
з необережності;
- визначити кваліфікуючі
ознаки вбивства з необережності;
- дослідити покарання
за злочин вбивство через необережність.
Об’єктом дослідження
є кримінальне законодавство
України.
Предметом дослідження
є кримінальна відповідальність
за вчинення вбивства з необережності.
Методи дослідження. Методи дослідження обрані з урахуванням
поставленої мети і завдань дослідження,
його об’єкта та предмета. Методологічне
підґрунтя роботи склали філософські,
загальнонаукові методи пізнання, а також
спеціальні методи правової науки. Широко
використано діалектичний метод, який
вимагає врахувати загальний взаємозв’язок
і постійний розвиток явищ. Цей метод знаходить
відображення в конкретних законах діалектики:
єдності та боротьби протилежностей, переходу
кількості в якість, заперечення заперечення,
а також в категоріях діалектики – поняттях,
які відображають всезагальні зв’язки
буття (сутність і явище, зміст і форма,
можливість і дійсність, одиничне, особливе
і загальне).
У процесі здійснення дослідження
використовувалися формально-логічні
методи та прийоми обробки інформації
(аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія,
екстраполяція, абстрагування та ін.).
Особливе місце в методології досліджень
посів системно-функціональний метод:
об’єкти дослідження розглядаються як
системи, що складаються з ряду елементів
і виконують певні функції стосовно інших
систем. Системний підхід орієнтував дослідження
на розкриття цілісності об’єктів, виявлення
різноманітних типів зв’язків і зведення
їх в єдину теоретичну концепцію, а також
на встановлення взаємодії об’єкта як
цілісної системи із зовнішнім середовищем.
Під час структурного аналізу виділялися
окремі елементи цих систем, надавалася
їх функціональна характеристика.
У ході дослідження використовувалися
спеціально-наукові юридичні методи: метод
нормативно-догматичного аналізу (техніко-юридичний)
було використано при тлумаченні юридичних
текстів – внутрішньодержавних нормативних
актів, які стосуються державного управління.
При здійсненні дослідження
використовувалися й інші методи, зокрема
статистичний, лінгвістичний та ін. Використання
достовірних методів наукового пізнання
дозволило дійти науково обґрунтованих
висновків.
Структурно робота складається
із вступу, трьох розділів, висновків та
списку використаних джерел.
1. Соціально-правова
обумовленість криміналізації діяння
(дії чи бездіяльності) вбивство через
необережність
Основними завданнями, що постають
перед юридичною наукою і державою, є забезпечення
дотримання прав і свобод громадян. У статті
27 Конституції України зазначено: «Ніхто
не може бути свавільно позбавлений життя.
Обов’язок держави – захищати життя людини»1. Вбивство є найтяжчим злочином,
адже саме життя людини становить найвищу
соціальну цінність. Життя є найважливішим
благом, яке, у разі смерті людини, не може
бути відновлено2.
Дослідженню проблем кримінально-правової
протидії злочинам проти життя та здоров’я
особи в юридичній літературі приділено
достатньо уваги. Їх вивчали такі вчені:
Бажанов М., Баулін Ю., Борисов В., Бородін
С., Глушков Б., Грищук В.,Читлов Д., Шульга
А3. Конституція України (ст. 3)
проголошує, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Злочини, які посягають на життя
і здоров’я особи, визнаються одними з
найнебезпечніших. Відповідальність за
них передбачена розділом II Особливої
частини КК, який називається «Злочини
проти життя та здоров’я особи»4. Цим розділом охоплюється
три види злочинних посягань: а) злочини
проти життя особи; б) злочини проти здоров’я
особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку
життя та здоров’я особи5.
В сучасній теорії кримінального
права немає єдиного розуміння поняття
вбивства. Одні автори вважають, що вбивство
– протиправне умисне чи з необережності
позбавлення життя іншої людини. На думку
інших авторів, вбивство – передбачене
кримінальним законом, винне, суспільно
небезпечне діяння, що посягає на життя
іншої людини і спричиняє її смерть. Навроцький
В.О. визнає вбивство як протиправне винне
насильницьке позбавлення життя людини.
Згідно чинного КК України (ч. 1 ст. 115), вбивство
– умисне протиправне заподіяння смерті
іншій людині. Вбивство відноситься до
групи злочинів, які посягають на життя
людини. Закон охороняє від злочинних
посягань не життя саме по собі як поняття
біологічне, повністю підпорядковане
закономірностям природи, а життя людини,
як необхідну передумову виникнення, існування
і розвитку різноманітних суспільних
відносин. Обґрунтовується висновок про
те, що поняття вбивства, яке дається у
ч. 1 ст. 115 КК, в цілому відображає всі суттєві
ознаки вбивства. Таке поняття вбивства
могло б бути нормативною основою його
типової юридичної конструкції. Однак
законодавець не дотримався окремих правил
законодавчої техніки, що призвело до
неоднозначного розуміння змісту цього
поняття. Зокрема, воно не називає того,
що випадки необережного позбавлення
життя іншої людини необхідно (логічно)
назвати заподіянням або спричиненням
смерті через необережність. У зв’язку
з цим запропоновано виключити із назв
ст. 116, 117, 118 КК слово «умисне», оскільки
закон чітко визначає, що вбивством може
бути лише умисне протиправне заподіяння
смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Умисне
позбавлення життя – вбивство, існує віддавна
і постійно супроводжує людство. У зводі
законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.)
знаходимо: «Якщо жінка дозволила вбити
свого чоловіка із-за іншого чоловіка,
то цю жінку повинні посадити на палю».
Збереглися літописи, що засвідчили подібні
факти і в історії Київської Русі. Особливо
відзначився на початку ХІХ століття князь
Святополк, який після смерті 15 липня 1015
р. князя Володимира вирішує вбити своїх
братів з метою одноособового захоплення
влади6. Об’єктивна сторона будь-якого
умисного вбивства полягає в умисному
протиправному заподіянні смерті іншій
людині. Вбивство може вчинятись шляхом
не лише активної, але і пасивної поведінки.
Психічний вплив на потерпілого, який
може бути досить різноманітним, мас свою
специфіку під час вчинення вбивства,
тобто він дістає прояв у безпосередньому
психічному впливі на потерпілого: психічна
діяльність спрямовується на іншу особу
для позбавлення її життя (наприклад, погроза,
яка викликала переляк, що призвів до паралічу
серця; підмовляння до спричинення собі
смерті малолітнього чи особи, яка страждає
психічним захворюванням чи недоумством).
У таких випадках на життя потерпілого
не спрямовується ніяка механічна, зокрема
м’язова сила вбивці.
Також з об’єктивної сторони
всі злочини проти життя є злочини з матеріальними
складами, оскільки вважаються закінченими
з моменту настання суспільне небезпечного
наслідку – смерті людини, а при доведенні
до самогубства (ст. 120) – наслідку у виді
самогубства або замаху на нього. Обов’язковою
ознакою об’єктивної сторони цього складу
злочину є наявність причинного зв’язку
між діянням і наслідком. Потерпілими
при вбивстві визнаються лише фізичні
особи7.
Оскільки об’єктом вбивства
є життя людини, необхідно, щоб людина,
на життя якої посягають, вже народилася
і ще не померла. Встановлення початкової
межі людського життя є завданням складним
і водночас необхідним. Автор розглядає
поняття «народження» у декількох значеннях:
1) процес народження (початок фізіологічних
пологів); 2) результат народження – поява
дитини (констатація, наслідок). Народження
– це певний природній процес, а тому кримінальний
закон охороняє життя людини вже в самому
процесі народження, тобто з початку фізіологічних
пологів8. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону
України «Про охорону дитинства»9, згідно з якою «кожна дитина
має право на життя з моменту визначення
життєздатною за критеріями Всесвітньої
організації охорони здоров’я», кримінально
караним доцільно визнавати посягання
на плід, який вже відокремився від матері
внаслідок пологового процесу і є життєздатним.
Суб’єктивна сторона злочинів
проти життя може характеризуватися: умисною
виною (статті 115-118); необережною виною
(ст. 119); умисною чи необережною виною (ст.
120). Мотив і мета, а також емоційний стан
винного у ряді випадків є обов’язковими
ознаками складу вбивства: вони роблять
його кваліфікованим (пункти 6, 7, 8, 9, 11 ч.
2 ст. 115) або навпаки привілейованим (ст.
116).
На сьогодні широкого розповсюдження
набули особливо небезпечні злочини, а
саме: серійні вбивства, терористичні
акти, вбивства на замовлення. Особливість
суспільної небезпеки умисних вбивств,
вчинених на замовлення, полягає в тому,
що вони завдають шкоди, яка не має відповідного
еквіваленту, – людина позбавляється
найціннішого – життя, найбільш небезпечним
способом, найбільш небезпечними засобами10.
Самогубство, тобто заподіяння
смерті самому собі, як і готування до
самогубства та замах на самогубство,
не є кримінальне караними діяннями. Проте
наявність прохання або згоди потерпілого
на позбавлення його життя не звільняє
того, хто це вчинив, від кримінальної
відповідальності за умисне вбивство.
В Україні медичним працівникам забороняється
здійснення еутаназії – навмисного прискорення
смерті або умертвіння невиліковно хворого
з метою припинення його страждань.
Необхідними умовами кваліфікації
протиправного заподіяння смерті іншій
особі у формі бездіяльності за ст. 115 є
обов’язок винного турбуватися про потерпілого
та наявність у нього можливості не допустити
настання його смерті (наприклад, батьки
з метою позбавити немовля життя тривалий
час не годують його, медичний працівник
з тією ж метою не виконує свої професійні
обов’язки щодо хворого). Для відмежування
умисного вбивства від заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, внаслідок якого
сталася смерть потерпілого, слід ретельно
досліджувати докази, що мають значення
для з’ясування змісту і спрямованості
умислу винного. Питання про умисел слід
вирішувати виходячи з сукупності всіх
обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати
спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер
і локалізацію поранень та інших тілесних
ушкоджень, причини припинення злочинних
дій, попередню поведінку винного і потерпілого,
їхні взаємовідносини. Визначальним при
цьому є суб’єктивне ставлення винного
до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві
настання смерті охоплюється умислом
винного, у випадку заподіяння тяжкого
тілесного ушкодження, внаслідок якого
сталася смерть потерпілого, ставлення
до настання смерті проявляється в необережності.
Кожен злочин містить визначені ознаки,
характерні для даного складу.
Склад злочину – це сукупність
установлених кримінальним законом та
іншими нормативними актами юридичних
ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які
визначають суспільно небезпечне діяння
як злочин.
Термін «склад злочину» (corpus
delicti) увів Ф. Фарінацій ще в 1581 р. на позначення
сукупності речових доказів злочину, що
мають суто процесуальне значення. Поступово
ця назва поширилась не тільки на кримінальні
сліди, але й на об’єктивний прояв злочинної
поведінки, а відтак – і на внутрішню,
суб’єктивну сторону злочину. Отож термін
«склад злочину» в науці кримінального
права починає вживатися для позначення
поняття про складові частини власне злочину,
тобто основних елементів суспільно небезпечного
діяння. Таке ж потрактування складу злочину
простежується в роботах російських правознавців
ХІХ ст. Цілком очевидно, що у своєму первісному
значенні термін «склад злочину» означає
лише істотні (необхідні) ознаки, без яких
неможливий жоден злочин11.
Склад злочину – це реальна
система ознак, а не плід людської фантазії
чи вигадок. Якщо ж це об’єктивна реальність,
то її можна пізнати й використати у практичній
діяльності.
Встановлення об’єкта злочину
має велике теоретичне і практичне значення.
Однак проблема об’єкта злочину ще до
кінця не вирішена. Наявна рівнобіжність
тлумачення поняття об’єкта злочину в
кримінально-правовій науці як в нашій
країні, так і за її межами.
Слід відзначити, що проблема
об’єкта злочину в нашій країні має власну
історію та розвиток. Так, видатний юрист
М. Таганцев вважав, об’єктом злочину
є: «юридична норма в її реальному бутті».
А. Марголін визнав як об’єкт злочину
«інтереси громадян, суспільства, держави».
Професор А. Піонтковський зробив висновок,
що об’єкт злочину – суспільні відносини.
У юридичній літературі, є інші погляди,
один з них: об’єкт – це «благо, цінності»12.
Об`єкт як елемент складу злочину
– це цінності, що охороняються кримінальним
законом, проти яких спрямоване злочинне
діяння і яким воно може заподіяти або
спричинити шкоду.
У більшості юридичних джерел
радянського періоду, присвячених проблемі
об`єкта злочину, «вертикальна» класифікація
об`єктів включає три рівні: загальний
об`єкт, родовий (іноді його називають
груповим або спеціальним) та безпосередній
(у деяких джерелах видовий).
Загальним об`єктом вважалася
вся сукупність суспільних відносин, що
охороняються кримінальним законом (суспільний
лад, політична та економічна системи,
правопорядок тощо). Але практична вся
сукупність суспільних відносин не може
бути об`єктом як елементом складу злочину.
По суті цей об`єкт кримінально-правової
охорони не слід ототожнювати з поняттям
об`єкта злочину. Тому достатньо включати
до класифікації об`єктів злочину два
види – родовий та безпосередній Під родовим
об`єктом злочину слід розуміти соціальні
цінності, на які посягає певна група злочинів.
Родовий об`єкт відображає характер суспільної
небезпечності певної групи злочинів,
внаслідок чого використовується як критерій
об`єднання окремих складів злочинів у
групи і подальшого розміщення таких груп
у Особливій частині КК. Родовий об`єкт
злочинів найчастіше зазначається в назві
глави Особливої частини КК, т.л., глава
ІV «Злочини проти порядку управління».
Родовим об`єктом виступають саме ці соціальні
цінності, тобто такий стан суспільних
відносин, який забезпечує впорядковані
відповідно до чинного законодавства
відносини в сфері державного управління.
Іноді родовий об`єкт злочину вказано
в самій нормі кримінального закону. Якщо
родовий об`єкт злочину дозволяє встановити
групову належність конкретного діяння,
індивідуальні його ознаки визначаються
безпосереднім об`єктом посягання13.