Арешт майна: підстави та порядок застосування

Відповідно до статті 247 КПК України, якщо орган дізнання або слідчий не вжили заходів щодо забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна і якщо суд безпосередньо не може вжити таких заходів, суддя чи суд у розпорядчому засіданні зобов'язують відповідні органи вжити належних заходів до такого забезпечення. Справа на додаткове розслідування при цьому не повертається, а суд надає слідчим органам чи органам дізнання окреме доручення про накладення арешту на майно чи вклади. Зробити це може суд як на стадії віддання до суду, так і на стадії судового розгляду до закінчення судового слідства. Відповідні матеріали по результатах виконаних дій надсилаються слідчим чи органом дізнання до суду і приєднуються до кримінальної справи. Вони підлягають дослідженню учасниками процесу наряду з іншими матеріалами кримінальної справи.

Пленум Верховного Суду України в постанові №3 від 31 березня  1989 року зі змінами, внесеними Постановою ПВС України №13 від 25.12.92 та №12 від 3.12.97 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», дає такі роз'яснення: «При відданні обвинуваченого до суду необхідно з'ясувати, чи вжито заходів до забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і чи заявлено цивільний позов. Якщо особа, що провадить дізнання, або слідчий не вжили зазначених заходів, суддя при попередньому розгляді справи приймає рішення про накладення арешту на майно обвинуваченого і виконання його доручають судовому виконавцеві. У разі, коли заходи по відшуканню й арешту майна обвинуваченого не можуть бути вжиті безпосередньо судом, суддя вправі зобов'язати відповідні органи вжити належних заходів до такого забезпечення»[10].

Зауважимо, що арешт може бути накладений тільки на майно обвинуваченого, підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії (батьки, опікуни, піклувальники, організації - власники джерел підвищеної небезпеки тощо). Питання про те, чи належить майно обвинуваченому, підозрюваному або відповідачеві, вирішується відповідно до норм цивільного законодавства, положень шлюбного контракту та Кодексу про шлюб та сім'ю:

1)майно,  нажите чоловіком та дружиною під час шлюбу,  є  їх 
спільною сумісною власністю з рівними правами щодо володіння;

2)майно, яке належало чоловіку або дружині до вступу в шлюб, а 
також  отримане  ними  під  час  шлюбу  в  порядку  дарування, 
спадкування, - особиста власність чоловіка або дружини.  До 
особистої власності належать гонорари, премії та виграші[3, с. 
147].

Заяви осіб про звільнення майна від арешту (виключення з  опису)   являють   собою   цивільно-правовий   спір   і   розглядаються   за

правилами цивільно-процесуального законодавства. В такому ви падку заявник доводить сам своє право власності на ту або іншу річ (надає шлюбний контракт, заповіт або інші юридичні документи та докази).

Накладення арешту на вклади. Для з'ясування наявності вкладів  обвинуваченого в банківських установах слідчий має право запроси ти від керівника банківської установи відомості про це.

Згідно зі статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмову вимогу суду або за рішенням суду, а також органам прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової служби України на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності.

Вимога на отримання  інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

- бути   викладена  на  бланку  державного   органу  встановленої 
форми;

- бути надана за підписом керівника державного органу (чи його 
заступника), скріплена гербовою печаткою;

- містити посилання на підстави та норми закону, відповідно до 
яких державний орган має право на отримання такої інформації. 
Таке правило слушне щодо органу дізнання. Постанови слідчого 
мають юридичну силу з моменту прийняття їх слідчим і затверд 
женню   керівниками   міліції   не   підлягають.   Інформація   про 
вклади має негайно і беззаперечно надаватись по першій вимозі 
слідчого [3, с. 146].

У разі накладення арешту на грошові вклади провадження будь-яких операцій по них припиняється.

Накладення   арешту   на   кошти   та   інші   цінності   фізичних   чи

юридичних осіб, що знаходяться в  банку, згідно зі статтею 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснюється виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого. Така постанова слідчого обов'язкова для виконання. В необхідних випадках слідчий може скласти протокол попередження про кримінальну відповідальність за розтрату майна, на яке накладено арешт.

Згідно зі статтею 182 КК України утаювання майна, що підлягає конфіскації, карається виправними роботами на строк до одного року або  штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Утаювання або розтрата майна, на яке накладено арешт  або яке і описано, вчинені особою, якій це майно ввірено, - карається позбавленням волі на строк до одного року, або виправними роботами на той само строк, або штрафом від ста до двохсот мінімальних розмірів заробітної плати[3, с. 524].

У разі відсутності майна, яке підлягає опису, слідчий складає про це протокол[8, с. 576].

Таким чином, підводячи  підсумки по даному питанню слід зазначити, що арешт майна являє собою процесуальну дію, метою проведення якої є забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.

Особами, у власності  яких перебуває майно, на яке накладається арешт можуть бути: обвинувачений; підозрюваний; особи, які несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.

Арешт на майно може бути накладений по мотивованій поставі  органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, в якій зазнається підстави арешту і мета його проведення.

Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом.

Не    підлягають    описові    предмети    першої    необхідності,    що

використовуються особою, в якої провадиться опис, і членами  ЇЇ родини. Утаювання або розтрата майна, на яке накладено арешт або яке і описано, вчинені особою, якій це майно ввірено.

 

 

 

 

                                                Висновки

Накладення  арешту на майно є досить важливою процесуальною дією, яка пов'язана  з вторгненням в житло громадян, тим самим обмежуючи певні  конституційні права цих громадян.

Під арештом  майна визначається опис, оголошення заборони розпоряджатися ним, а в  разі потреби - обмеження права користуватися  майном або його вилучення у певної особи та передача на зберігання іншим  особам.

У поглядах науковців немає одностайності, чи накладення арешту на майно є  заходом процесуального примусу, чи спеціальною слідчою дією.

Метою проведення арешту майна є забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна.

Особами, у власності яких перебуває майно, на яке накладається арешт можуть бути: обвинувачений; підозрюваний; особи, які несуть за законом матеріальну  відповідальність за їх дії.

Якщо виникає  необхідність проникнення до житла  громадянина для накладення арешту на майно, названа процесуальна дія  проводиться одночасно з обшуком.

При накладанні арешту на майно обов'язкова присутність  не менше двох понятих, а також  особи, в якої находиться майно, на яке  накладається арешт, або повнолітніх  членів сім'ї. Названі особи наділяються  правом бути присутніми при всіх діях слідчого при накладенні арешту на майно і робити заяви з приводу  цього, що підлягають занесенню до протоколу.

Арешт на майно  може бути накладений за мотивованою  поставою органу дізнання, слідчого, прокурора  або суду, в якій зазнається підстави арешту і мета його проведення. Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом.

Не підлягають описові предмети першої необхідності, що використовуються особою, в якої провадиться опис, і членами її родини.

Утаювання майна, що підлягає конфіскації, карається  виправними роботами на строк до одного року або штрафом від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Діючий  КПК не передбачає ні затвердження постанови для проведення арешту майна прокурором, ні відповідного рішення суду по цьому питанню.

На мій  погляд, накладення арешту на майно, яке  знаходиться в житлі громадян, повинно здійснюватися за рішенням суду. Підставою для винесення  цього рішення повинна бути постанова  органу дізнання чи слідчого. Впровадження необхідності узгодження з прокурором накладення арешту на майно є негативом, який може призвести до зниження можливостей  швидкого і повного розкриття  та розслідування злочинів а також  суперечити положенням кримінально-процесуального закону.

Пропозиції, висловлені на підтримку реформування кримінально-процесуальних норм, які  регулюють підставу і порядок  накладення арешту на майно, можуть знайти своє практичне втілення в статті 126 КПК, яку пропоную доповнити частиною другої наступного змісту:

«Накладення арешту на майно обвинуваченого (підозрюваного) або осіб, гцо несуть згідно із законом матеріальну відповідальність за його дії, здійснюється по постанові судді, винесеній на підставі постанови слідчого. Виняток становлять випадки накладення арешту на майно, що знаходиться поза житлом або іншим володінням підозрюваного (обвинуваченого) або осіб, яка згідно із законом несуть матеріальну відповідальність, а також: накладення арешту на майно, виявленого в ході обшуку (виїмки) житла або інший володіння особи, дозвіл на проведення якого було отримано в суді з дотриманням порядку, встановленого статтею 177 КПК. У цих випадках рішення про накладення арешту на майно ухвалюється слідчим самостійно, про що виноситься відповідна постанова».

 

                           Список використаної літератури

1.Конституція України. - Харків: Весна, 2012.

2.Кримінально-процесуальний кодекс України. - Київ,:Велес, 
2012.-270 с.

3.Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу 
України. За ред.. Тертишника В.М. - К., 2009. - 1056 с.

4.Закону   України    від    21    квітня    1999    року    «Про    виконавче 
провадження» // Відомості Верховної Ради України. - 1999.- № 24.- 
ст. 207.

5.Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 
року // Відомості Верховної Ради України. - 2001.- № 2- ст. 11.

6.Михеєнко М. М., Нор В. Т._? Шибіко В. П. Кримінальний процес 
України: Підручник. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - 
536 с.

7.Кримінальний   процес   України:   Підручник.   /   Коваленко   Є.   Г., 
Маляренко В. Т. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 688 с.

8.Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. 
посібник. - К.: Істина, 2005. - 456 с.

9.Тертишник    В.М.     Кримінально-процесуальне    право     України: 
Підручник. 5-те вид., доп. і перероб. К.: А.С.К. 2009.- 1120 с.

 

10. Пленум Верховного Суду України в постанові №3 від 31 березня 
    1989 року зі змінами, внесеними Постановою ПВС України №13 від 
    25.12.92 та №12 від 3.12.97 «Про практику застосування судами 
    України   законодавства   про   відшкодування   матеріальної   шкоди, 
    заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна».