Історія Української Журналістики

1)Настанови Кирило-Мефодіївського  братства для розвитку передової  громадської думки.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації  було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької  системи породила в 40-х роках ХІХ  ст. гостру потребу в певних ідеях  та нових суспільно-політичних поглядах. 
Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях. 
Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства. 
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами. 
Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу. 
Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі. 
Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.

2)Видавнича діяльність П. Куліша у Петербурзі у другій половині 50-х рр.

На початку 50-х  pp. XIX ст. в Російській імперії, зважаючи як на зовнішню, так і внутрішню ситуацію, відбулося посилення цезурної політики. Цей контроль був настільки жорстким, що цензурі підлягали всі друковані видання, навіть музичні тексти (бо на думку деяких прискіпливих цензорів вони також могли містити прихований антиурядовий зміст.). У 1853 р. Головне управління цензури, реагуючи на звернення з боку Київського цензурного комітету, забороняє перевидавати раніше дозволені твори П.Куліша, Т.Шевченка, М.Костомарова, вбачаючи в їх змісті ностальгічні історичні моменти, що можуть наштовхувати на окремішність Малоросії. Вже видані твори П.О.Куліша “Повести об украинском народе”, поема “Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького”, роман “Михайло Чарнышенко” заборонені та зняті з продажу. Смерть в 1855 р. імператора Миколи І та початок правління Олександра II (1855-1881 pp.) стали переломом двох різних епох. Багато дореволюційних російських істориків говорять про значну лібералізацію суспільного життя, що врешті-решт вплинуло і на послаблення цензурного тиску. Ця ситуація дозволила П.Кулішу просити у 1856 р. у III Відділення імператорської канцелярії дозволу на відновлення публіцистичної діяльності. Це прохання було задоволено, і в 1857 р. П.Куліш переїжджає до Петербургу, де відкриває власну друкарню, що стало основою для активної національно-культурної діяльності П.Куліша у Петербурзі. 
   Відносини П.Куліша та цензури у першу чергу були пов'язані з діяльністю його друкарні, котру спочатку він хотів зареєструвати під назвою “Українська друкарня”. Проте таку назву було заборонено. Довелося назвати просто -“Друкарня Пантелеймона Куліша”. Першою книжкою, що він видав в останній, стали “Размышления о Божественной Литургии” М.Гоголя. Раніше ця книга була заборонена відомством духовної цензури. Проте через певні зв'язки в Священному Синоді П.Кулішу вдалося добитись цензурного дозволу на її видання. Трохи пізніше він був даний також на видання гоголівських “Творів і листів”. У друкарні публікувалося майже все тодішнє письменств: лише протягом 1860-1862 pp. нього було випущено у серії “Сільська бібліотека” більше 20 дешевих книжечок з творами Т.Шевченка, П.Куліша, Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, М.Носивця, Д.Мордовця. 
   У 1857 р. в “друкарні” видається, кулішева “Граматика” - перший на Наддніпрянщині український буквар із читанкою. У своєму листі до сестер Олександри й Марії Милорадовичів автор писав: “Ся книжка явить народу, що він таке, звідки узявся і як йому подобає на світі жити”. Цензура пропустила “Граматику”, однак деякі чиновники, що не в службовому порядку розглядали дану книжку, помітили у ній “намерения вызывать снова к отдельной жизни малороссийскую народность”. Стосовно “Граматики”, на вимогу київського генерал-губернатора кн. І.Васильчикова, в травні 1858 р. було порушено справу. Зокрема, у своїх поданнях до III Відділу імператорської канцелярії, він нарікав, що в пресі йдуть масові висловлювання проти цієї книги з боку поляків, тому, аби не збурювати громадськість, її слід заборонити або хоча б вилучити деякі сторінки. Київському поліцмейстеру з губернаторської канцелярії надійшов наказ зробити ревізію всіх книжкових магазинів, читалень та вилучити “Граматику”, дізнатися, хто її постачає, скільки було продано примірників і кому 1л У результаті перевірок київським поліцмейстером її було виявлено тільки в двох книжкових магазинах, а також вдалося вийти на постачальника у Києві. З рапорту поліцмейстера можна отримати такі дані: всього в книгорозповсюджувачів було 555 одиниць даної книги, з них 458 - було ним опечатано та 140 було продано вроздріб, тобто лише четверта частина тиражу дійшла до читача. 
   Таким чином, як зауважує Є.Нахлік, “Граматика” П.Куліша не отримала значного розповсюдження серед населення Наддніпрянської України не тільки через негативне ставлення до неї з боку польських панів, заборонні дії влади, а й через невдоволення і вітчизняних поміщиків. 
   У 1858 р. в інструкціях, адресованих місцевим цензурним комітетам, йшлося про те, що в разі перевидання “Граматики” з неї слід вилучити пройняті національними почуттями місця. Однак у Петербурзі ще в 1862 р. спокійно можна було купити цю книгу. 
   Іншим напрямом видавничої діяльності П.Куліша стала видання української періодики у вигляді журналів та альманахів, гроші на видання котрих йшли від добровільних пожертвувань із боку вітчизняних меценатів, а також різних комерційних проектів. У 1858 р. він пише клопотання до міністра освіти, в якому обґрунтовує необхідність створити український літературно-політичний часопис “Хата”. Проте з огляду на довідку з III Відділення імператорської канцелярії у міністерстві було вирішено “разрешение губернскому секретарю Кулишу издание журнала отклонить”. Натомість у 1860 р. в його друкарні з'явився на світ літературний альманах з однойменною назвою “Хата”. Дозвіл було видано Петербурзьким цензурним комітетом. Однак, усе ж ряд творів П.Кулішу довелося вилучити з цього часопису, через побоювання цензурних переслідувань. Другий номер цього альманаху мав чимало зауважень і вийшов у світ лише за сприяння цензора І.Розковшенка, котрий був особистим знайомим П.Куліша. 
   Загалом останній мав багато ідей по виданню різних періодичних видань, альманахів, але цензурні органи не підтримали цих ініціатив. Зокрема йому не вдалося добитись дозволу на публікацію україномовного додатку “Село” до часопису “Народное чтение”. И хоча в запланованих виданнях нічого крамольного, щоб могло викликати цензурні заборони, не містилося, однак відмову у дозволі на публікацію було вмотивовано відсутністю в Петербурзі окремого цензора по “южнорусском наречии”. Всі ці заходи, були явною передумовою до розробки заборонних цензурних норм по відношенню до української мови, оскільки у законодавстві того часу не було ніяких обмежень щодо мови текстів. 
   Цензурних утисків зазнавали не тільки періодичні видання П.Куліша, і написані ним історичні праці, які в своїй більшості вводили у науку нові історіографічні підходи та погляди. Вагомим внеском в український процес став вихід зібраного й оформленого П.Кулішем етнографічно-фольклористичного, історіографічного та літературного збірника “Записки о Южной Руси”. Наступні історичні праці мали більше проблем з цензурою, ніж попередня. Історична хроніка П.Куліша “Чорна рада”, пройшла також довгу процедуру. Так, передмову до твору було, відправлено на розгляд до Головного управління цензури (ГУЦ). Адже у цензорів Петербурзького комітету виникли сумніви щодо дозволу на видання роману, котрий було написано українською мовою. Однак, як свідчать офіційні відповіді, ГУЦ не знайшло підстав трактувати текст Кулішева поза загальними цензурними правилами та після довгої процедури розгляду дало дозвіл на видання рукопису.