Охорона праці

Розділ 15 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

15.1.Міжнародні відносини  та зовнішня політика держави:  сутність, види, принципи та суб'єкти

15.2.Міжнародні конфлікти: поняття,  причини, засоби та методи врегулювання

15.3Україна в системі  міжнародних відносин

15.1. Міжнародні  відносини та зовнішня політика  держави: сутність, види, принципи  та суб'єкти

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить  певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб'єкти міжнародних відносин (рис. 15.1).

Звичайно, зовнішня політика держави  визначається її внутрішнім життям і  внутрішньою політикою. Саме остання  зумовлює напрями і засоби зовнішньої політики держави. З іншого боку, зовнішня політика не лише задовольняє інтереси внутрішнього життя, а й вносить певні корективи до внутрішньополітичних курсів, впливає на зміну загальнополітичної ситуації в країні. Взаємодіючи з іншими державами та їх об'єднаннями, кожна з держав впливає також на міжнародний клімат, визначає характер міжнародних (міждержавних) стосунків.

Міжнародні відносини  є об'єктом наукового дослідження  багатьох наук. Міжнародними відносинами  називають сукупність усіх зв'язків  і відносин, які виступають на світовій арені національних держав і міжнародних об'єднань, соціальних, економічних і політичних сил, організацій і рухів. Міжнародні відносини поділяють на такі види: економічні, політичні, військові, ідеологічні, правові, дипломатичні. За типами зони діяльності — на глобальні, регіональні, двосторонні.

Найбільше значення в  міжнародних відносинах мають міждержавні  політичні відносини. Тому головним суб'єктом міжнародних відносин є національна держава — географічно обмежена, законно визнана (легальна) цілісність, яка керується єдиним урядом, і населення якої вважає себе єдиною нацією. З цієї позиції, ієрархія держав на міжнародній арені матиме такий вигляд:

— наддержави (здатні впливати на існування всього людства);

— великі держави (їх вплив  обмежується одним регіоном або  сферою відносин на рівні регіону);

— середні держави (мають  вплив у найближчому оточенні);

— малі держави (мають  незначний вплив у найближчому  оточенні, при цьому володіють  засобами для захисту незалежності);

— мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними  засобами).

Для зовнішньої політики держави властиві три основних функції:

1) захисна, пов'язана  зі захистом прав і інтересів  держави та її громадян за  кордоном;

2) інформаційно-представницька функція, яка реалізується через відповідні органи, що представляють погляди уряду, позицію держави, і покликана інформувати керівні органи держави про справи й наміри урядів інших держав;

3) організаційно-посередницька,  базується на втіленні в життя зовнішньо- та внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм держави.

Кожна національна держава  у своїй зовнішній політиці намагається  найбільш оптимально реалізувати свої національні інтереси. Протягом усієї  історії людства політичні лідери і політична еліта апелювали до національного інтересу, щоб виправдати обрану ними політику. Але результати їх політичної діяльності бувають різними, іноді навіть катастрофічними для держави. Наявні кілька підходів до визначення змісту національного інтересу. Поняття "національний інтерес" можна трактувати у трьох аспектах: геополітичному, внутрішньополітичному та ідеологічному. Сутність національного інтересу полягає у двох важливих моментах: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для національного процвітання і підвищення добробуту громадян. Отже, під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження тих цінностей, які є суттєвими для існування цієї держави.

У міжнародній політиці більшість держав заявляє про своє прагнення до:

1) забезпечення миру  і національної безпеки;

2) співпраці з іншими  державами і створення сприятливих  умов для розв'язання внутрішніх  завдань;

3) зростання загального потенціалу  держави;

4) поліпшення її міжнародних  позицій і зростання престижу.

Намагаючись реалізувати свої національні  інтереси, держави діють на міжнародній  арені по-різному. На цій основі виділяють  чотири види зовнішньої політики держав:

1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики;

2. Активна політика будується  на пошуку балансу сил між  внутрішньою та зовнішньою діяльністю  держави, успішному виконанню  нею ролі суб'єкта міжнародної політики;

3. Пасивна політика, яка є властивою  для слабких в економічному, політичному  і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися  до міжнародного середовища, перевівши  свою зовнішню політику на  позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини;

4. Консервативна політика, пов'язана  з прагненням колишніх "великих"  держав зберегти свої впливи  на міжнародній арені та досягти  раніше наявного балансу між  внутрішньою та зовнішньою політикою.

Водночас суб'єктами міжнародних  відносин є також міжурядові організації; неурядові організації; транснаціональні корпорації; творчі, наукові, суспільно-політичні, національно-визвольні комітети, асоціації, рухи, союзи, партії, релігійні організації, туристичні групи тощо.

Поряд із суверенними державами, складовою  глобальної системи міжнародного життя  стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній  арені як суб'єктів політики суттєво  змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу (рис. 15.2). Сутність міжнародних міжурядових організацій визначається офіційною участю в їхній діяльності урядів як окремих країн, так і їх більш широкого кола. Процес утворення міжурядових організацій був надзвичайно стрімким: з 1945 по 1970 pp. їх налічувалося 220, а на початок XXI ст. — понад 400 організацій. Такі організації є стабільними об'єднаннями, їх суб'єктами-засновниками є держави або союзи-держави, їхня діяльність ґрунтується на міжнародних договорах (ООН, НАТО, ВТО, МВФ, СБ, Всесвітня федерація наукових працівників, Асоціація країн Південно-Східної Азії тощо). З одного боку, міжнародні міжурядові організації сприяють розвитку й поліпшенню співпраці, з іншого — часто виступають у ролі форума для вирішення суперечностей, конфліктів і криз, які виникають між державами або групами держав.

Помітно зростає роль міждержавних неурядових організацій. ООН подає таке визначення міжнародної неурядової організації: "Будь-яка міжнародна організація, створена не на основі міжурядової угоди". Такі організації відповідають трьом критеріям: міжнародний характер складу і цілей, приватний характер засновництва, добровільний характер діяльності. Вони не виражають інтереси держави чи міжурядових організацій, їх засновниками є професійні, релігійні та інші громадські організації або приватні особи, заклади, організації та органи. їхня кількість нині — понад 4000. Такі організації відіграють допоміжну роль у координації діяльності міжнародного товариства, зміцнюють сам характер міжнародних відносин. До міжнародних неурядових організацій належать і міжнародні транснаціональні корпорації — розгалужена мережа підприємств, банків, різноманітних закладів і установ, що діють водночас у декількох державах. їх метою є організація виробництва й отримання прибутку. Нині їх налічується 7000.

Визначну роль у міжнародних  відносинах відіграють окремі особи, які діють у світовому масштабі. Наприклад, діяльність Папи Римського Іоанна Павла II.

Загалом, суб'єкти міжнародних відносин поділяють: за геополітичним простором  — на всесвітні (МВФ, ООН) та регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (США, Гонконг, Сінгапур, Канада), середньорозвинуті (країни Східної Європи і Латинської Америки) та слаборозвинуті, або бідні (країни СНД, Африки); за ступенем інтегрованості — дуже інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури, прямують до єдиної валютної та митної систем) та слабоінтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем. За сферами суспільної діяльності розрізняють політичні, дипломатичні, правові, культурно-гумані- тарні міжнародні відносини. Нинішня національна держава охоплює водночас увесь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори та дотримується певних міжнародних принципів і норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Отже, глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб'єктів  міжнародних відносин, що беруть у  них безпосередню участь або суттєво  впливають на них. Як уже відзначалося, серед суб'єктів міжнародних відносин є національні держави та міждержавні інститути (організації), і відносно нові учасники — неурядові організації, транснаціональні корпорації, різноманітні асоціації, стійкі групи, окремі регіони і міста, видатні люди. У сукупності всі вони суттєво змінюють характер і стан міжнародних відносин, виходячи з потреб та інтересів своєї діяльності.

Міжнародні відносини ґрунтуються  на двох основних принципах: сили і  права. Принцип сили залишається  найважливішим чинником геополітики. У геополітичному розумінні він означає, що держава або група держав здатні нав'язувати іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому власну перевагу у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку. На нинішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої вимірюється здебільшого економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потенціалом (рис. 15.3).

Суттєву роль у розвитку системи міжнародних відносин відіграє баланс сил, котрі діють на міжнародній  арені. Силу держави можна уявити як її здатність, захищаючи національні  інтереси, впливати на інші держави, на хід подій у світі. Зазвичай це виявляється в боротьбі за ринки збуту і сфери вкладення національного капіталу, за контроль над сировинними ресурсами тощо.

Силу держави, її становище у  системі міжнародних відносин зумовлює низка чинників. Серед них найвагомішими  є: геополітичне становище; населення; природні ресурси; індустріальний розвиток держави; військова могутність; воля; політичне керівництво і внутрішня організація влади; дипломатія; міжнародний імідж.

Військова могутність. Донедавна важали, що основним у визначенні формули сили є військова могутність держави. Водночас, завдання, задля яких держави завжди нарощували військову могутність, вимагають на початку XXI ст. принципово нових рішень. Тепер неможливо забезпечити своїй країні економічні переваги, зростання її багатства шляхом насильницького захоплення ресурсів інших держав. До прикладу, провал політики Іраку вирішити проблеми внутрішнього розвитку нападом на Кувейт, розв'язання війни в Перській затоці 1991 р. За певних обставин і ядерна держава може виявитися безпорадною перед країною, значно слабшою щодо військових ресурсів. Як підтвердження — сумний досвід США у війні з В'єтнамом та Іраком, СРСР в Афганістані. Якими б масштабними не були прямі витрати держави на ведення військових операцій, їх побічні витрати переважають у стократ. Військові конфлікти, які давно вже завершилися, понині впливають на державні бюджети. Уряд має віддавати свої борги і відсотки за них, виплачувати пенсії ветеранам, удовам і дітям загиблих. За підрахунками американських фахівців, війна у В'єтнамі буде відчутною на фінансових витратах США щонайменше 50 років, тобто до 2020 р.

Окрім цього, нарощування військового  потенціалу держави може призвести  до "ефекту бумерангу": виділяючи  надмірну кількість матеріальних та інших ресурсів на озброєння, в збиток розвитку невійськових галузей господарства, науки і культури, держава втрачає внутрішньополітичну стабільність і тим самим підриває основи своєї могутності. Нині у світі на кожного солдата витрачають у 60 разів більше коштів, ніж на освіту однієї дитини. "Чисті" військові витрати індустріальних держав становлять від 20 до 25 % національного бюджету. Частка країн, що розвивається, у світових витратах на військові потреби сягає 14 %. Військові витрати зростають удвічі швидше, ніж економічна база тих країн, що стає непоборною перешкодою на шляху розвитку їх національної економіки, соціальної сфери і культури.

Тягар наростання витрат на озброєння, утримання багаточисельних армій змусив замислитися про розумну достатність у визначенні військового потенціалу держави. Так, згідно з прийнятими в Європі стандартами, кількість збройних сил у країні не має бути більшою, ніж 1 % чисельності населення. За такими стандартами, Україні з населенням 46 млн осіб необхідно мати армію меншу, ніж 0,5 млн. Побутує й інша думка, згідно з якою кількість армії має визначатися кількістю військовослужбовців на 1 км2 території країни. Отже, в Китаї на 1 км2 припадає 86 військовослужбовців, у Франції — 79, у Німеччині — 77, у США — 62.