Інтертекстуальність в пцбліцистиці

Апелятівна функція інтертексту проявляється в тому, що відсилання до будь-яких текстів у складі конкретного тексту можуть бути орієнтовані на абсолютно конкретного адресата - того, хто в змозі інтертекстуального посилання впізнати, а в ідеалі і оцінити вибір конкретного посилання і адекватно зрозуміти інтенцію яка за нею стоїть. В деяких випадках інтертекстуальні посилання фактично виступають в ролі звернень, покликаних привернути увагу певної частини читацької аудиторії

Наступною функцією інтертексту є поетична, в багатьох випадках що з'являється як розважальна: впізнання інтертекстуальних посилань постає як захоплююча гра, свого роду розгадування кросворду, складність якого може варіювати в дуже широких межах - від безпомилкового впізнання цитати з культового фільму до професійних розвідок, спрямованих на виявлення таких інтертекстуальних відносин, про які автор тексту, можливо, навіть і не думав

Інтертекст, безсумнівно, може виконувати референтівну функцію передачі інформації про зовнішній світ: це відбувається остільки, оскільки відсилання до іншого, ніж даний, тексту потенційно тягне активізацію тієї інформації, яка міститься в цьому "зовнішньому" тексті (претекста). В цьому відношенні когнітивний механізм впливу інтертекстуальних посилань виявляє певну схожість з механізмом впливу таких зв'язують різні понятійні сфери операцій, як метафора і аналогія. Ступінь активізації знову ж варіює в широких межах: від простого нагадування про те, що на цю тему висловлювався той чи інший автор, до введення в розгляд всього, що зберігається в пам'яті про концепцію попереднього тексту, формою її вираження, стилістиці, аргументації, емоціях при його сприйнятті і т.д.

А також інтертекст виконує і метатекстову функцію. Для читача, впізнаючого деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст (очевидно, що такого впізнання може і не відбутися), завжди існує альтернатива: або продовжувати читання, вважаючи, що цей фрагмент нічим не відрізняється від інших фрагментів даного тексту і є органічною частиною його будови, або - для більш глибокого розуміння даного тексту - звернутися до деякого тексту-джерела, завдяки якому пізнаний фрагмент в системі читаного тексту виступає як зміщений. Для розуміння цього фрагмента необхідно фіксувати актуальну зв'язок з текстом-джерелом, тобто визначити тлумачення пізнаного фрагмента за допомогою вихідного тексту, що виступає тим самим по відношенню до даного фрагменту в метатекстовий функції.

Отже, проаналізувавши  різні підходи дослідників до виділення різновидів інтертекстуальності, ми дійшли висновку, що проблема типології інтертекстів потребує ґрунтовної розробки в напрямі акцентування в публіцистичному контексті цього питання.

Звернемо увагу на особливості використання інтертекстуальності в публіцистиці. Сучасні тексти масових комунікацій особливо широко використовують інтертекст - від традиційного цитування до мовної гри. Використання прецедентних текстів у ЗМІ сприяє активізації асоціативно-образних здібностей мислення, дає можливість передачі інформації зіставно-аналітичним шляхом, служить засобом освіти різних відтінків конотації, підвищує дієвість, ефективність комунікації. Контекст публіцистичних творів, пов'язаний з динамічними перетвореннями сучасного соціуму, сприяє індивідуально-авторської інтерпретації зазначених одиниць. В результаті крилаті вирази в текстах масової комунікації, в тому числі в інтернеті як новому ЗМІ, постають у структурно і семантично трансформованому вигляді.

Інтертекстуальність стала найбільш популярною в післяперебудовний журналістиці. Вчені відразу звернули увагу на цей яскравий спосіб вираження експресії. Деякі дослідники побачили в описуваному явище розвиток старого прийому трансформації цитат: «Структурно або семантично перетворюючи відоме стійке вислів, додаючи до нього нові смислові, стилістичні чи експресивні відтінки, автор співвідносить його пряме і" оновлене "значення, спонукаючи тим самим читача до активної розумової діяльності . Асоціативні нитки, що виникають при цьому у читача, пов'язують перетворену цитату з її загальновідомим джерелом і створюють яскравий експресивно-стилістичний ефект »[ Шалимова Г.С. Форма новая – проблемы старые. (Об одной модели газетного заглавия) // Журналистика и культура русской речи. Вып. 1. М., 1996. С. 81]. Інші дослідники розцінили це явище як новий публіцистичний прийом розлапковані використання цитатних виразів, який «можна віднести до безумовних знахідкам сучасної мови публіцистики» [Солганик Г.Я. Без кавычек: Об одном новом явлении в языке газеты // Журналистика и культура русской речи. Вып. 4. М., 1997. С. 33]. Так чи інакше, безсумнівно одне: цитація стала однією з найбільш яскравих рис сучасної публіцистики. Використовуються такі прийоми інтертекстуальності, як алюзія, ремінісценція, натяк, перифраз, цитата і ін Найактивніше ця риса проступає в заголовках, які є найбільш сильною позицією газетного тексту. Саме з заголовків читач переглядає друковане видання з тим, щоб вибрати що цікавить його матеріал

1.2Аналіз літератури з публіцистичної творчості І.Франка та О.Забужко

Публіцистика  Івана Франка на сьогоднішній день стає все більше актуальнішою, Впливі І. Франка на розвиток української публіцистики збільшується

У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення публіцистики І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом. І найголовніше він був чудовим публіцистом.

Говорячи про  доленосні для нашого народу історичні  події початку ХХ ст., які були роками „обудження й зриву Нації”, а також роками „наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти”, Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді „трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка” Є.Маланюк з болем писав про те, що почувши це ім’я, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь „інстинкт величі”, але „визнавана і відчувадан велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати” [Маланюк Євген. Книга спостережень. — К., 1995. — С.67]. Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками „спецхранів»

останнім часом  з’являються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчої  особистості письменника. Це, насамперед, книги Івана Денисюка, Михайла  Гнатюка, Валерія Корнійчука, Богдана  Тихолоза та інших авторів.

Віддаючи належне  тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І.Франка, насамперед, академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.

Наукові праці  А. Брагінець, М. Возняка про Франка-журналіста мали безпосереднє відношення до вивчення його публіцистики, оскільки допомогли глибше зрозуміти суспільно-політичні погляди письменника [Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. – Л.:1956.]. Наприкінці 1950-х років намітилась нова тема досліджень, а саме – про майстерність публіцистики. Статті І. Курганського дали поштовх дослідженню публіцистики Івана Франка як своєрідного виду літературної творчості, цьому також сприяла думка М. Возняка про надзвичайну силу Франкової публіцистики [Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956.]. Питання теорії публіцистики в працях Івана Яковича піднімалось у той час також у статті Б. Леськіва, а П.Колесник розглянув спільну публіцистичну діяльність Франка і М. Павлика [Леськів Б. Питання теорії публіцистики в працях І. Франка // Іван Франко. Статті і матеріали.Українське літературознавство. – Вип. 5. – 1968. – С. 10–17.].

Окрему увагу  слід приділити науковому доробку  М. Нечиталюка, який вивченню Франкової публіцистики присвятив дві монографії і багато статей [Нечиталюк М. Ф. Оружием публициста: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франка. – Л.: Вища школа, 1981. – 232 с.]. Дослідник слушно визначив головні завдання її дослідження: по-перше, збирання і систематизація спадщини письменника; по-друге, періодизація його публіцистичної діяльності; по-третє – систематизація думок Франка про теорію публіцистики; і останнє – безпосередній аналіз публіцистичних праць [Нечиталюк М. Ф. Проблеми вивчення Франкової публіцистики // Українське літературознавство. – Вип. 11. – Л.: ЛДУ, 1970. – С. 7–13.]. Щодо проблеми періодизації публіцистичної діяльності Івана Яковича, М. Нечиталюк запропонував виокремити дев’ять її періодів (крізь призму журналістської діяльності) або три великих періоди (з огляду на умови праці, формування публіцистичного таланту і майстерності) [Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240с.]. Дослідник Ф. Медвідь ретельно проаналізував головні статті Івана Франка на національну тематику (“Що таке поступ?”, “Поза межами можливого”, “Ukraina irredenta”, “Одвертий лист до галицької української молодежі” тощо) і представив їх автора як “речника реального націоналізму”, поборника повної політичної самостійності нації, а також визначив основні складові ідеалу національної самостійності Франка – національний ідеал, національну свідомість, національну інтелігенцію, національну мову тощо [Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійності” // Розбудова держави. – 1996. –№ 8. – С. 33–36.].

Цікавою спробою  деканонізувати Франка-Каменяра у напрямку розкриття його як Митця стала книжка Т. Гундорової “Франко – не Каменяр”, видана 1996 року в Мельбурні. Авторка виокремила чотири етапи творчості Франка як Митця: ідеалізм 1870-х років, натуралізм 1880-х,

психоаналіз 1890-х  і гуманітаризм. Рецензент названої книги І. Моторнюк дійшов висновку, що не “деканонізацію Франка-Каменяра”, а переканонізацію необхідно зробити сьогодні, тобто наповнити його тим змістом, яким себе сам Іван Якович наповнив [Моторнюк І. Якщо “не Каменяр”, то – хто? // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 150–153.].

Особлива увага  дослідника А. Наконечного спрямувалася на ту Франкову думку, що національна свідомість є духовним дороговказом і стимулятором державотворчих зусиль народу. Автор підкреслив, що завдання пробудження національної свідомості та об’єднання української нації в єдиний організм у Івана Франка є одним з основних елементів його української ідеї [Наконечний А. Національна ідея як інтерактивний чинник у творчості Івана Франка /Людинознавчі студії. – Дрогобич, 2001. – С. 44–53.].

Як бачимо, публіцистична  спадщина Івана Франка досить ґрунтовно  вивчена цілим рядом дослідників  і продовжує виступати об’єктом різностороннього розгляду, оскільки велич Франкового таланту породжує масштабність наукових розвідок. Але інтертекстуальні вияви в публіцистичних творах Франка,залишаються не вивченими тому ми вважаємо актуальним розгляд цього питання в конкретній роботі.

1.3Методологія дослідження

У цьому дослідженні  застосовані такі методи: узагальнення,  аналітичний метод, метод порівняння, індукція.

Метод узагальнення дає нам можливість від конкретних фактів застосування інтертексту в публіцистиці письменників дійти висновків щодо загальних тенденцій публіцистичного дискурсу.

Аналітичний метод визначає можливість характеристики та систематизації прагматики інтертекстуальності шляхом аналізу інтертекстів у публіцистичних творах.

Метод порівняння допомагає встановлювати відмінності або загальні вияви інтертекстуальності в  публіцистичних творах різних письменників.

Дослідження проводиться за індуктивним методом, від конкретних прикладів інтертексту до узагальнюючого висновку про його прагматику, тенденції та особливості.

Список використаної літератури

1. http://www.ukrlit.vn.ua/info/dict/myxj6.html
2. Арнольд И.В. Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350.
3. Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики: Лекции к спецкурсу. – СПб: Рос. гос. ун-т им. Герцена, 1995. – 59 с.
4. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 413–423.
5. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – C. 234–407
6. Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. – Л.:1956
7. Возняк М. С. Велетень думки і праці. – К., 1956
8. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – 256 с. с. 207
9. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М.: Интрада, 1996
10. Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124
11. Кузнецова Т.Я. К проблеме взаимодействия устного и письменного текстов // Интертекстуальные связи в художественном тексте: Межвуз. сб. науч. тр. / Рос. гос. пед. ун-т им. А. И. Герцена. – СПб., 1993. – С. 91–96
12. Маланюк Євген. Книга спостережень. — К., 1995. — С.67.
13. Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійності” // Розбудова держави. – 1996. –№ 8. – С. 33–36.
14. Моторнюк І. Якщо “не Каменяр”, то – хто? // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 150–153.
15. Наконечний А. Національна ідея як інтерактивний чинник у творчості Івана Франка /Людинознавчі студії. – Дрогобич, 2001. – С. 44–53
16. Нечиталюк М. Ф. Оружием публициста: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франка. – Л.: Вища школа, 1981. – 232 с.
17. Нечиталюк М. Ф. Проблеми вивчення Франкової публіцистики // Українське літературознавство. – Вип. 11. – Л.: ЛДУ, 1970. – С. 7–13.
18. Нечиталюк М. Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій. – Л.:ЛДУ, 1972. – 240с.
19. Павлович Н. В. Парадигмы образов в русском поэтическом тексте // Вопросы языкознания. Наука. – 1991 – № 3 – С. 104 – 117.
20. Пьеге-Гро Натали. Введение в теорию интертекстуальности: Пер. с фр. / Общ. ред. И вступ. ст. Г.К. Косикова. – М.: Издательство ЛКИ, 2008. – 240 с.
21. Смирнов И. П. Порождение интертекста: Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л. Пастернака. 2-е изд. – СПб., 1995. – 190 с.
22. Смирнов И.П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л.Пастернака. – Спб, 1995с. 11
23. Солганик Г.Я. Без кавычек: Об одном новом явлении в языке газеты // Журналистика и культура русской речи. Вып. 4. М., 1997. С. 33
24. Тороп П. Х. Проблема интекста // Ученые записки Тарт. гос. ун-та. – 1981. –Вып. 567. – С. 33 – 44. – (Тр. по знаковым системам; Т. ХIV)
25. Фатеева Н. А. Интертекст в мире текстов: Контрапункт интертекстуальности. Изд 3-е, стереотипное – М.: КомКнига, 2007. – 280 с.
26. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с
27. Шалимова Г.С. Форма новая – проблемы старые. (Об одной модели газетного заглавия) // Журналистика и культура русской речи. Вып. 1. М., 1996. С. 81