Модель М.Бахтіна

1. Модель М.Бахтіна

Нелінійні моделі комунікації.

Останнім часом в науці поширюються ідеї філософії діалогізму (її пов'язують з російським ученим, літературознавцем і лінгвістом М. Бахтін).

Дві основні ідеї Бахтіна вельми істотні і для розуміння процесу комунікації: по-перше, необхідною ознакою будь-якого висловлювання є його зверненість, адресованность, тобто, без слухача немає і мовця, без адресата немає і адресанта, по друге, всяке висловлювання набуває сенс тільки в контексті, в конкретний час і в конкретному місці (ідея хронотопу: від грецьких слів, що позначають 'час' і 'місце').

2.Модель Ц.Тодорова  (наративна).

 ІД. Тодоров народився в 1939 р. у Софії, в 1963 p., одержавши стипендію, він поїхав у Париж і вже там написав усі свої книги. Він працював у руслі традиції російської формальної школи (В. Шкловський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум та ін.), розглядав текст як комунікацію. Об'єктом його аналізу став наратив як спосіб організації вербального матеріалу. Російські формалісти розрізняли сюжет і фабулу, мотиви динамічні та мотиви статичні, намагалися проаналізувати не конкретний текст, а саме поняття «літературності». Ц. Тодоров іде тим же шляхом.

 У статті «Граматика наративу» Тодоров пропонує розмежувати в наративі два типи епізодів: одні описують стани, інші — переходи між станами. Він порівнює це з функціями «прикметника» і «дієслова». «Наративними «прикметниками» будуть ті предикати, які описують стани рівноваги або нерівноваги, наративними «дієсловами» — ті, які описують перехід від одного до іншого».

 Ц. Тодоров розмежовує наративну логіку та ритуальну логіку. В першому випадку дії ніби відбуваються в теперішньому, де й живуть герої. Дискурс не може відбігти нікуди вперед. А в рамках ритуальної логіки наявний елемент постійного повернення. «Все вже розказано, і зараз хтось передрікає, що відбудеться далі».

 Розмежування типу оповіді у творах Генрі Джеймса і в «Тисячі й одній ночі» він бачить у різних акцентах. У випадку «X бачить У» Генрі Джеймс цікавиться X, а «Тисяча й одна ніч» — У. Трилер він розглядає як збіг моменту розповіді та моменту дії, трилер не може бути у формі спогадів.

 Коли мова йде про правдоподібність, він підкреслює необхідність для літературного твору відповідати не правді, а тому, що громадська думка вважає за правду. Аналізуючи один із конкретних творів, Тодоров каже: «Тільки в кінці правда і мелодрама збігаються, але це означає смерть героя і смерть наративу, які можуть тривати тільки тоді, коли є зазор між правдою і правдивістю». І в іншій своїй праці: «Загальна думка — це певним чином закон жанру, але який стосується не одного, а всіх жанрів».

 Ми можемо розглядати цю аксіоматику тексту як відповідну аксіоматику комунікації, як вимогу породження в даному контексті тих, а не інших наративних структур. Особливо знаменна заувага Ц. Тодорова про те, що наративна організація грунтується на рівні ідей, а не на рівні подій, що відповідає розмежуванню сюжет/фабула. До цієї складної картинки наративної комунікації слід додати й думку Ж. Женета: «Автор наративу, як будь-який автор, звертається до читача, який навіть не існує на той момент, коли автор звертається до нього, і який може і не виникнути»3, що змушує його будувати складніший ланцюжок: реальний автор — автор, який мається на увазі — оповідач — наратив — оповідач-2 — читач, який мається на увазі — реальний читач.

3. Модель П.Бурдьє (соціологічна)

 П'єр Бурдьє більше за інших віддалений від власне вербальної комунікації. Він, найімовірніше, описує контекст, внаслідок якого зумовлені ті чи інші види символічних дій. Цей контекст він назвав габітус. Джон Лехте вважає, що габітус є типом «граматики дій, яка допомагає відрізнити один клас (наприклад, той, що домінує) від іншого (скажімо, підпорядкованого) в соціальній сфері»4. Сам П. Бурдьє говорить, що мова, яка домінує, руйнує політичний дискурс підпорядкованих, залишаючи їм тільки мовчання або запозичену мову.

 Точніше визначення він дає таким чином: «Габітус є необхідно інтерналізованим і переведеним у диспозицію, яка породжує значущі практики і сприйняття, що надають значення; ця спільна диспозиція, яка дає систематичне і універсальне застосування — поза межами того, що вивчається безпосередньо, — необхідності, яка внутрішньо притаманна умовам навчання»1. Габітус організовує практику життя і сприйняття інших практик.

 П. Бурдьє вивчає, як думка соціальних класів розподіляється по різних політично заангажованих газетах і журналах. Водночас він відкидає жорстку прив'язку «читач — газета»: «Відносна незалежність політичних думок читачів од політичних тенденцій їхніх газет виникає через те, що, на відміну від політичної партії, газета подає інформацію, яка не є повністю політичною (у вузькому розумінні, яке зазвичай приписується цьому слову)»2. Газета постає як багатоцільовий продукт, що подає місцеві та міжнародні новини, розповідає про спорт абощо — це може бути незалежним від конкретних політичних інтересів. При цьому клас, який домінує, має власний інтерес до загальних проблем, оскільки володіє особистісним знанням персоналій цього процесу (міністрів і т. ін.).

 П. Бурдьє привертає особливу увагу до процесів номінації, бачить у них прояв владних функцій: «Одна з найпростіших форм політичної влади в багатьох архаїчних суспільствах полягала в майже магічній владі: називати і викликати до життя за допомогою номінації. Так, у Кабілії функції роз'яснення і робота з виробництва символічного, особливо під час кризи, коли відчуття світу вислизає, приносили поетам значні політичні пости воєначальників або послів»3. Зверніть увагу на вихід у перші ряди письменників, журналістів, режисерів та інших творців символічного на перших з'їздах народних депутатів СРСР, у політичному житті України.

 Він також пов'язує прямо владу і слово: «Відомо: будь-яке використання сили супроводжується дискурсом, який спрямований на легітимацію сили того, хто її застосовує. Можна навіть сказати, що суть будь-якого співвідношення сил полягає у вияві всієї своєї сили тільки тією мірою, в якій це співвідношення як таке залишається прихованим. Простіше кажучи, політик — це той, хто говорить: «Бог з нами». Еквівалентом вислову «Бог з нами» сьогодні стало «Громадська думка з нами»1.

 Вислів: «Всесвітня конфедерація праці була прийнята в Єлисейському палаці» — еквівалент того, що: «замість позначуваного був прийнятий знак». І далі: «Позначувальне — це не тільки той, хто виражає і представляє позначувану групу; це той, завдяки кому група довідується, що вона існує, той, хто володіє здатністю, мобілізуючи позначувану ним групу, забезпечити їй зовнішнє існування».

 Наведемо деякі інші характерні риси зв'язку влади і слова:

 — «Символічна влада є влада, яка передбачає визнання, тобто незнання про факт насильства, що його вона чинить».

 — «Ефект оракула являє собою межову форму результативності; це те, що дозволяє уповноваженому представникові, спираючись на авторитет групи, яка його уповноважила, застосувати щодо кожного члена групи визнану форму принуки, символічне насильство».

 — «У людей, що  беруть участь у релігійних, інтелектуальних та політичних іграх, є свої специфічні інтереси, які життєво важливі для суспільства... Всі ці інтереси символічного характеру — не втратити обличчя, не позбутися виборчого округу, змусити мовчати суперника, здобути перемогу над ворожою «течією», дістати пост голови тощо».

 Загалом П'єр Бурдьє підкреслює: «Політика виявляється винятково вдячним місцем для ефективної символічної діяльності, що розуміється як дії, здійснювані за допомогою знаків, здатних витворювати соціальне і, зокрема, групи»3. Отже, перед нами проходить варіант

 політичної комунікації, яка здійснюється у символічній площині. Водночас вона стає «дієвою силою», яка дозволяє реалізуватися владі та політикам.

4. Модель П.Грайса (прагматична)

 Поль Грайс запропонував серію постулатів, які описують процес комунікації. Цей підхід виник внаслідок звертання філософії до аналізу складніших варіантів людського спілкування. Наприклад, чому у відповідь на запитання при столі: «Чи не могли б ви подати сіль?» — ми не говоримо: «Так» — і продовжуємо їсти, але обов'язково подаємо сіль. Що змушує нас сприймати таке запитання не як запитання, а як непрямо висловлене прохання?

 Низку своїх постулатів П. Грайс об'єднав під спільною шапкою «кооперативного принципу»: «Робіть ваш внесок у розмову таким, як вимагається на тій стадії, на якій це відбувається, відповідно до прийнятої мети чи напрямку розмови, в якій ви берете участь». Ця загальна вимога здійснюється в рамках категорій кількості, якості, відношення і способу.

 Категорія кількості реалізується в таких постулатах:

1. Робіть ваш внесок настільки інформативним, наскільки в цьому є потреба.

2. Не робіть свого внеску більш інформативним, ніж потрібно. Наприклад, коли ви ремонтуєте машину і просите чотири гвинти, то очікується, що ви й отримаєте чотири, а не два або шість.

 Категорія якості вимагає говорити правду:

1. Не говоріть того, що ви вважаєте неправдою.

2. Не говоріть того, для чого у вас немає достатньо доказів. Наприклад, коли ви просите цукор для пирога, то не повинні одержати сіль, коли вам потрібна ложка, то ви не маєте одержати «обманну» ложку, наприклад, виготовлену з фольги.

 Категорія відношення вимагає бути релевантним.

 Наприклад: коли готується пиріг, на кожному етапі потрібен той чи інший інгредієнт, він не потрібен раніше чи пізніше, хоча в принципі потрібен.

 Категорія способу вимагає бути ясним і зрозумілим, уникати двозначності, довгот тощо.

 П. Грайс аналізує чимало прикладів, користуючись запропонованими максимами. Приміром:

 — У мене закінчився бензин.

 — За рогом є  гараж.

 Відповідно до вимоги релевантності очікується, що в цьому гаражі є бензин, що гараж у цей час відчинений і т. ін.

 П. Грайс описує правила комунікативної поведінки, які дозволяють аналізувати не тільки прямі (і простіші) варіанти мовної взаємодії, але також інші, набагато складніші.