Звичаї козаків

Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі — Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

На виборній раді складання кошовим отаманом і старшиною повноважень супроводжувалося покладанням булави кошовим на шапку біля прапора, а також чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та осавулом. Коли після обговорення визначали кандидата, кілька запорожців виводили його з куреня на площу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був двічі відмовлятися. Довбиш "відбивав честь" новообраному. Під час виборів мали місце дії, які принижували претендента, що передбачалося й ритуалом ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандидата супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами, а самі вибори включали ритуал сипання на голову піску і вимащення голови землею. Так обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.

Певні обряди супроводжували військові дії козаків. Зокрема, рішення про початок військових дій вітали салютом з гармат і військовою музикою. Так само зустрічали й проводжали і військових послів сусідніх держав. У поході командир мав на щоглі чайки прапорець, яким подавалися сигнали козакам. Виставлення прапора знаменувало також початок і кінець битви. Після повернення з походу на Січі відбувалася подячна церковна служба і поминання загиблих.

Календарні свята запорожці не зустрічали аграрними обрядами, які широко побутували на селі, що пов’язано зі специфікою їхнього способу життя й діяльності. В такі дні відбувалися врочисті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще козаки салютували з гармат і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і старшину, приносили їм подарунки. Часто відбувалися кулачні бої.

Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов’язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив’язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника.

 

 

Частина схарактеризованих тут обрядів відома з джерел кінця XVI ст., інші зафіксовані пізніше, дещо реконструйовано етнографами. Однак є підстави вважати, що в основних своїх рисах козацька обрядовість створювалася одночасно з формуванням козацтва як військового стану.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                  Звичаї запорозьких козаків  
Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.  
Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.  
Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.  
В запорожців курені стоять завжди відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.  
З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «пий, вражий сину!».  
Від часу, коли козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.  
Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.  
Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за Батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму.  
Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.  
Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.  
Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх звуть “табір”. Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.  
Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготування їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків, що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував два карбованці на рік від куреня і по п’ять копійок від кожного козака, який харчувався у курені.  
Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася “саламаха”, вона нагадувала кашу, приготовану з борошном, водою та сіллю. Друга мала назву “тетеря” і являла собою суміш борошна, крупи та проса. Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви подавали у великих посудинах, які звалися ”ваганки”, але ніколи не вживали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли їсти м’ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складку гуртом.  
Козаки, які не належали до жодного куреня і заробляли собі на життя яким-небудь ремеслом чи торгівлею, мешкали у своїх хатах на околицях, живучи за свій рахунок. Звичайно вони мали ліпше харчування, ніж отамани, й до того ж їли хліб.  
Були й такі козаки, які постійно жили поза куренями, полюючи або ловлячи рибу, і такі, що лишалися у своїх зимових домівках, щоб бути ближче до своєї худоби та коней. Вони так само жили власним коштом і вживали багато запобіжних засобів проти пожежі, щоб зберегти свої домівки. Вони жили на березі Дніпра з боку Очакова, де інші річки перетинають степ і вливаються у Дніпро, від гирла Самари до гирла Дніпра і навіть на березі Лиману.  
Запорозькі козаки, знаючи, як охоронялися кордони татар і поляків, користувалися з цього й часто нападали на їхні країни. Загони козаків захоплювали їхніх коней та худобу, а їх самих убивали або брали в полон. Після нападу вони поверталися на Січ і розподіляли між собою здобич. Потім вони влаштовували велике свято, кілька днів підряд пили й танцювали й розповідали на вулицях про свою відвагу. Їх супроводжували люди, які несли у великих мідних казанах оковиту, горілку, пшеницю, перемішану з медом, пиво та питний мед, і музики, що співали різні пісні. Вони обіймали селян і запрошували їх пити разом з ними. Якщо хто-небудь відмовлявся, вони обсипали їх лайкою, незалежно від того, чи знали його раніш. Отак вони витрачали за кілька днів усе, що коштувала їхня здобич, а часто й навіть більше, і з багачів одразу ставали бідняками кругом у боргах. Купці та ремісники, які мали в цей час великі прибутки, продаючи свої товари по високих цінах, витрачали ці гроші, п‘ючи та гуляючи з іншими козаками.  
Козаки, що жили у зимових оселях, так само проїдали та пропивали усе що мали— чи здобич, чи те, що заробляли, продаючи виловлену рибу або шкури впольованих лисиць чи вовків.  
Усю свою свободу козаки використовували для того, щоб жити у неробстві. Проводячи дні у пиятиці або лінощах, вони жили у своїй розпусті й помирали так, як жили. Тільки на війні вони були справжніми людьми, хоробрими, слухняними та невтомними.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                             Отношение к женщине

 

         Уважительное отношение к женщине – матери, жене, сестре обуславливало понятие чести казачки, честь дочери, сестры, жены – по чести и поведению женщины мерилось достоинство мужчины.         

В семейном быту взаимоотношения между мужем и женой определялось согласно христианского учения (священного писания). «Не муж для жены, а жена для мужа». «Да убоится жена мужа». При этом придерживались вековых устоев – мужчина не должен вмешиваться в женские дела, женщина – в мужские. Обязанности были строго регламентированы самой жизнью. Кто и что в семье должен делать – четко разделено. Считалось за позор, если мужчина занимался женскими делами. Строго придерживались правила: никто не имеет права вмешиваться в семейные дела.

Кто бы ни была женщина, к ней надо было относиться уважительно и защищать ее – ибо женщина – будущее твоего народа. Характерный пример защиты женщины описан в повести казачьего писателя Гария Немченко.         

В 1914 году, утром по станице Отрадной проскакал казак с красным флагом, оповещая войну. К вечеру Хоперский полк уже двигался в походной колонне к месту сбора. Вместе с полком, естественно, ехали провожающие – старики и женщины.  Одна из женщин управляла лошадью, запряженную в бричку, и проехала одной стороной колес по помещичьему полю. Один из офицеров, известный на  весь полк по фамилии Эрдели, подъехал  к женщине и хлестнул ее за это плетью. Из колонны выехал казак и срубил его.         

Такие были казаки, так свято чтили свои обычаи.         

Обычай не допускал, чтобы женщина присутствовала на сборе (круге) даже для разрешения вопросов ее личного характера. За нее с ходатайством выступал или представлял прошение или жалобу отец, старший брат, крестный или атаман.         

В казачьем обществе женщины пользовались таким почитанием и уважением, что в наделении ее правами мужчины не было необходимости. Практически в прошлом ведение домашнего хозяйства лежало на матери-казачке. Казак большую часть жизни проводил на службе, в боях, походах, на кордоне и пребывание его в семье, станице было кратковременным. Однако, главенствующая роль как в семье, так и  в казачьем обществе принадлежало мужчине, на котором лежала главная обязанность материального обеспечения семьи и поддержания в  семье строгого порядка казачьего быта.         

Слово хозяина семьи было непререкаемо для всех его членов и примером в этом являлась жена казака – мать его детей.         

Заботу о воспитании подрастающего поколения проявляли не только родители, но все взрослое население хутора, станицы. За непристойное поведение подростка взрослый не только мог сделать замечание, но и запросто «надрать уши», а то и «угостить» легкой  оплеухой, сообщить о случившемся родителям, которые незамедлительно «добавят».         

Родители удерживались от выяснения своих отношений в присутствии детей. Обращение жены к мужу, в знак почитания его родителей, было только по имени и отчеству, как отец и мать мужа (свекровь и свекор) для жены, так и мать и отец жены (тесть и теща) для мужа являлись Богоданными родителями.         

Женщина-казачка к незнакомому казаку обращалась словом «мужчина». Слово «мужик» у казаков считалось оскорбительным.         

Женщина-казачка считала для себя за великий грех и позор появиться на людях (обществе) с непокрытой головой, носить мужской тип одежды и стричь волосы. На людях, как ни странно, сегодня покажется, между мужем и женой соблюдалась сдержанность с элементами отчужденности.         

Казак к незнакомой женщине-казачке обращался, как правило, к старшей по возрасту «мамаша», а равной - «сестра», к младшей - «дочка» (внучка). К жене – индивидуально каждый усвоенному с молодых лет: «Надя, Дуся, Оксана» и т.д. к пожилым годам – нередко «мать», а то и по имени- отчеству. В качестве приветствия друг друга казаки слегка приподнимали головной убор и с рукопожатием справлялись о состоянии здоровья семьи, о положении дел. Казачки кланялись мужчине на его приветствие, а между собой обнимались с поцелуем и беседой.         

При подходе к группе стоящих и сидящих, казак снимал шапку, кланялся и справлялся о здоровье – «Здорово, казаки!», «Здорово бывали, казаки!» или «Здоровенько булы казаки!». Казаки отвечали – «Слава Богу». В строю, на смотрах, парадах полковых и сотенных построениях на приветствия казаки отвечали согласно воинского устава: «Здравия желаю, господин...!».         

При исполнении Гимна России, области войска согласно Уставу снимали головные уборы.         

При встрече, после долговременной разлуки, а также при прощании, казаки обнимались и прикладывались щеками. Целованием приветствовали друг друга в Великий праздник Воскресения Христова, на Пасху, причем целование допускалось только среди мужчин и отдельно – среди женщин.         

Среди казачьей детворы, да и среди взрослых, было принято здороваться (приветствовать) даже незнакомого человека, появившегося в хуторе или станице.         

Дети и младшие по возрасту казаки как к родным, знакомым и незнакомым обращались, называя «дядя», «тетя», «тетка», «дядька» и, если знали, называли имя. К пожилому казаку(казачке) обращались: «батя», «батько», «диду», «баба», «бабуня», «бабушка», добавляя, если знали, имя.         

При входе в хату (курень) крестились на образа, мужчины предварительно снимали шапку, тоже делали и при выходе.          

Извинения за допущенную оплошность произносили со словами: «Простите меня, пожалуйста»,  «Прости, ради Бога», «Прости Христа ради». Благодарили за что-либо: «Спасибо!», «Храни тебя Господь», «Спаси Христос». На благодарение отвечали: «На здоровье», «Не за что», «Пожалуйста».          

Без молитвы не начинали и не заканчивали ни одно дело и прием пищи – даже в полевых условиях.         

Характерной особенностью казачьей души была потребность проявить доброту и услугу вообще, а постороннему особенно (подать оброненное, помочь поднять, поднести что-либо по пути, помочь при подъеме или выходе, уступить место для сидения, подать при общем застолье что-либо соседу или рядом сидящему. Прежде чем самому что-либо съесть или утолить жажду, должен был предложить рядом стоящему (сидящему).         

За грех считали отказать в просьбе просящего и в подаянии – нищему (считалось – лучше всю жизнь давать, чем просить). К жадному человеку остерегались обращаться с просьбой, а при проявлении жадности в момент исполнения просьбы отказывались от услуги, памятуя, что это не послужит добру.            

Предпочитали казаки за правило обходиться тем, что есть, а не тем, чем бы хотелось, но не быть в долгу. Долг, говорили, хуже неволи, и старались немедля освободиться от него. За долг считали и проявленную к тебе доброту, бескорыстную помощь, уважение. За это казак должен был рассчитаться тем же.          

Пьяниц, как и в любом народе, не переносили и презирали. Умершего от перепоя (алкоголя) хоронили на отдельном кладбище вместе с  самоубийцами и вместо креста на могилу забивали осиновый кол.          

Самым отвратительным пороком в человеке считали обман не только делом, но и словом. Казак, не выполнивший данного им слова или забывший о нем, лишал себя доверия Бытовала поговорка: «Изверился человек в рубле, не поверят и в игле».         

Детям до совершеннолетия, не разрешалось быть за столом во время гуляния, приема гостей и вообще в присутствии посторонних. И не просто запрещалось сидеть за столом, но и находиться в комнате, где идет застолье или разговор старших.          

В старообрядческих казачьих семьях был запрет на курение и на выпивку, кроме вина.         

Долго  существовал обычай умыкания невесты, в случае несогласия родителей невесты на выдачу за неугодного им жениха. Умыкание, как правило, было по предварительному сговору молодых.          

За опороченье девицы, если урегулирование конфликта не заканчивалось созданием семьи (свадьбы), виновника ожидала месть родных, двоюродных и троюродных братьев опороченной (нередко приводящая к кровопролитию).

 

Недостатки казака

 

          

Были в характере казаков и недостатки, большей частью унаследованные от предков. К примеру, не могли удержаться, чтобы не побалагурить, послушать рассказы других, да и самим рассказать о подвигах товарищей. Бывало, что в рассказах этих они и прихвастнут, и прибавят что-то от себя. Любили казаки, вернувшись из заморского похода, шикануть свои нравом и убранством. Отличались они беспечностью и беззаботностью, не отказывали себе в питие. Француз Боплан писал о казаках: «В пьянстве и бражничестве они старались превзойти друг другу, и едва ли найдутся во всей христианской Европе такие беззаботные головы, как казацкие, и нет на свете народа, который мог сравниться в пьянстве с казаками. Однако во время похода объявлялся «сухой закон», отважившегося напиться немедленно казнили. Но и в мирное время быть с водкой запанибрата могли только рядовые казаки, для «начальных людей», кто по существу руководит казачеством, пьянство  считалось серьезным недостатком. Среди атаманов всех уровней пьяниц не было, да и быть не могло, ибо им тут же было бы отказано в доверии. Были, конечно, в среде казачества, как и в каждом народе, люди с темным прошлом – разные убийцы, преступники, проходимцы, но никакого влияния они оказывать не могли, им приходилось либо в корне меняться, либо принимать лютую казнь. Всему миру было известно, что законы у казаков, особенно у запорожцев, чрезвычайно строги и расправа быстра.