Жінок в управління державою Київська Русь. Реформаторська політика Ольги

На одному з  державних документів, що їх Анна, фактична правителька Франції після смерті її чоловіка, короля Генріха, підписувала разом зі своїм сином, малолітнім королем Франції Філіпом, — грамоті Суссанському абатству — стоїть її власноручний підпис, зроблений кириличними літерами: «Анна регіна» — Анна королева. Те, що Анна Ярославна й через багато років не забула мови, якої її навчили у Києві, при княждворі, як і те, що вона взяла з собою у далеку Францію Євангеліє, переписане у скрипторії Софійського собору, як оберіг у невідомій країні, свідчить, що її батьківщина, Київська держава, в якій правив батько, великий князь київський Ярослав Мудрий, була країною високої освіти, культури. Незвичайною для середньовічної Європи була велика кількість освічених людей серед руських, як з вищих верств населення, так і серед звичайного люду — ремісників, священиків, купців, дружинників. Одним з доказів цього є те, що серед давньоруських державців раз у раз трапляються то філософи (Володимир Мономах), то просвітники й правознавці (Володимир Святий), то будівники й письменники (Ярослав Мудрий), у той час як Західній Європі це не було властиво. Європейські монархи зі своїм найближчим оточенням кохалися здебільшого у війнах, рицарських турнірах, дворових інтригах, а в переважній більшості й узагалі були неосвіченими.   

Дитинство Анни Ярославни пройшло  в атмосфері великого культурного  піднесення у Київській державі. Невідомо, хто конкретно вчив її. Можливо, Іларіон, пресвітер заміської  князівської церкви у селі Берестові, де був князівський палац у  часи дитинства князівни, людина великих знань, 
неперевершений оратор і полеміст, творець славнозвісного трактату «Слово о Законі Мойсеєвому та о благодаті Ісуса Христа». Чи, можливо, хтось із освіченої чернечої братії печерного монастиря, що тоді тільки-но засновувався на печерських горах неподалік Берестового... Знаємо тільки, що у Францію Анна приїхала, маючи ґрунтовну, як на той час, освіту, могла вільно читати кількома мовами, зокрема старослов’янською, грецькою, писала кирилицею, глаголицею. Згодом, опинившись у французькому католицькому середовищі, прийняла католицьку віру і вивчила латинську мову. Певно, освіченість і висока культура дозволили їй вирізнитися серед оточення французького короля й залишитися в історії не тільки через високе становище королеви, а й, напевно, завдяки мудрості, освіченості. Недаремно ж по смерті короля Генріха I Капетінга вона тривалий час фактично виконувала обов’язки правителя великої європейської країни. Не дивно й те, що королева Анна, замість участі в придворних інтригах, як тоді велося в світі, розуміє, як розумів і її батько, Ярослав Мудрий, що людина, яка збудує церкву, залишиться навіки під Божою Благодаттю і в пам’яті людській. Так робили київські князі, і так вона зробила у Франції, збудувавши там кілька церков, як свідчать історики, подібних деякими рисами до київських храмів. Один з цих прекрасних храмів, споруджений 1060 року в місті Санлісі, зберігся практично у первозданному вигляді до наших днів. 
    Життя Анни у Франції було нелегким і сповненим тривог. Її чоловік, король Франції, немолодий уже Генріх I, одружився з нею не тільки через її вроду та розум, а й з державних інтересів, шукаючи завдяки династичному шлюбові підтримки у могутнього в той час великого князя київського Ярослава. Невідомо, як жилося їй перші роки у Франції, але французькі дослідники цитують рядки з листа Анни до батька у Київ. У якому говориться, що  Анні важко звикнути до «варварської» країни до, якої вона була послана; тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі. Можливо, ці рядки дають підстави для сумнівів у їх достовірності, але безсумнівне те, що високоосвіченій православній киянці, яка виросла в умовах слов’янської ментальності, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого товариства, в якому вже визрівали глибока криза і пізніші безперервні війни та церковний розкол. Проте вдачі Анна, певно, була толерантної, бо ж прийняла католицьку віру, хоч і не забувала свою, бо Євангеліє, писане слов’янською мовою, було їй священною згадкою про рідну батьківщину, яку вона шанувала більше за сприйняту культуру. 
   Відомо, що родинне життя Анни було не солодким. У 1053 році вона народила сина Філіпа, пізніше Робера та Гуго. Робер у підлітковому віці помер. Король весь час перебував у військових походах, тож виховувати синів довелося їй самій. Певно, чутки про шляхетну королеву дійшли до апостольського Рима, і Папа Римський Миколай II шле до неї листа у якому прославляє Анну за її мудрість, чоловічий розум та  звитягу. Рядки з цього напів-легендарного листа якнайкраще характеризують королеву Анну, гідну свого високого роду. Про авторитет Анни у французькому суспільстві свідчить хоча б те, що вона ставила свій підпис на документах великої державної ваги поряд з хрестами неписьменних королівських придворних та й самого короля. Вона знала латинь, офіційну мову того часу, але підписувалася рідною мовою, не забуваючи свою батьківщину. Саме королева Анна, за свідченням самих французів, принесла на галльську землю книжки, любов до знань. Після неї ще багато століть королі Франції присягалися на Реймському Євангелії, навіть не підозрюючи про його київське походження. Наприкінці ХVII століття на території Вільєрського абатства поблизу міста Етамп, на старому кладовищі було виявлено загадкову могилу із зображенням на камінному надгробку жінки у короні.   Латинський напис повідомляє, що там упокоїлася Агнес, дружина   короля. Легенда говорить, що це могила Анни Ярославни, бо саме Агнес у дворі Генріха I звали його королеву. Існує й інша версія, більш достовірна, з а якою королева Анна знайшла останній спочинок у заснованому нею монастирі в містечку Санлісі, де їй стоїть мармуровий пам’ятник прекрасний витвір мистецтва.

Доля іншої доньки Ярослава Мудрого — Єлизавети  (Еллісиви) —пов’язана з  Норвегією і знайшла відображення в ісландських сагах. Майбутній  чоловік Єлизавети — норвежський принц Гаральд, коли зустрівся з нею, знаходився на службі при дворі Ярослава Мудрого. Однак його спроба негайно взяти княжну за дружину не увінчалась успіхом: Ярослав відмовив йому, так як принц не мав ні багацтва, ні престолу. Скандинавські хроніки повідомляють, що вікінг, отримавши відмову, відправився на пошуки  щастя по білому світу, щоб або забути прекрасну принцесу, або стати достойним її руки і серця. Крім того норвезький принц виявився не тільки героєм-вікінгом, але й поетом. У кращих традиціях лицарської поезії він склав станси на честь своєї коханої — 16 строф пісень, які оспівували гордість та красу руської княжни, яка, на його думку, ним згордувала. Гаральд побував у Візантії, на півночі Африки і у Сицилії, де набув собі слави і величезних багатств, які незмінно пересилав до двору князя Ярослава, доводячи те, що він достойний бути його зятем²⁰.

Існує і інша історична точка  зору на дані події вона зауважує, що Гаральд сказати князеві про своє кохання й просити в нього руки Єлизавети  не наважувався, бо добре усвідомлював, яка вона ще юна. Життя в Києві поряд з нею перетворилося для нього на муку, і мужній юнак вирішив поїхати з міста далеко-далеко і згідно з лицарським кодексом того часу присвятити життя й військові подвиги чарівній Єлісіф, своїй дамі. Прощаючись, він сказав про це князівні й просив, щоб вона чекала на нього, а коли ворожа стріла обірве нитку його життя, нехай хоч зрідка згадує про Гаральда. Єлизавета пообіцяла²¹.

У 1035 році Єлизавета була віддана йому за жінку, після чого Гаральд повернувся до Норвегії. Напевне, у даній ситуації відіграло роль не стільки те, що Єлизавета наконець-таки оцінила переваги Гаральда, скільки бажання самого Ярослава Мудрого зміцнити союзницькі відносини з країнами Північного-Заходу. Однак Єлизавета з невідомих причин залишилася на Русі. У стародавньому скандинавському рукописі містяться дані про те, що Єлизавета Ярославна відправляла чоловікові дари (частину власної казни) та послання з привітаннями. Відомо також і про відвідини нею Шотландських островів. Інші ж історики наводять прямо протилежні дані про те, що  Гаральд Суворий 1047 року заснував нову столицю Норвегії — місто Осло, де й оселився зі своєю коханою дружиною, яка народила йому двійко дівчаток. Як їх звали і яка була їхня доля, не відомо.²²

Після смерті Гаральда III Єлизавета Ярославна одружилася з датським принцом.²³ 1066 в битві під Йорком Гаральд гине. Саги розповідають, що перед початком бою Гаральд Суворий обходив вояків і співав їм власні поезії.

Єлизавета вдовіла рік, а потім вийшла заміж за колишнього чоловікового супротивника — датського  короля Свена Естрідсена.

Що спонукало її до того. Певно, не відомі нам тепер обставини суто політичного характеру, чи, можливо, Єлизаветі набрид бурхливий, авантюрний спосіб життя першого чоловіка і захотілося супокійного пристановища під рукою поміркованого й справедливого Свена? Справді, той був протилежністю Гаральдові.

Свен Естрідсен зменшив  податки у Данії й поділив  її на вісім християнських приходів, тим самим зміцнивши свою владу  і економічне становище країни. За його правління вперше на чолі датської церкви постав вітчизняний архієпископ — згоди на це Свен домігся в римського папи Олександра II.

Чи були в Єлизавети  й Свена спільні діти — не відомо. Збереглися свідчення, за якими Свен мав чотирнадцятеро синів і п'ятеро  з них послідовно ставали королями Данії. Ймовірніше, то були діти від першого шлюбу. На жаль, німецький хроніст XI століття Адам Бременський, котрий писав і про Данію, згадав Єлизавету в своїй хроніці всього кількома словами.

Померла Єлизавета Ярославна 1076 року в Скандинавії²⁴.

Такі ж цілі укріплення міжнародних контактів Русі переслідував і шлюб Анастасії Ярославівни з угорським королем Андреєм I у 1046 році. З її ім’ям Анастасії-Агмунди (дане ім’я вона отримала при наверненні до католицької віри) пов’язують заснування двох православних монастирів — у Вишгороді і Тормові.

Перебування Анастасії на угорському престолі після смерті чоловіка співпало у історичному часі з великим політичним конфліктом — боротьбою за владу, що розпочалася між її сином Шаламоном та Белою I (1061 рік.)²⁵, і вона була змушена втікати від преследования до Німеччини.²⁶ Подальша її доля не відома.

Історія життя руських жінок  Анни, Єлизавети і Анастасії Ярославівн лише невеликий сюжет у масштабному полотні, що відображає внутрішню і зовнішню політику Русі XI століття. Але ці доньки могутнього Ярослава достойні залишитися у нашій пам’яті вже за те, що вони вложили посильну лепту в зміцнення міжнародного престижу своєї Батьківщини.

ВИСНОВКИ

 

Серед істориків  точаться суперечності, що до значення постаті у розвитку  історії  людства. У ході цих суперечностей думки розподіляються на дві протилежні іноді навіть конфронтальні групи, як правило одна з груп взагалі відкидає значення якоїсь конкретної особистості для загально історичного розвитку, а інша навпаки возвеличує постать до неймовірних масштабів, забуваючи про конкретно об’єктивні історичні умови її діяльності. Тому, на мою думку, слід триматися у даному питанні золотої середини,   не можливо не рахуватися з досягнення певного індивіда, але й не потрібно забувати про те, що це тільки одна людина, яка не може змінити світ. У своїй роботі я намагалася вивести історичні портрети видатних жінок Київської Русі періоду X-XI століть, які змінили хід не лише вітчизняної, а й європейської історії.

Історичне значення Ольги полягає в тому, що вона першою серед руських правителів відчула необхідність упорядкувати й нормувати данини і повинності, поширити судову та адміністративну систему на всі підвладні Києву землі. Цілеспрямовані дії Ольги означали «окняження» землі східних слов'ян, перетворення її в державну територію. З ініціативи Ольги на території Київської Русі були проведені реформи соціально-економічного і політичного характеру, що дозволило зміцнити систему стягнення повинностей з феодально-залежного населення країни. Разом із тим були вжиті заходи для організації сільського і промислового господарства на землях, що належали князям-вотчинникам. Зміцнивши єдність Давньоруської держави, звісно, досить відносну в умовах переходу від родоплемінного ладу до феодального, Ольга перейшла до розв'язання важливих зовнішньополітичних завдань. Вона вирішила відправитись до Константинополя (957 р.). При цьому Ольга переслідувала мету не лише зміцнити стосунки між Руссю та Візантією, а й намагалася встановити тісні династичні зв'язки. Проте найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичницьке оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород і поїхала до Константинополя. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Таким чином, як на ті часи, Ольга свято виконала свій святий обов'язок вдови і в пам'яті народній залишилася взірцем шанобливої жінки, яка шанує пам'ять свого чоловіка, виховує: дітей, пильнує спадщину, мудро править державою тощо. У літописі згадується, що у різних місцях залишилися її становища, погости і міста, звані її йменням.17 У церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і наказала поховати себе за Ольга християнським звичаєм, без тризни. За це її потім визнано святою. На даний час в Україні введено орден Княгині Ольги. Це велика честь мати таку нагороду. Історія ніколи не забуде цієї видатної жінки - княгині Ольги. Україна повинна пишатися, що у неї така славетна донька, але на жаль, ми, українці, мало чим вшановуємо святу княгиню Ольгу. Зараз в Україні запроваджено лише один орден «Святої Ольги» і більше її пам'ять не вшановується ніяким чином.

Що до доньок Ярослава Мудрого то це були надзвичайні  жінки, правительки великих європейських країн, які після смерті своїх чоловіків, або втримали владу у своїх руках, або вимушені були відмовитися від  престолу та й в тому і в іншому випадку вони були провідницями християнства на європейському просторі. Так багато сучасних дослідників вважає, що християнство на теренах Угорщини з’явилося завдяки перш за все Анастасії Ярославівні та за сприяння її сестри (тоді французької королеви) Анни.

Єлизавета стала  норвезькою королівною і також відіграла  посильну роль у державотворчій справі. Важливо зазначити, що доньки Ярослава Мудрого не стали тільки «пересувними фігурами» у його династичній політиці не розчинилися у європейському просторі, а стали активними політичними суб’єктами свого часу, зуміли виявити себе як сильні лідери, яскраві особистості. Це перш за все пов’язано з тим, що всі жінки про яких йде мова у даній роботі  були високоосвітчиними персоналіями свого часу. Тільки багата духовно, культурно розвинена країна могла породити таки славетних дочок.

І на останок  хочеться сказати, українська, руська земля з давніх-давен славилася сильними, незалежними жінками, така вже наша історична особливість і народна ментальність.

  
             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА

ЛІТЕРАТУРИ.

1. Анонім. Житіє Ольги / Давня українська література. Хрестоматія. — К., 1992.-С.- 62-197.
2. Алешковський М.Х. Повести временных лет. - М.: Наука, 1971. - С.- 103-150.
3. В.Я. Білоцерківський. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 536 С.
4. О.Д. Бойко. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Акдемвидав, 2006. – 672 С.
5. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VIII. — К.: Наук. думка, 1991. — (Пам’ятки іст. думки України). — 736 С.   
   Л.Н. Гумилев «От Руси до России» АСТ. Хранитель, Москва, 2007. – С.-864.
6. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ I. — К.: Наук. думка,— 1992. — 640 С.
7. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VIII. — К.: Наук. думка, 1991. — (Пам’ятки іст. думки України). — 736 С. 
8. Мавродин В. Древняя Русь. – М,  1946. -  312 С.

 

9. Карамзин Н.М. История государства российського. - Т.2-3. - М.: Наука, 1951.
10. Козаченко А. И. К истории великорусского свадебного обряда//СЭ. 1957. № 1.
11. Г. Конискій. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С.-21.
12. Лаврентіївський і Іпатівський літопис // Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.1. - К., 1959. – С.-206.
13. Костомаров Николай. Предания первоначальной русской летописи // Исторические монографии и исследования. — Спб. — М., 1881. — Т.
14. П.Л. Пушкарева. Женщины Древней Руси. – Спб. – М., 1884. – 259 С.
15. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. – С. – 420.
16. Соловьев А. В. Византийское имя России // Византийский временник. — 1957. — Т. 12. – С. – 432.
17. Татищев В.Н. История Российская // Татищев В.Н. Собрание сочинений. - М, 1994. - Т.2. – С. – 788.
18. Толочко П. П. Древний Киев. — К., 1983. – С. – 245.
19. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. — М., 1963.- С. – 624.
20. Юрій Хорунжий, Юрій Якимів. Сага про Ярославових доньок. – К.: Видавництво „Бібліотека українця”,2004
21. Юрій Хорунжий, Юрій Якимів. Сага про Ярославових доньок. – К.: Видавництво „Бібліотека українця”,2004. . – С. - 21.
22. А.І.Філюшкін. Історія Росії. Дафа – М. 2004. – С. – 264.
23. Щавелева Н. И. Русские княгини в Польше // Внешняя политика Древней Руси. Юбилейные чтения, посвященные... В. Т. Пашуто.- С.-5.