Загальна характеристика американського інституціоналізму

У формуванні філософських основ інституціоналізму  велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Американським напрямом історичної школи називає  інституціоналізм також всесвітньо визнаний авторитет у царині історії економічної думки японський економіст Такаші Негіші². Але не заперечуючи певних спільних рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за різних історичних умов і відображають різні історичні реалії.

Інституціоналізм  виник і набув поширення в  США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих аме риканських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обґрунтувати реформістські програми.

Інституціоналізм  не має якихось загальних теоретичних  засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться  як щодо теоретичних принципів, так  і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, антропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розрахунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч  позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну  від психологічної школи граничної  корисності інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню  неокласиками ринку як універсального, високоефективного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм ².

2.2.Характеристика та особливості  американського інституціоналізму.

 

Верлен розглядав життя людини як боротьбу за існування, а отже процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких (держава, корпорації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Представники  інституціоналізму виступили з  різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення  власності від управління і здійснюється планомірний розвиток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували державу, соціального благоденства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорацію, прихильники  інституціоналізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляючі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролюють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічніше завершення ця ідея отримала в теорії «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відніс професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менеджерів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, що займаються рекламою тощо. Представники сучасного інституціоналізму — американські вчені Д. Белл та Дж. Гелбрейт — головною рушійною силою суспільного прогресу вважали впровадження досягнень науки і техніки у виробництво. Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній інтелігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства³.

Прихильники інституціоналізму основою  розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму ⁴.

На початку  ХХ ст.. багатьма вченими-економістами США були запропоновані концепції  соціального контролю над економікою, що започаткували соціально-інституціональний напрям економічної думки. Інституціоналізм з’явився в умовах переходу капіталізму в монополістичну стадію як узагальнення особливостей взаємодії різних соціально-економічних факторів у розвитку сучасного капіталізму. Інститут розглядається як первинний елемент рушійної сили суспільства в економіці. На початку 20-х років склалися три основні напрямки інституціоналізму:

• соціально-психологічний на чолі з Т.Вебленом. Основним протиріччям сучасного капіталізму – є ротиріччя між істрією і бізнесом. Критикуючи паразитичний спосіб життя заможних класів, вчений вважав, що майбутнє за суспільством, звільненим від влади бізнесу функціонуючим в інтересах всього соціуму.;
• соціально-правовий на чолі з Дж.Коммонсом. Він визнаив вартість товарної продукції як результат юридичної угоди колективних інститутів.;
• кон’юнктурно-правовий, лідером якого був У.Мітчел. Він виявив вплив неекономічних факторів на економічні за допомогою вивчення цифрових показників і встановлення закономірностей у коливаннях цих показників, тобто наявність ділових циклів в економічному розвитку суспільства ⁵.

В останні десятиріччя виник  новий різновид інституціоналізму  — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустрі-альному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування капіталізму, скільки його розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються ⁶.

 

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено  американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституції закріплення їх у вигляді законів).

Інституціоналізм виник і набув  поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місцем, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

3. Тестові завдання

 

1. На думку  фізіократів, праця є продуктивною:

 

а)  у промисловості;

б)  у сільському господарстві;

в)  у зовнішній  торгівлі;

г)  усі перелічені відповіді правильні.

 

Правильною  відповіддю є варіант «б» - у сільському господарстві;

 

Фізіократи — французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада.

Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру.

Фізіократи  розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

 

 

2.  Теорія  марксизму грунтувалася на використанні:

 

а)   ідеалізму;

б)  метафізики;

в)   історичного  методу;

г)   діалектичного  та історичного матеріалізму.

Правильною відповіддю є варіант «а» - ідеалізму.

 

Завдяки сформульованому  діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Одним із теоретичних джерел марксизму  була й англійська класична політична економія. І хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму  був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). [12; 67-70].

„У початковий період своєї діяльності К.Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії — ідеалістами-діалектиками. В 1842 році у них намітився перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму.

Восени 1843 року він (К. Маркс) видає в Парижі "Німецько-французький щорічник". У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму.

 

 

3. Неолібералізм  пропагує:

 

а) вільне ціноутворення;

б) активну  державну інвестиційну політику;

в)  централізоване державне управління;

г)   переважання  приватного інтересу і приватної  власності.

 

Правильною  відповіддю є варіант «а» - вільне ціноутворення.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології  і захищає принципи саморегулювання  економіки, вільної конкуренції  та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.