Яким роком скінчилася Визвольна війна: проблеми періодизації

Кулик Яна, медичний факультет, ВІ - 106

   Яким роком скінчилася Визвольна війна: проблеми періодизації.

   Національно-визвольна війна українського народу середини 17 ст. була доленосною подією, важливим рубежем історії України.

   Аналізуючи розвиток козацької держави в Україні, прагнучи з'ясувати характер суспільно-політичних процесів, які відбувалися під час її становлення, дослідники завжди зверталися до періодизації її історії. Із часом Національно-визвольної війни( Української національної революції) вітчизняні історики тісно пов'язують періодизацію процесів державотворення в Україні доби раннього нового часу. Питання щодо визначення її хронологічних меж має принципово важливе значення для висвітлення цього історичного явища.

   Триває гостра дискусія щодо періодизації визвольних змагань 17 ст. в Україні. У дослідників не викликає сумніву початкова дата Національно-визвольної війни. Більшість істориків пов'язала її з повстанням на Запорозькій Січі, яке на початку 1648 р. очолив Богдан Хмельницький, обраний згодом гетьманом Війська Запорозького. Із цих подій бере початок і козацька держава. Кінцева дата Визвольної війни, визначення хронологічних меж окремих її періодів дискутуються.

   Перші кроки у визначенні періодизації Національно-визвольної війни були зроблені в українській історіографії 40-х років 19- поч.20 ст. Вітчизняні історики тієї доби заклали одночасно й важливі засади розуміння цієї проблеми, і суперечності її висвітлення, які не усунуті до нашого часу. Осмислення історіографічної спадщини українських учених дозволяє виявити корені формування сучасних концепцій періодизації Гетьманщини.

   М.Максимович та П. Куліш висвітлювали Національно-визвольну війну з точки зору                       « возз'єднання» України з Росією. Вони обмежували хронологічні рамки тих епохальних подій Переяславською Радою ( 1648-1654рр.)

   До середини 90-х років ХХ ст. деякі українські історики також визначали дату її закінчення укладенням Переяславського договору 1654 р. між Московською державою  та Військом  Запорозьким. Проте, як слушно зазначив Ю. Мицик, "канонізована дата (1654 р.) не може бути прийнятною", оскільки Переяславська рада  не вирішувала основне завдання Національно-визвольної війни, військові дії на українсько-польському фронті ще більше активізувалися, змінився тільки союзник Війська Запорозького в тій війні: замість Кримського ханства, ним стала

Московська держава.

   В українській історіографії 40-х років ХІХ - поч. ХХ ст. теж не завжди чітко визначалась періодизація Національно-визвольної війни. У працях істориків вона отримала  назву "Хмельниччина",  яка  пов'язувала  ці події з діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького.

   Із цього опосередковано можна зробити висновок, що період війни за національне визволення України обмежувався роками його гетьманства (1648-1657 рр.)

   Це свідчить, що в українській історіографії ХІХ ст. панували суб'єктивні чинники визначення критеріїв періодизації національно-визвольної  боротьби й  процесів державотворення в козацькій Україні.

   Багато сучасних істориків слідом за історіографією ХІХ - початку ХХ ст. хронологічні межі Національно-визвольної війни також пов'язують із діяльністю гетьмана Б. Хмельницького (1648-1657 рр.).

   Але періодизація національно-визвольної боротьби й процесів державотворення в Україні, пов'язана з датами правління гетьманів, не відображає повною мірою характер суспільних процесів, які відбувалися в українських землях. Визнаючи надзвичайно велику історичну роль гетьмана Богдана Хмельницького, усе ж вважаємо, що така персоніфікація доби Національно-визвольної війни не розкриває суті визвольних змагань українського народу в середині ХVІІ ст. Свого часу М. Костомаров слушно вказував, що за життя великого Гетьмана не були завершені завдання, які постали в ході Визвольної війни, що "переворот здійснюваний ним, залишився незавершеним" . Це зауваження визначного історика допомагає нам краще зрозуміти, що навіть після смерті Б. Хмельницького, хоча й за нових історичних умов, продовжувалася війна за

визволення України.

   На початок ХХІ ст. в українській історіографії ми маємо кілька концепцій визначення хронологічних меж Національно-визвольної війни, які поєднують об'єктивні суспільно-політичні процеси, що відбувалися під час її розвитку, та суб'єктивні чинники. В. Смолій та В. Степанков запропонували версію періодизації Української національної революції, за основу якої покладені процеси становлення козацької держави, пов'язані з політикою українських гетьманів та визначальними за характером подіями з 1648 до 1676 року. Ця концепція прийнята багатьма сучасними вітчизняними істориками. Вона домінує в дослідженнях Інституту історії України НАН України.

   Ю. Мицик обґрунтував періодизацію Національно-визвольної війни українського народу (1648-1658 рр.), узявши за її основу договірно-правові стосунки Війська Запорозького і Речі Посполитої . Учений вважає, що завершення Визвольної війни пов'язане з укладенням Гадяцького трактату, яким Польща визнала козацьку державу в статусі Великого князівства Руського в складі оновленої Речі Посполитої. Ця концепція теж має підтримку в науковій літературі.

   Схожої  думки дотримується  В. Борисенко,  який продовжив період Національно-визвольної війни до Слободищенського трактату 1660 р.

   Аналіз історичних подій показує, що доба Руїни почалася не  одразу після  смерті Б.Хмельницького. М. Максимович небезпідставно вважав, що початок Руїни в Україні був пов'язаний з битвою під Полтавою між військами гетьмана Івана Виговського та збройними силами опозиції, очолюваними полтавським полковником Мартином Пушкарем (червень 1658 р.), що означало втягування України до кровопролитних громадянських війн, які визначали найбільш

суттєві риси поняття "Руїна". Положення, висловлені М. Максимовичем, допомагають краще з'ясувати питання щодо закінчення Національно-визвольної війни. Саме початок в українських землях "тяжкої міжусобиці козацької" ,  різке  ускладнення внутрішнього  та міжнародного становища козацької України змусили гетьмана І. Виговського укласти з Польщею Гадяцький трактат (вересень 1658 р.), який визнавав Українську козацьку державу у формі Великого князівства Руського як складову частину польсько-литовсько-української федерації.

   Отже, аналіз проблеми визначення  хронологічних меж Національно-визвольної війни виявив

гостру дискусійність цього питання. Визначаючи  Гадяцький трактат  як умовну межу в ході Національно-визвольної війни, необхідно відзначити, що її завершення поєдналося з

початком Руїни в козацькій державі. Хоча дати цих подій не досить чітко визначені, проте важливе значення має те, що історики взяли за основу такий принцип періодизації української історії середини – другої половини ХVІІ ст., за яким виділяються Національно-визвольна війна та Руїна. Утім, жодна із запропонованих версій не є ідеальною.

   Велика розмаїтість версій визначення хронологічних меж та періодизації Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. обумовлена відсутністю в дослідженнях вітчизняних істориків чітко визначених об'єктивних критеріїв, які обумовлювали б можливість вирішення цієї наукової проблеми.

  Можна зробити висновок, що  будь-яка періодизація в історії носить умовний характер, але вона є

необхідним елементом історичних досліджень, оскільки дозволяє розмежувати  етапи суспільного  розвитку, ураховуючи характерні риси, тенденції,  які в ньому виявилися в той чи інший час.

Давньоруська народність: проблема існування в історії та історіографії  крізь призму основних визначень  параметрів поняття етнічності.

   Питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX—X ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання.

   Згідно з твердженням радянських істориків, яке ще недавно було непорушною аксіомою, за доби Київської Русі, а саме протягом IX—X ст. унаслідок зближення і злиття багатьох східнослов’янських племен сформувалася етнічна і мовна єдність — давньоруська народність.Вона, як і будь-яка народність за відомим сталінським визначенням, нібито мала спільну територію,  мову,  спільне економічне життя і спільний психологічний склад, що виявляється у спільності культури. Ця давньоруська народність нібито існувала деякий час і після розпаду Київської Русі — у період феодальної роздрібненості, і лише згодом, після монголо-татарської навали, коли окремі частини Київської Русі опинилися в різних державних утвореннях, почався розпад давньоруської народності на три частини, які в XIV—XV ст. перетворилися на три східнослов’янські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього і єдина давньоруська мова розпалася на три східнослов’янські мови. Отже, згідно з офіційною доктриною, історія українців і їхньої мови почалася не раніше XIV—XV ст. Будь-які спроби шукати наші корені глибше вважалися підступами «українських буржуазних націоналістів» і жорстоко переслідувалися. Проте при детальнішому і вдумливішому аналізі суспільно-політичних і культурних особливостей давньоруської держави виявляється, що вчення про давньоруську народність (чи, як тепер дехто називає, етномовну спільність) з усіма її необхідними ознаками — це не більше, ніж ідеологічний міф.

   Ще в дорадянський період під впливом шовіністичних та імперських чинників царизму поширювалась думка про спільність походження росіян білорусів і українців, утверджувалась царська теорія про єдиний "русский" народ. Відтак, об' єднання та асиміляція українців, росіян та білорусів Москвою в Російській імперії, а пізніше в СРСР вважалося прогресивним процесом поновлення історичної справедливості. Таким чином, від самого початку виникнення ідея давньоруської народності була значною мірою політично вмотивованою.

   Історичні науки у західних європейських державах ніколи так особливо не приділяли уваги темі відповідних народностей, які б раніше населяли території цих держав, як радянська історична наука приділяла увагу та розвивала тему давньоруської народності. Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники "єдиної та неділимої" та загальноросійськоі ідеї намагаються обґрунтувати необхідність русифікації українців та білорусів та відновлення Російської імперії бодай у межах її слов'янського ядра.

   350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обгрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності.

Питання спадкоємності культурних, духовних, політичних надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Зокрема, нагальною потребою в справі вивчення етногенезу українців є визначення етнічної приналежності Русі, яка сформувалася на українських етнічних землях понад тисячу років тому. 
   Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? Як згадувалося вище, російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині XIX ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров'я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в XIV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров'я з Волині та Галичини. 
   Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше XI ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з'явилася на два століття раніше самих росіян. 
   Під тиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати погляди на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів", тобто якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу — давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою і була спільним пращуром (колискою) трьох братніх східнослов'янських народів. За офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на ЇЇ підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український та білоруський.

   Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно, після другої світової війни. Офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським аж до погрому його школи в 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще 1904 р. Вважалося, що кожен із східнослов'янських народів у межах Києворуської імперії мав власний історичний струмінь і батьківщину.

   У 1948 р. в Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна "Формирование русской наций". У ній декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IX—XI ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В. Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М. Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. пнсав, що в історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови. 
Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії AH СРСР відбулася наукова дискусія з питання існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, А. Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX—XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: "У Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом слов'янським народностям: російській, українській та білоруській".

Пізніше ця проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували критику концепції давньоруської народності.

   Під етнополітнчною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії поневолених народів. Класичний приклад — Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди.     Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності. 
   Погляди на Київську Русь як спільну колиску трьох східнослов'янських народів культивувалися імперією всупереч численним науковим фактам, що переконливо свідчили про безперервність культурного розвитку на українських землях від стародавніх Києва та Галича до козацької України. Про це неодноразово писали як українські, так і російські дослідники. Особливо слід відзначити праці М. С. Грушевського, який переконливо довів, що "общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності". 
   Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики, маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, золиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східну (вятичі, радимичі), північно-західну (дреговичи, кривичі, словени) . Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян, білорусів . Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв'язки, певні мовні особливості.