Визрівання передумов і початок громадянського протистояння в Україні

Визрівання передумов і початок громадянського протистояння в Україні

Сходження з політичної арени України гетьмана Богдана Хмельницького збіглося в часі з наростанням цілого комплексу проблем як зовнішнього, так і внутрішньополітичного походження. Передовсім значного охолодження набули стосунки з російським урядом. На літо 1657 р. на межі розпаду опинилася Радиотська коаліція. Серйозно ускладнилися стосунки з Кримським ханством, і Мехмед-Ґерсй почав зосереджувати на кордонах з Україною татарські орди для повномасштабної виправи на українські землі.

Неприємності зовнішньополітичного плану посилювалися негативними тенденціями розвитку обстановки всередині країни. Тут, зокрема, наростають процеси стихійного невдоволення козацьких мас та селянства стрімким збагаченням козацької старшини, перебирання нею до своїх рук всієї повноти влади, використання у власних потребах прибутків з оренд та митних зборів, які мали становити корпоративну власність Війська Запорозького, тощо. Гостре невдоволення спричинюється тим, що зміцнення економічних позицій старшини протікає на тлі подальшого зубожіння рядового козацтва та господарського розорення селянства і міщанства внаслідок безперервних війн, грабунків та перешкоджання у веденні нормальної господарської діяльності. Серйозним дестабілізуючим фактором суспільного життя стає боротьба за гетьманську булаву, що розгорілася ще за життя Богдана Хмельницького.

Після його смерті вища козацька старшина, нехтуючи волею покійного гетьмана, до повноліття його сина і наступника Юрія гетьманські повноваження передала Івану Виговському - талановитому адміністратору, котрий, втім, не мав серйозної підтримки серед рядового козацтва.

Тим часом упродовж серпня-вересня 1657 р. Україну відвідує декілька посольств царя, які намагаються змусити українську сторону виконувати зобов'язання, передбачені угодою 1654 р. (зокрема, узгодження зовнішньополітичних акцій з Москвою, передача українських фінансів до царської скарбниці, впорядкування козацького реєстру), а також нав'язати нові обмеження. Незважаючи на відсутність у договорі положення щодо попереднього узгодження кандидатури претендента на гетьманську булаву з російським монархом, Москва вимагає впровадження в життя саме такої процедури.

У відповідь Виговський у середині жовтня 1657 р. скликає генеральну раду в Корсуні, яка не лише легітимізувала перебирання ним усієї повноти гетьманської влади до своїх рук, а й узаконила ряд нових підходів до вирішення міжнародних проблем. Зокрема, українська делегація у складі генеральних старшин І.Ковалевського та Ю.Немирича, полковника І.Богуна узгодила з представником шведського короля Г.Лілієнкроною умови українсько-шведського союзного договору, який і було ратифіковано радою.

Продемонстрована українським козацтвом на Корсунській раді одностайність змусила російський уряд відмовитися від намірів суттєвого обмеження українського суверенітету та визнати правомочність обрання Виговського на гетьманство.

Однак саме з кінця 1657 р. анти гетьманські настрої акумулюються на Запорожжі. Причини цього полягали як у сфері політичній, так і соціально-економічній. Щодо першого, то тут вкрай негативну роль відіграв факт нехтування Виговським і вищою старшиною Гетьманату думки січової старшини та запорозького козацтва - адже на Корсунську генеральну раду останні запрошені не були. Стосовно ж блоку соціально-економічних проблем, які спровокували анти гетьманські виступи на Січі, то тут, в першу чергу, варто відзначити, що, крім тих суперечностей, які вже існували в останні роки гетьманування Б.Хмельницького, Виговський своєю політикою підтримки козацької старшини спровокував ряд нових.

Усе це разом і призводить до спалаху невдоволення, яке спочатку локалізується на Запорожжі, а з грудня 1657 р. охоплює й терени Полтавського полку. Важливу роль у поширенні анти гетьманського заколоту відіграв факт моральної підтримки, яку надала лідерам бунтівників офіційна Москва. За таких умов на чолі повстання стають впливові козацькі старшини - запорозький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар.

Саме позиція офіційної Москви, на думку М.Грушевського, спровокувала новий виток громадянського протистояння в Україні. Після того, як Виговський блокував Запорожжя і в такий спосіб змусив січове товариство змістити кошового Я.Барабаша та визнати гетьманську владу, епіцентр антигетьманських виступів переміщується на Полтавщину та частково Миргородщину. Виникає загроза повномасштабного конфлікту всередині Української держави.

Відсутність допомоги з боку царя та, натомість, намагання його адміністрації, скориставшись скрутним становищем гетьманського уряду, нав'язати йому свої умови штовхає Виговського до активізації зносин з Річчю Посполитою та Кримським ханатом. Союзний договір із Кримом було укладено на початку березня 1658 р. Він суттєво зміцнив становище уряду Виговського. Разом з тим, залучення для вирішення проблем внутрішньополітичного життя України зовнішньої сили створювало вкрай небезпечний, згубний прецедент, що невдовзі вилився в широкомасштабну практику іноземних інтервенцій.

Отримавши допомогу з Криму та мобілізувавши як власні полки, так і наймані підрозділи іноземних вояків, на початку травня 1658 р. Виговський вирушив у похід супроти своїх опонентів, що громадилися поблизу Полтави. Лідери бунтівників під загрозою поразки визнали свою провину та вибачалися перед гетьманом, але під тиском радикально налаштованої старшини та козацтва в ніч на 1 червня несподівано атакували супротивника. Утім перемога була на стороні Виговського. На полтавському полі загинуло, за одними відомостями, 8 тисяч повстанців, за іншими - 15, а за ще іншими - 30. Загалом же демографічні втрати Полтавщини та суміжних з нею територій, на яких розгорівся перший акт збройного громадянського протистояння, становили близько 50 тисяч осіб.

Жорстокі розправи над населенням південного Лівобережжя озлобили проти гетьмана населення та підживили москвофільські тенденції.