Виникнення Українського Козацтва. Запорізька Січ

Виникнення  Українського Козацтва. Запорізька Січ

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України  знову переміщується на схід, у  Наддніпрянщину, яка тривалий час  була малонаселеною. Населення України  впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів  Київської Русі для стримання  кочовиків на південь від Києва  було збудовано ряд укріплень, але  їх знищили монголо-татари. За часів  правління великих литовських князів південні кордони знову розширилися  до берегів Чорного моря. Проте  після створення Кримського ханства  татари захопили Північне Причорномор'я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки  для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і  продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 рр. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Україну, а  протягом 1600-1647 рр. -- 70. Тому наприкінці XV -- на початку XVI ст. Східна Україна  обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення  майже не було.

Зі вступом  України до складу Польщі території  на південь від Києва починають  знову швидко заселятися.

У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені  українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати  Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.

На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону  степу і включали міста Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів  і Київ. На південь від цієї лінії  лежали землі, які називалися Диким  полем.

Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для  їх освоєння магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право  на користування землею без оброку протягом 10-30 років.

У зв'язку з подальшим  закріпаченням, посиленням національного  і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни -- жителі Східної  Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а  також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.

Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися  в гурти, обирали отамана. Щоб  запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді  грабували купців. На зиму вони поверталися  додому під захист замків і платили  королівським старостам данину.

Цих людей почали називати козаками.

Термін "козак" уперше згадується в первісній монгольській хроніці в 1240 р. і в перекладі  з тюркської означає "одинокий", "схильний до розбою і завоювань". У Криму цей термін був відомий  уже з XIV ст. У широкому розумінні "козак" -- це вільна, незалежна  людина, шукач військових пригод.

Перша згадка про  козаків датується 1489 р. Вона пов'язана  з походом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих  південно-українських степах виникли  козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл  кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.

Почав формуватися  козацький устрій. Козаки об'єднувались у спільноти -- громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих  радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні  були давати їм мед, хутро, гроші, служити  у військових загонах при замках.

Життя козаків  у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю  і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час  походу билися з татарами поблизу  Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі  на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили  кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для  свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. -- у Крим, у 1524 р. -- під Тавань, у 1528 р. -- під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів  козаки часто звільняли полонених  українців, захоплювали багату військову  здобич.

Польський і  литовський уряд прагнув використати  козацтво у власних цілях. Не маючи  великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків  до захисту південних рубежів  від татар.

Запорозька  Січ

Втікаючи  від польських  і литовських панів, королівських старост, багато козаків просувалися  далі на південь до Дніпровських порогів -- на Дніпровський Низ. У нижній течії  Дніпро тоді перегороджували  дев'ять порогів -- ряди кам'яних скель  заввишки 4-7 метрів. За останнім порогом  Дніпро широко розливався, утворюючи численні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили  захист козаки, що й  відбито у приказці "Січ -- мати, Великий луг -- батько, степ і воля -- козацька доля". На численних островах для захисту від  татар козаки споруджували укріплення -- січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об'єднались у великий козацький  союз з центром, який дістав назву Запорозька Січ. Завдяки природним  умовам Запоріжжя  було неприступним як для литовських і  польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У систему Запорозької  Січі ввійшли всі  невеликі містечка -- січі.

У переносному розумінні  слово "січ" означало столицю запорозького козацтва, постійний  центр керування  військовими справами. Поряд зі словом "січ" вживалося слово "кіш". Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова "січ" і "кіш" у козаків були синонімами.

Запорозька  Січ існувала понад 200 років. За цей час  козаки змінили вісім  січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську та Нову. Це відбувалося з  різних причин (стратегічне  положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ  на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов'язане з  ім'ям українського князя, черкаського  і канівського  старости, одного з  перших козацьких  отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім'ям Байди. Він із загоном  козаків між 1552 і 1556 р. побудував на Хортиці  укріплений замок  всупереч волі польського короля і Великого князя литовського  Сигізмунда II Августа, який схилявся до угодовської  політики стосовно Кримського ханства. Із цього  укріплення козаки здійснювали  походи проти татар  і навіть нападали на турків. Коли Литва  відмовилася підтримати хрестовий похід  Д. Вишневецького  проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте  похід Д. Вишневецького  на Кафу завершився невдачею, бо російський цар Іван Грозний  не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишне-вецький  повернувся в Україну  і організував  похід до Молдавії, проте молдавани  схопили його і  передали туркам, які  в 1563 р. стратили його в Константинополі.

Наприкінці 60-х  років XVI ст. козаки перенесли  Січ на острів Томаківка (тепер  він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. Томаківська  Січ існувала з 60-х  до початку 90-х років XVI ст. За цей час  запорозькі козаки здійснили  чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор'я. Вони спускалися на човнах -- "чайках" -- Дніпром до моря і  там розбивали  турецькі кораблі. У 1577 р. запорозький гетьман  Іван Підкова розгромив  військо молдавського господаря Петра  Мірчі, захопив його столицю Ясси і  став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши  в Галичину, Підкова  був заарештований  поляками і страчений  у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали  походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ  стала базою першого  великого селянсько-козацького повстання в 1591-1593 рр. на чолі з Криштофом  Косинським -- гетьманом  реєстрового козацтва.

Під час одного з козацьких  походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці  змушені були перенести  її на острів в гирлі  річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем).

Базавлуцька Січ була добре  укріплена. За часів  її існування відбувалися  великі козацькі повстання  проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти  турецької імперії. Тоді ж військова  організація Запорозької  Січі досягла високого рівня розвитку.

Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ  було перенесено на Микитів Ріг -- мис  на правому березі Дніпра (нині тут  місто Нікополь). У 1647р., коли почалася визвольна війна  проти Речі Посполитої, гетьманом Микитинської Січі був обраний  Богдан Хмельницький.

У ХУІ-ХУПІ ст. Запорозька Січ відіграла  велику роль в історії  українського народу. Запоріжжя стало  зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ була своєрідною військово-адміністративною організацією. Військо  Запорозьке мало два поділи -- військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія -- спочатку на п'ять, а потім на вісім паланок (з татарської -- "маленька фортеця").

Соціальний  устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці  мали однакові права. Вони називали себе "товаришами", а своє військо -- "товариством", або "лицарством" Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу  законів не було, в основі життя  козацької громади  лежали звичаї, традиції.

Верховна  влада належала військовій раді -- загальній  раді запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді -- на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання  життя Війська  Запорозького, зокрема  відбувалися вибори адміністративно-судового апарату.

На  чолі Війська Запорозького стояла виборна військова  старшина -- кошовий  отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові  належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний  час він був  головнокомандувачем  і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада  кошового обмежувалася трьома умовами -- звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий  під час виборів  військової старшини мав звітувати  про свої дії щодо війська. Якщо він  скоював якісь  злочини, його могли  навіть стратити. Кошового отамана обирали  лише на рік. Виняток  робили для дуже популярних отаманів. Наприклад, Іван Сірко був  кошовим отаманом 15 років, а Петро  Калнишевський -- 10. Проте  їх обирали щороку. Без скликання  загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він  завжди в тому самому курені, що й до обрання  кошовим, їв разом  з козаками. Тільки наприкінці існування  Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.

Другим  за значенням у  Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував  військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків у мирний час на Січі, а  у воєнний -- у таборі.

Після запорозької військової старшини йшли курінні  отамани. їх обирали  на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов'язані  були стежити за постачанням  продуктів і дров у свій курінь, зберігати  гроші та майно  в курінній скарбниці.

За  військовою старшиною  йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків  для воєнних походів, на ради, релігійні  свята, виконував "поліційні" обов'язки. Військовий гарматник завідував  всією запорозькою  артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був  перекладачем.

Для керування життям паланок обиралися  паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був  також начальником  бойової частини  війська -- полку -- у  воєнному поході. Військо  Запорозьке мало військові  знаки (бунчук -- мідна  або позолочена куля на дерев'яному держаку  з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч  з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора  був зображений Святий архангел Михаїл, з  іншого -- білий хрест  в оточенні небесних світил.