Велике переселення народів

Велике переселення народів — це умовна назва масових вторгнень на територію  Римської  Імперії  германських, слов’янських, сарматських та інших племен в IV—VII ст. н. е., що сприяли падінню Західної Римської Імперії та заміні рабовласницького ладу феодальним. Вважається, що Велике переселення народів започаткувало добу Середніх віків у Європі. Головною причиною Великого переселення народів стала поява крупних союзів племен у германців, слов’ян, сарматів та інших народів, що супровод жувалося зростанням їхніх бойових дружин і влади воєнних ватажків, які прагнули придбати нові землі, багатства та трофеї. Потреба у нових землях пояснювалася нестачею власних земель унаслідок примітивного характеру землеробства за умов відносно швидкого зростання населення.

До того ж політика поневолення сусідніх племен, що її проводив Рим протягом усього свого існування, викликала стійкий опір з боку варварів, а криза Римської Імперії і симпатії рабів і колонів до племен, які вторгалися на терени Римської Імперії, обумовили успіх цих нападів.

По суті, Велике переселення народів являло собою сукупність пересування багатьох племен. Своєрідною передумовою цього процесу стали Маркоманські війни (166–180 рр.), а також численні пересування германських племен наприкінці ІІ — початку ІІІ ст. н. е. Саме у цей період германські племена готів, бургундів, вандалів рушили з Північного Заходу Європи до Чорного моря. Так, на рубежі ІІІ ст. вони переселились у причорноморські степи і увійшли до складу величезного союзу племен, який, крім них, об’єднував також фракійські та слов’янські племена. Пізніше готи розділились на західних — вестготи і східних — остготи. Із середини ІІІ ст. це величезне багатоплемінне утворення почало здійснювати спустошливі вторгнення в провінції Східної Римської Імперії — Фракію, Малу Азію, Македонію, Грецію, усюди зустрічаючи підтримку поневолених верств римського суспільства.

У той же час до кордонів Західної Римської Імперії пересунулися племена алеманів і франків. Алемани з верхньої течії Рейна переселилися на територію між Рейном і Дунаєм і почали здійснювати часті напади на Галлію. У 261 р. вони оволоділи римською провінцією Реці-єю, вдерлись в Італію і дійшли до Медіолана (сучасний Мілан). Франки із середнього та нижнього Райна у 258–260 рр. вдерлися до Галлії.

Наприкінці ІІІ ст. готи залишили Дакію, що завдало сильного удару всій римській обороні на Дунаї. Але на початку IV ст. римлянам все ж вдалося стримати тут натиск готів та інших варварських племен і дещо стабілізувати становище.

В останню чверть IV ст. пересування різних племен стало найбільш інтенсивним, що, власне, і є «Великим переселенням народів». Воно було обумовлене вторгненням гуннів у Європу та активізацію сарматів, алеманів і франків, а також берберських і мавританських племен в Африці.

375 р. гунни, розбивши союз остготського короля Ерманаріха і підкоривши інші племена, швидко рушили на Захід. Під тиском гун-нів вестготи перейшли Дунай і з дозволу римського уряду розселилися у межах римської провінції Мьозія (територія сучасної Болгарії), із зобов’язанням нести військову службу і підкорятися імператорові. Доведені до відчаю сваволею римських чиновників, голодом і спробами римлян перетворити їх на рабів, вестготи підняли повстання, до якого приєдналися місцеві раби. В Андріанопільській битві 378 р. повстанці завдали поразки армії імператора Валента, після чого повстання охопило значну частину Балканського півострова. 382 р. імператорові Феодосію І вдалося придушити це повстання і укласти з вестготами мир.

На початку V ст. вестготи знову повстали під проводом короля Аларіха І. Вони розпочали похід на Італію. 410 р. вони захопили Рим і жорстоко пограбували його. Ще після деяких пересувань вестготи оселилися в Південно-Західній Галлії, а згодом — в Іспанії, заснувавши тут Тулузьке королівство — перше «варварське» королівство на території Західної Римської Імперії (418 р.).

До середини V ст. більша частина Західної Римської Імперії виявилася захопленою різними, головним чином германськими, племенами, які утворили на її території свої держави. Вандали, що на початку V ст. разом із аланами розселилися в Іспанії, були вигнані звідти вестготами і, переправившись в Африку, заснували в 439 р. своє королівство. Алемани, перетнувши Рейн, зайняли територію сучасної Південно-Західної Німеччини та Швейцарії. Бургунди, яких 443 р. оселили на правах римських союзників у Савойї, до 457 р. зайняли увесь басейн річки Рона в сучасній Франції, заснувавши своє королівство з центром у Ліоні. Франки поступово, до кінця V ст., захопили всю територію Галлії, започаткувавши Франкську державу. Англи, сакси і юти почали переселення у залишену римлянами Британію, заснувавши тут декілька своїх королівств.

Між тим гунни, зосередившись у середній течії Дунаю — у Пан-нонії, спустошили Балканський півострів і на чолі зі своїм ватажком Аттілою (434–453 рр.) рушили на Галлію. У битві на Каталаунських  полях вони були розбиті об’єднаним військом римлян, франків, вестготів та бургундів і витіснені з Галлії. 452 р. Аттіла спустошив Північну Італію і знов подався до Паннонії, де 453 р. гуннів було остаточно розбито в битві на річці Недао військом германських і фракійських племен. Після цього гуннський союз племен розпався.

455 р. Рим пережив жахливе  вторгнення і пограбування вандалами, що висадилися на Італійському  узбережжі, прибувши з Африки. Фактично  Західну Римську Імперію було  знищено. Але остаточною датою  падіння Західної Римської Імперії  і початком доби Середніх віків  у Європі вважають 476 рік, коли  ватажок одного із загонів  найманців Одоакр, германець за походженням, усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула.

Останні пересування германських племен відносяться до кінця V— VI ст. У 488–493 рр. остготи, що переселилися з середньої течії Дунаю в Італію, застували тут своє королівство. 568 р. лангобарди заснували у Північній Італії свою державу — Лангобардія (нині — Ломбардія, одна з областей Італії).

У VI—VII ст. Велике переселення народів вступило у свій завершальний етап. У цей час проходили крупні переселення різних племен на територію Східної Римської Імперії (Візантії). Головну роль у цьому процесі відігравали ранньослов’янські племена склавінів і антів. Походи слов’ян на Візантію розпочалися на рубежі V—VI ст. і чимдалі ставали більш систематичними і грізними для Імперії. Народні повстання сприяли проникненню слов’ян на Балканський півострів. Уже у першій половині VI ст. вторгнення слов’ян стають майже безперервними, а у другій половині VI ст. слов’яни вже міцно закріпилися на території Візантії. 577 р. 100 тис. слов’ян без перешкод переправилися через Дунай. Згодом, до середини VII ст., вони розселилися майже на всій території Балканського півострова. Слов’янський етнічний елемент став тут переважаючим. Слов’яни заселили Фракію, Македонію, Далмацію, Істрію, значну частину Греції, аж до Адріатичного узбережжя. Чимало слов’ян проникли навіть до Малої Азії (сучасна Туреччина). На Балканському півострові слов’яни пізніше заснували свої держави — Болгарію, Хорватію і Сербію.

Історичне значення Великого переселення народів полягає насамперед у його соціальних результатах. Воно сприяло падінню римської рабовласницької цивілізації і утворенню нового феодального ладу. Варварський світ, зіткнувшись із більш розвинутою римською культурою, у подальшому багато у неї перейняв. Було зроблено ще один крок на шляху до сучасної європейської моделі суспільства.