Від союзів племен до потужної держави: Київська Русь

Військовий тиск Русі на них Володимир Мономах завершив укладанням династичних шлюбів, оженивши свого сина Георгія (в майбутньому Юрія Долгорукого) на "Епиониной дочери", а сина Андрія — на онуці Тугоркана.  

Розпочинається новий період русько-половецьких відносин, що характеризується участю половців у міжусобній боротьбі руських князів. Розділившись на два ворогуючих табори — Мономаховичів і Ольговичів — князі вели непримиренну боротьбу один з одним. На боці Мономаховичів виступали "свої погані" — Чорні Клобуки. Ольговичі спиралися на східних половців, з якими нерідко родичалися, мали своїх "оуєв" у степах. 

Розгром половців Володимиром Мономахом у 1103—1116 рр. привів до відтоку окремих орд на чолі з ханом Атраком ("Отроком" руських літописів) до Північного Кавказу, де вони стали однією з найбільших держав цього регіону. У грузинських джерелах вони фігурують як "Великая Кипчакія". Одруження грузинського царя Давида Будівника з дочкою Атрака свідчить на користь того, що Давид вважав Атрака рівним собі. Частина половців на його запрошення у 1118—1120 рр. переселилася до Грузії й склала його особисту гвардію, частина осіла у приморському Дагестані. 

Після смерті Володимира Мономаха брат Атрака Сигран (онук хана Шарукана) відправив до нього гінця, щоб умовити його повернутися на батьківщину. Поетична розповідь про це збереглася в літопису. Атрак повернувся в донецькі степи, де в нього народився син — відомий хан Кончак. 

У другій половині XII ст. ситуація в степу змінюється. У половецькому суспільстві відбуваються процеси консолідації племен, розбитих Мономахом на початку століття. Посилюється східне угруповання половців, центр якого знаходився в середній течії р. Сіверський Донець. Стабілізується розташування половців у степу, визначаються місця розселення різних орд. 

Локалізація кочовищ окремих половецьких угруповань завжди базувалася на літописних даних про напрямки походів русичів у степ. Дослідження половецької скульптури дозволили внести уточнення в ці відомості. Аналіз половецької скульптури довів, що половці ділилися на два великих союзи; придніпровський і донецький. Ці об'єднання відповідають традиційному поділу кочівників на два крила і можуть бути зіставлені з Чорною і Білою Куманіями, які згадує Ідрісі. 

Серед донецьких половців з'являється яскрава особистість, хан Кончак, син Атрака, онук "великого хана" Шарукана, який об'єднує всі половецькі землі. 

Розпочинається четвертий період русько-половецьких відносин, що характеризується намаганням половців відстояти незалежність і подальшим зближенням двох народів. 

У боротьбі з русичами загинув старий ворог київських князів хан Боняк. Ініціатива в степу перейшла до голови донецьких половців — хана Кончака, який вперше з'являється на сторінках літопису як союзник Гліба Юрійовича у його битві за Київ 1172 р. Розпочалася нова двадцятирічна русько-половецька війна, явна перевага в якій була за русичами. 

Об'єднавшись з ханом придніпровських половців Кобяком, Кончак здійснив ряд нападів на Русь, взявши участь у боротьбі Ольговичів з Мономаховичами. У 1180 р. він разом з Ігорем Святославичем (майбутнім героєм "Слова о полку Ігоревім"), який очолив половецьке військо, виборював Київ для його брата. Однак військова фортуна зрадила Ольговичам, і Ігор разом з Кончаком "всъкочивша в лодью бежа на Городец к Чернигову". 

Трьома роками пізніше Ольговичі, яким половці допомогли здобути київський стіл, вже воюють проти своїх колишніх союзників. У 1183 р. організовано серію походів у степ, під час яких загинуло багато половецьких князів. Потрапив у полон і хан Кобяк "и падеся Кобяк в граде Кыєве в гридници Святьславли".  

1185 р. русичі організовують нові  походи на половців. Один з  них, підготовлений Ігорем Святославичем, який спішив випередити інших князів й отримати найбагатшу здобич, закінчився нищівною поразкою руських військ. Цій події присвячений один з найпоетичніших творів давньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Після розгрому Ігоря половці практично перестали нападати на Русь, обмежуючись участю в міжусобній боротьбі галицьких князів. 

Татаро-монгольську навалу половці сприйняли як спільне з русичами велике лихо й виступили разом з ними проти спільного ворога. Однак, як відомо, у битві на р. Калка об'єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки. Проте на цьому історія половців не завершується. Значна їх кількість переселяється в Угорщину і Болгарію. Наймасовішим це переселення стає після навали Батия на Русь і Кипчакію. У 1237 р. в Угорщину приходять орди, очолювані відомим ханом Котяном (40 тис. чоловік), які залишили помітний слід в її історії.  

Половці стали опорою місцевих королів у їхній боротьбі з місцевою аристократією. Син короля Бели IV Стефан одружився з однією з дочок Котяна. 

Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити спосіб життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового способу життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.  

У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки половецьких і болгарських військ підняли повстання проти візантійського володарювання. Асен став царем Болгарії. Як і в Угорщині, половці почали відігравати значну роль у житті Болгарії та якийсь час зберігали свої звичаї. На користь останнього свідчать типово половецькі кам'яні зображення, знайдені у Північно-Східній Болгарії. 

Навала монголів негативно вплинула на половецький етнос. Частина половців була переселена у далекі монгольські степи, частина — на Середнє Поволжя у Волзьку Болгарію, а частина — на Нижнє Поволжя. Основна частина половців залишилася все ж таки на місцях свого проживання, хоча їх і витісняли монголи, що тут оселилися. Політика монголів, спрямована на знищення половецької аристократії та заміну її монгольською, призвела до того, що у половців зникає традиція зводити статуї — їх не було кому присвячувати. 

Розгром монголами половців призвів до масової появи половецьких рабів на східних ринках. У мусульманських країнах тюрки-раби (мамлюки), які славилися своєю військовою хоробрістю, дуже цінилися і нерідко ставали особистими гвардійцями султанів. У Єгипті дуже швидко мамлюки-половці заснували власну династію, яка існувала до 1811 р. Часи правління мамлюків відзначені піднесенням економіки і культури Єгипту.  

Половецьке населення, що залишилось у східноєвропейських степах, поступово асимілювало монголів, які прийшли. Вже у Золотій Орді вживали державну кипчацьку мову. Населення Волзької Болгарії користується половецькою мовою і нині. 

Асиміляція половцями монголів виразно відображена в праці арабського дослідника Ал-Омарі, який зазначав, що "у давнину ця держава (Золота Орда) була державою кипчаків, але, коли ними заволоділи татари, кипчаки зробилися їх підданими. Потім вони (татари) змішалися й породичалися з ними (кипчаками), й земля отримала гору над природними й расовими якостями їх (татар), всі вони стали точно кипчаки, нібито від одного (з ними) роду, від того, що монголи (й татари) оселилися на землі кипчаків, одружувалися з ними й залишалися жити на землі їх (кипчаків).

6.Християнізація  Русі та її цивілізаційні наслідки.

Прийняття Руссю християнства - визначна подія в її історії, яка багато в чому зумовила подальший розвиток політичного, громадського і культурного життя. Хрещенню Русі приділено велике місце в «Повісті временних літ». У ній докладно розповідається про прийняття християнської віри князем Володимиром Святославовичем, хрещення киян, новгородців. Конкретним актом прийняття православ'я є знамените хрещення на Дніпрі населення міста Києва князем Володимиром у 988 року. Але прийняття православ'я не обмежується цим актом. Воно має тривалу історію.

 Поширення  християнства на Русі почалося задовго до хрещення на Дніпрі і тривало ще протягом півтора століть. Православні джерела пов'язують проникнення християнства на територію Київської Русі з місіонерською діяльністю апостола Андрія Первозванного в І ст. н. е., який попрямував проповідувати вчення Ісуса Христа в Візантію, а потім «і пройшов Чорним морем до Дніпра і Дніпром вгору до Києва, а від Києва далі до Великого Новгорода ». Історичних джерел, що підтверджують версію місіонерської діяльності апостола Андрія не існує. Однак існують джерела, які вказують, що бабця Володимира, княгиня Ольга, була християнкою. Християнами були і деякі видні дружинники князя Володимира.

Православна версія прийняття християнства стверджує, що цій події передувала процедура «вибору вір». Київська Русь за своїм геополітичним положенням перебувала в тісному контакті з Хозарським каганатом, в якому панував іудаїзм, арабо-мусульманським світом, в якому сповідували іслам, православною Візантією і католицькими державами Західної Європи. У всі ці регіони Володимир нібито послав своїх послів для визначення найкращої віри. Виконавши завдання Великого князя, посли повернулися і однозначно віддали перевагу православ'ю через красу його храмів і того душевного підйому, який вони в них відчули.

Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство  (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича.

Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти – але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави – Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.

Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі – одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.

7.Роль  Київського та Галицько-Волинського  князівств в українському державотворенні.

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:  
- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов´янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;  
- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; 
- модернізувало давньоруську державну організацію; 
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу; 
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов´янську державність на міжнародній арені.