Українська національна революція

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 p., цілком очевидно, що кожна  із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних  планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі  скасувати українські автономні  права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь  на появу українсько-російського  союзу влітку 1654 р. Річ Посполита  та Кримське ханство підписують «Вічний  договір» про взаємодопомогу. Вже  в жовтні цього ж року кримський  хан в ультимативній формі  вимагає від гетьмана розриву  угоди з царем. Протягом кількох  місяців Б. Хмельницький добивався  від Москви обіцяної в договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже  втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська  орієнтація не зміцнила української  державності. А на гетьмана чекав  ще один важкий удар у зовнішньополітичній  сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли  на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західно-українських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першому етапі Української  національної революції (лютий 1648 —  серпень 1657 р.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території  та більшості населення України  селянською війною. Цей період характеризується ускладненням міжнародного становища  українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали  динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійснювалися в трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, проте незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньополітичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.

6.3. Утворення Української гетьманської  держави

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької  еліти вперше в Історії української  суспільно-політичної думки було чітко  сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення  власної держави в етнічних межах  його проживання;

— незалежність і соборність Української  держави;

— генетичний зв'язок козацької державності  з Київською Руссю, спадкоємність  кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в  основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто  складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під  контроль значної частини українських  земель та ліквідації в них польської  адміністрації гостро стало питання  про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання  економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації  козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного  життя українців, насамперед Запорозької  Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного  геополітичного становища, що зумовлювало  постійну ситуацію надзвичайного стану

в державі. Обидва чинники визначили  напіввійськовий характер української  державності. Саме у цьому контексті  слід сприймати й назву козацької  держави — Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося  в запровадженні власного територіального  поділу, створенні та діяльності органів  публічної влади; введенні своєї  податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави  простягалася майже на 200 тис. км2 і  охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало  понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному  поділу відповідала система органів  публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької  Січі. Формально основним органом  влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою  зміцнення гетьманської влади частіше  скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота  влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував  зовнішньою політикою, мав право  видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система  органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада  в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман  та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади  поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні  уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний —  з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман  спочатку контролював особисто, а  з 1654 р. було введено посаду гетьманського  підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали  із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового  мита, з доходів від промис-ІІІв, торгівлі та з податків.

Своєрідним Гарантом успішної розбудови  Української держави стала національна  армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької  Січі. Її ядро становило реєстрове  та запорозьке козацтво, навколо якого  об'єдналося повстале («покозачене») селянство  та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили  себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 110 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою  в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування  таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся  «чернь», тобто все військо;

— виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових  розмежувань, що давало змогу міщанам  і селянам «покозачитися» і стати  чистиною привілейованої верстви —  козацтва.

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває  рис класичної охлократії (домінування  в політичному житті суспільства  натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького  та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади  в руках гетьмана;

— домінування командних методів  управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького  та уряду Української держави  залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху  селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже  влітку 1648 р. тісно переплелася з  національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального  землеволодіння, фільварково-панщинної  системи господарства та кріпацтва  й утвердження козацької власності  на землю.

Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову  відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві  під Батогом (1652) на території Української  держави були остаточно ліквідовані  фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно  діяла на міжнародній арені, про  що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським  ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької  еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії  до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого  процесу було покладено модель військового  територіального поділу та систему  організації публічної влади  Запорозької Січі. З часом під  впливом обставин у житті козацької  держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

6.4. Громадянська війна та поділ  козацької України на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.)

Смерть Хмельницького стала  поворотним моментом в історії Української  національної революції. Перебуваючи  при владі, гетьман піклувався про  створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність  еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим  вимогам оптимально відповідала  спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся e ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в  історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького  не змогли успішно завершити  його починання. Початком доби  Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади.  І. Виговський та його прибічники  фактично здійснили державний  переворот.