Україна в період Хрущовської «відлиги»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на  тему «Україна в період Хрущовської «відлиги»»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Студентки

 факультету Цивільної та господарської юстиції

2 курсу 1 потоку 3 групи

Римарчук Наталії

 

 

 

 

 

 

м.Одеса - 2013

 

План

Вступ

1. Спроби децентралізації радянської системи
2. Економічні зміни
3. Приєднання Криму до Української РСР
4. Лібералізація культурного життя
5. Рух шістдесятників

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший  (його називають «відлигою») був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної до ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.

Нас цікавить саме період «відлиги» з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого «вождя всіх народів», тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню «великого» Сталіна.

В першу чергу «відлига» цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання «наздогнати та перегнати Захід» вимагало розв’язання рук  владі «на  місцях», яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною.

Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні «кукурудзяні епопеї» тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

Найпомітніші зміни  відбулися у сфері культурного  життя. Таке послаблення тоталітарного  впливу, посилення влади на місцях, спроби децентралізації суспільства  призвели до виникнення усіляких рухів, що мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін «націоналізм» вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни поглядів нового покоління,  зростання їх спрямованості на самостійність та розкутість, подолання власної відсталості. Період «відлиги» позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.

 

1. Спроби децентралізації  радянської системи

Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало  закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, на якому перший секретар  ЦК партії виголосив таємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. І хоча ця промова не стала відома для  широких кіл населення, камінь з місця було зрушено. Перед  партійними керівниками була зображена реальність з усіма її неприємними сторонами. Було піддано жорстокій критиці культ Сталіна, системи насаджуваних десятиліттями цінностей, ідола десятків мільйонів людей, символу єдності і могутності радянської системи. Це і була точка відліку  ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, що гальмували його розвиток. Результатом стала часткова лібералізація деяких сфер життя, передусім духовної.

«Відлига» не була викликана тільки-но особистими бажаннями Хрущова. Розвиток західного світу з його науково-технічною революцією вимагав змін. «Змагання двох систем» потребувало нових темпів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. Для збереження тоталітарної системи необхідно було вдатися до її реструктуризації, звільнення від почуття надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього треба ще додати  амбіційні прагнення партійно-державної бюрократії розширити межі власної компетенції шляхом усунення від влади висуванців сталінської епохи; прагнення технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям; нарешті – міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Розгорнулася «десталінізація  по вертикалі»: ланцюгове засудження «культу особи» всіма партійними та ідеологічними структурами. На Україні цей процес відбувався повільніше, ніж у центрі. Статті у пресі в «дусі рішень ХХ з’їзду» стали з’являтися пізніше. Зміст та тон критики були стриманішими. Зміни переважно стосувалися сфери культурного життя.

Треба підкреслити початок  процесу реабілітації жертв сталінських  репресій. На кінець 50-их рр. Органами КДБ  було переглянуто справи 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку було знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Це одночасно свідчить про жахливі масштаби репресій та про обмеженість процесу реабілітації їх жертв.  Поза законом залишились більшість жертв репресій  20 - початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та ін. Можна простежити в цьому  закономірність: з реабілітаційного процесу викреслювався той, хто був звинувачений у «націоналізмі».

Найкричущим парадоксом «відлиги» було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді  КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис. чол. Репресії продовжувались і під час піку «відлиги». Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ «викрив» у Львові підпільну організацію «Український національної центр». Не припинялись й утиски та переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Населення західних областей України стало об'єктом масової ідеологічної обробки  у дусі боротьби з «націоналізмом».

Національне питання  й надалі залишалося однією з найскладніших  проблем суспільно-політичного життя. З одного боку, певна ідеологічна  лібералізація сприяла  плюралізації деяких проблем, наприклад мовної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. Дедалі частішими стали висловлювалось незадоволення провінційністю української культури і науки. Партій не керівництво почало вживати заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки”. У другій половині 50 — першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури («Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу системи середньої освіти, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викликав велике незадоволення та протести проти впровадження його «мовного» пункту в Україні.

 

2. Економічні  зміни

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка програма реформування економіки. Завдання «наздогнати й перегнати Америку», а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна «незалежність» не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. В цій  галузі треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Цим було скасовано  зайву ланку громіздкої системи  управління сільськогосподарським виробництвом. Позитивним було підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б «кукурудзяну епопею», коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для сільського господарства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Такі експерименти майже нанівець звели  попередні досягнення в галузі сільського господарства і поставило його у кризовий стан. З 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958—1964 рр. — на 3%. Країна стала імпортувати зерно. Спроби реформ у сільському господарстві були приречені саме на такий результат. Залишалась недоторканною колгоспно-радгоспна система, більше того, вона спрямовувалась на суто адміністративно-бюрократичні методи керівництва. Зазнали адміністративного тиску підсобні господарства колгоспників. Як і раніше, найдрібніші питання сільськогосподарського виробництва вирішувались у центрі, ініціатива на місцях була нульовою. Таким чином тогочасні реформи та методи їх впровадження були авантюрою, яка дорого обійшлася не тільки Україні, а й самому Хрущову.

Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в Україні характеризувався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів розвитку легкої і загальним зниженням темпів зростання.

Отже, «відлига» сприяла певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

 

    3. Приєднання Криму до Української РСР

Згідно з указом від 19 лютого 1954 Президії Верховної Ради СРСР, Крим був переданий з РРФСР Українській РСР. Ця постанова була прийнята на тлі урочистих подій. Проголошувалося безліч промов, у яких була одна мета: пояснити народам СРСР причини, які зробили цей крок необхідним. На думку доповідачів головними причинами були такі: 1) економіка Криму тісно пов'язана з економікою Української Республіки, 2) Крим формував, як би природне продовження південних українських степів. Таким чином, пояснення було дано і передача виконана. Все це проходило тихо і спокійно, без особливого афішування у газетах. Можна було б навіть подумати, що цей акт став значущим тільки для деяких коментаторів на Заході: "Абсолютно не має ніякого значення для власника, в якій зі своїх численних кишень він звик складати свої цінності".

Справа в тому, що для радянського уряду було невигідно і навіть небезпечною пропагувати це питання, саме тому, що надмірна увага до цієї теми може привести людей до пошуку справжніх причин, що спонукали уряд піти на такий крок. Насправді, хіба кримська економіка лише зараз стала тісно пов'язана з економікою України, або Крим тільки зараз став природним продовженням південних українських степів? Ці фактори існували і раніше, існували завжди. Чому ж тоді Крим був переданий Україні тільки зараз, у 1954 році? Можна подумати, що з міркувань військового управління могла бути необхідність цього трансферу: спроба покласти край незручності в тому, що позиційний район Таврія Військова був розташований на території двох республік, Крим (РРФСР) і Української РСР, та що це змушувало військові органи ділити адміністративну відповідальність між урядами двох республік. Але ця причина є необгрунтованою саме тому, що така ситуація існувала протягом десяти років.

Передача Криму Україні  набуває значення ретельно продуманого  політичного кроку. Передача Криму не була простим подарунком. Навіть тоді все це здійснювалося задля власної вигоди. 
            Як відомо, у той час у Криму існувало багато проблем. Ще у 1944 почалася криза в зв'язку з масовими депортаціями з території Криму. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч, доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, отже півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні врожаї. У 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна, в три рази – тютюну, вдвічі – овочів. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. І що в цій ситуації зробило СРСР? Воно перевалило все на плечі України. Адже як зазначив один історик: "Навіть перебуваючи у складі РРФСР,Кримська область лишалася в економічному просторі України". Тобто Росія віддала Крим Україні, щоб та вирішила всі його проблеми, цим самим не лишаючись вигідної території, ще й зробивши при цьому жест милосердя! Тим більше не справедливо зараз чути від сучасних росіян, що передача Криму не є законною. Для цих людей хочеться нагадати такі події: 19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: "З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави". Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім – О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З'явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.тож як бачимо, передача Криму є цілком законною дією і всі заперечення по цьому питанню є просто смішними.