Україна після смерті Богдана Хмельницького. Період Руїни

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний — “ доба Руїни сягнула свого апогею”.

 

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу.

Ця доба принесла:

• жахливе спустошення українських земель;
• спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську

булаву;

• наростання соціальних конфліктів та протистоянь;
• поновлення старої моделі соціально-економічних відносин;
• відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б.

Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р.;

• розмивання моральних норм у суспільному житті;
• тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини,

Кримського ханства;

• фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

 

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На “Чорній раді” у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

 

Іван Брюховецький — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості “старшого слуги” займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні доручення. З 1659 р. перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 р. прийняв титул кошового гетьмана. Протягом 1662 — 1663 рр. один й головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москвофільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку царського уряду. На "Чорній раді” під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з українських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р. Біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України, підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За наказом гетьмана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький літописець С. Велично, що “для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором.

Рисунок 4 – Іван Брюховецький.

 

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

 

Павло Тетеря – гетьман Правобережної України в 1663—1665 рр. Один з найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663-1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

 

Рисунок 5 – Павло Тетеря.

 

В умовах братовбивчої громадянської війни з'являється діяч, який зумів піднятися над особистими амбіціями та інтересами, послідовно відстоюючи загальнодержавні пріоритети. Це був гетьман Правобережної України ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1665-1676). Він був черкаським полковником і одним із соратників Богдана Хмельницького. Дорошенко заходився рятувати Україну від того розбрату і хаосу, який виник в часи "Руїни", намагався продовжити справу Богдана Хмельницького в творенні української державності.

Новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих сердюків - найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис. Спираючись на найманців, Дорошенко приборкував непокірну старшину і придушував заколоти.

Рисунок 5 – Петро Дорошенко.

 

Зміцнивши своє внутрішнє становище і спираючись на допомогу татар, Дорошенко розпочав боротьбу з Польщею, що тривала з перемінним успіхом.

У1667 р. Польща і Росія уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, проте, цар його так і не віддав.

Андрусівський договір викликав обурення і протести на Україні. Відверте розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну. У1668 р. він переправився на лівий берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка, 8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.

Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем'яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище для Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, але запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.

Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана. Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на всіх українських землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу на Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але Бучацький успіх був оманливим.

Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.

Цього ж 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича (1672-1687). Він також намагався відстояти українську державність. Прийшовши до влади за допомогою Москви, Самойлович швидко змінив свої політичні симпатії. Однією з причин стало підписання між Москвою і Польщею "Трактату про Вічний мир" (6 травня 1686 р.), за яким іноземні держави розподіляли територію України: Правобережна Україна залишалася за Польщею, Лівобережна разом з Києвом та Запоріжжям - за Москвою. Туреччина утримувала лише Поділля, яке в 1699 р. було передано до Польщі.

Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У 1677 і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну.

У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і незаселеною.

Росія та Польща підписали у 1686р. "вічний мир" і союз проти Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за Що Росія сплачувала 146 тис. карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ, встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під Росією, а Правобережна під Польщею, закріплювався.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Протягом надзвичайно важкого для України періоду - руїни здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та мало вартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Єфименко О. Історія України  та її народу: монографія/ Олександра  Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. - К.: Мистецтво, 1992. - 251 с.

2. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. - К.: МП "Буклет", 1992. - 59 с.

3. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. - К.: Веселка, 1992. - 91 с.

4. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 843 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. - К.: Наша культура і наука, 2004. - 447 с.

7. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. - 2-ге вид., стереотипне. - К.: Знання , 2006. - 735 с.