Тарас Шевченко та Кирило-Мифодіївське товариства

1. Вступ

Кирило-Мефодіївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських  землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів».

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці  й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед  них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України.

2. Створення

Таємне товариство у складі 12 українських  інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення  братства і його засновниками виступили  Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами  відомих слов'янських просвітителів  Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і  Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром  увійшли: Георгій Андрузький, Олександр  Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У  квітні 1846 року до братства вступив  Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло  до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

3. Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу й  пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і  Мефодія», основним автором яких був  Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і  українського панславізму, романтика  загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя.

Кирило-Мефодіївське братство ставило  своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах  християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янської конфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі, Литви, Чехії, Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму. Ад'юнкт Київського університету М. Костомаров вважав цілком можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами республіканського ладу). Лише третій варіант «Книги буття українського народу» набув рис конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г. Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки народне повстання.

Привертає увагу розроблений студентом  Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції  Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських  штатів і традиції Російської імперії. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні в Петрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками».

Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити  успіх політичних і соціальних перетворень.

Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах  М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні  документи, а також до приватних  бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним  чиновництвом. Однак, члени братства також вели й активну громадсько-політичну  діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися  науковою працею і виступали з  лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття  народних шкіл, написання і видання  нових книг (зокрема, Пантелеймон  Куліш підготував перший підручник  з історії України «Повість про  український народ», виданий 1846 року, та ін.).

4. Програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства були викладені в «Книзі буття українського народу», відозві  «Брати українці!». Це пов'язано з  тим, що зміст твору був пронизаний євангельськими заповідями. Програму писали всі «братчики» під керівництвом М. Костомарова. Нею передбачалося  здійснення загальнолюдських християнських  ідеалів справедливості, свободи  і рівності, їхнього поєднання  з українським патріотизмом. На думку  кирило-мефодіївців, Україна була провідною  силою слов'янських народів, а  тому в майбутній слов'янській  федерації мала посісти чільне місце. Цей обов'язок і водночас право  України обґрунтовувалися тим, що, на відміну від поляків (пройнятих  ідеєю аристократизму) та росіян (переконаних  монархістів), український народ не любив ані панів-аристократів, ані царів. Щодо царя зазначалося, що він «усе рівно, що ідол і мучитель».

Оскільки український  народ у своєму історичному розвитку зазнав лиха від воїх сусідів, був  ними поділений, зневажений і пригноблений, то найбільше прагнув волі, рівності й демократії.

5. Розгром товариства

У березні 1847 року за доносом провокатора  Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку  на Подолі, власником якого був  протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний  Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг  виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він  голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому  ж таки будинку, вирішив посвятити  Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент  Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився  йому. Повідомив малознайомій особі  основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про  засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні  з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так  тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров  з'явився у заступника куратора  Київського навчального округу  Михайла Юзефовича і зробив  усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова,  Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового  доносу, сподіваючись, що той побоїться  його зробити. Проте Петров  не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у  канцелярії ради університету. Арешт  відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був  «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя  петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету — Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили  до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у  Києві робить повторний донос.  Повідомляє, що студент Маркович  також читав рукопис Гулака  «Закон божий» і висловлювався  позитивно щодо його змісту. Почалися  арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова,  той сам пред'явив каблучку  з написом. У квітні в Києві  арештували Шевченка і відправили  до Петербургу з усіма паперами  та малюнками. У записах поета  не знайшли жодних доказів  його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення  звернули увагу на зміст віршів  Шевченка, особливо на «Сон». Затримали  й інших учасників Кирило-Мефодіївського  товариства.

Слідство у справі Кирило-мефодіївців  тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов  представив Миколи I доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого за особистим розпорядженням Миколи I, розгніваного карикатурами поета  на свою дружину, віддали у солдати  Окремого Оренбурзького корпусу  на 10 років без права писати і  малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці  Миколу Гулака. Микола Костомаров перебував  в ув'язненні один рік, а Олександр  Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих Кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла  Грушевського, Михайла Возняка та ін. Найповніше матеріали слідства та інші матеріали з історї товариства представлені у тритомному виданні  «Кирило-Мефодіївське товариство».

6. Діяльність після розгрому

У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Володимир Антонович  на початку XX століття вже не очолював український національний рух; Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи  особисту драму, нічим не зарадив  петербурзьким студентам, які виступили  з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні  рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав  братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині —  став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культуру. У 90-і роки провідною  ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність.

7. Значення

На думку історика Симоненка  Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української  інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило  широку політичну програму національно-визвольного  руху, яка стала дороговказом для  його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно  не підпорядковувалося, а ідеологічно  не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну  свідомість.

Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч  і невдалу, спробу інтелігенції перейти  від культурницького до політичного  етапу національного розвитку, а  й привернуло увагу царського  уряду (що доти намагався розіграти  карту українофільства проти  польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки  зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.