Історія міста Пирятин, Полтавської області

1.Вступ 
Історія міста Пирятин, Полтавської області.

Полтавський край  зажди  був привабливим  для дослідників, географів, істориків і навіть звичайних  туристів.Особливо зацікавлювали невеличкі  міста з мальовничою природою, колоритною культурою та щиририми мешканцями. Одним з таких міст є чудове містечко Пирятин,що розташоване на тихому березі Удаю.Ми маємо можливість ознайомитись з його історією, архітектурою та видатними персоналіями.

2.Теорії походження назви міста.

Там, де тихоплинний Удай, обнявшись зі своїм братом Переводом, круто в’ється, на правому підвищеному березі ріки (басейн Дніпра) у зелених шатах дерев молодо красується древній Пирятин.

Цікаві версії щодо походження назви  міста. За народною легендою, тутешні  хоробрі жителі кидали (пиряли через  тин укріплення) войовничих нападників. У краєзнавчій літературі зустрічається  й таке тлумачення найменування міста. В ті далекі часи його мешканці в  обмін на пшеницю купували зброю. Старослов’янською мовою пшениця  називається “пиро” (звідси – пироги), а “іняти” означає – брати, скорочена форма якого – “яти”. Словосполучення “пиро” і “яти”, тобто – брати пшеницю, з деякими  незначними змінами, можливо, й визначило  назву поселення.

Довкола походження назви  Пирятина існує декілька гіпотез. Найбільш вірогідною вважається версія філолога Олексія Соболевського, згідно з  якою вона походить від слова «Пирят», скороченого варіанту імені київського боярина Пирогоста, який володів  поселенням у районі сучасного Пирятина у XI- XII століттях.

Пирятин вперше згадується у Лаврентіївському літописі під 1154 роком. Це було руське укріплене місто, що належало Переяславському князівству. Воно знаходилося на високому березі річки Удай, правої притоки річки  Сула.

3.Історичне минуле

Пирятин – одне з давньоруських  укріплень Посульської оборонної  лінії на сході Київської держави, що прикривало від набігів кочових  племен поселення на річках Удай, Сліпорід та Оржиця. Мудрі фортифікатори-русичі вдало вибрали місце для укріплення, використавши географічне і природне положення місцевості: з трьох  сторін його омивали води Удаю і  Переводу з непрохідними болотами, а з четвертого, від степу, викопаний  глибокий рів з водою, обнесений  земляним валом з масивним частоколом. На випадок захоплення оборонного пункту ворогом його захисники могли  надійно сховатись на човнах серед  боліт і нетрищ У біографії  багатовікового надудайського міста, як і в людській долі, зустрічалися злети і падіння, радощі і печалі. На початку XIIIст. на Русь часто вторгалися спустошливі монголо-татарські орди. Не обминали вони і Пирятина. Його, як і багато інших поселень було зруйновано, спалено, більшість жителів знищено.

Йшли роки, десятиліття. На стику  річок Удай і Перевод знову  поселялися люди, відбудовували майже  знищені ворожими набігами приудайські  поселення.  І вже 1261 р. Пирятин в літописах згадується як великий населений пункт, що входив до складу об’єднаної Сарайської і Переяславської єпархій. А через століття, близько 1362 р., відроджене містечко загарбано литовськими феодалами і ввійшло до складу Литовської держави. 1578 р. місто належало шляхтичу М. Грибуновичу-Байбузі. Після Люблінської унії (1569 р.) Пирятин остаточно підпадає під владу шляхетської Польщі. 1592 р. введено Магдебурзьке право, за яким хоч і неповністю місто звільнялося від центрального адміністрування і влади земельних магнатів, мало право на створення органів самоуправління, деякі пільги на розвиток торгівлі і ремесел. Польський король Сигізмунд IIIвидав привілей Олександру Корибутичу-Вишневецькому – нащадку литовського князя Ольгерда. Вишневецький на місці старого Пирятина побудував фортецю (Замок) із заслонами – валами, ровами, воротами, гарматами, гаківницями. Деякий час місто називалося Новий Пирятин. Потім О. Вишневецький на честь свого батька перейменував його в Михайлове. Та нова назва не прижилася. Її пирятинці не сприйняли, і вона невдовзі загубилася в історії.

Після смерті Олександра Вишневецького  Посуллям заволодів його брат Михайло (батько окатоличеного ненависного  українського магната Ієремії Вишневецького). Деякі дореволюційні історики саме Михайлу приписують будівництво  міста на руїнах і другу його назву. Але більшість дослідників відхиляють ці твердження як такі, що не відповідають дійсності.

На початку XVIIст. Пирятин позначений на карті французького військового інженера Г. Л. де Боплана як населений пункт, а в “Книге Большому Чертежу” згадується як місто (1627 р.). На той час в ньому налічувалося 1749 господарств. Довкола знаходилися володіння князів Вишневецьких. Жителі не мирилися з всілякими утисками, боролися за соціальне, національне визволення.  Поповнювалася козаками Запорізька Січ і за рахунок пирятинців.

Навесні 1648 р. козацьке військо Богдана  Хмельницького за активною участю приудайців визволило місто від польсько-шляхетського поневолення. Пирятинські козаки брали  участь у Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни.

Захоплюючу багатобарвну картину  із життя-буття надудайського міста  в часи славної козаччини художньо відтворив в історичному романі “Чайковський” наш земляк письменник Євген Гребінка: “... чи знаєте ви, що кілька сот років тому Пирятин  був гарне, сильне, багате, сотенне  місто на нашій Гетьманщині? Широко й далеко розкинувся він по схилу гори над Удаєм; раз у раз мінилися хрести церков поміж його темними, зеленими садами; гомінкими були його базари; на них голосно гриміло вільне слово, бряжчали шаблі й барвіли козацькі шапки та жупани; польські купці привозили туди тонке сукно й оксамит; ніжинський грек вихваляв свій східний крам; то блискав проти сонця вістрям кинджала, то повертав довгу, куту сріблом, гвинтівку; тим часом осторонь виспівувала скрипка, дзвеніли цимбали, і зайшлий запорожець витанцьовував навприсяди шалений танець, здіймаючи навколо хмару куряви; інколи, мов те полум’я, вирізувалася з куряви його червона куцина, інколи визирало диявольськи страшне обличчя із закрученими догори вусами, з чорним чубом, що віяв на голеній голові, і знову все зникало у вихорі танцю... Люди плескали; лункий регіт далеко розлягався по базару... Було весело !..”

З 1658 р. сотенне містечко Пирятин з розформованого Кропивнянського полку віднесено до складу Лубенського полку.

У зв’язку з руїною на Вкраїні, викликаною боротьбою козацької  старшини за гетьманську булаву після  смерті Богдана Хмельницького, надудайське  місто занепадає.

Навесні 1683 р.пожежа знищила значну частину міста.

У листопаді 1708 р. козаки під керівництвом старшини Леонтія Свічки відзначилися в боротьбі проти шведських загарбників і не здали міста ворогу. За виявлену стійкість і хоробрість Петро І пожалував пирятипцям грамоту.

 У вересні 1781 р. згідно з указом Катерини II Пирятин став повітовим містом Київського намісництва, 1782 р. – затверджено Пирятина герб. 1787 р. складено перший Пирятина план. 1796 р. Пирятин віднесено до Малоросії; 1802 р. – Пирятин, як повітове місто, увійшов до новоствореної Полтавської губернії. 1805 р.в Пирятині мурованих будинків не було, населення – 2627 чоловік, з них –1309 чоловіків і 1318 жінок.

1810 – до складу двоверстової  міської дистанції навколо Пирятина  включено село Заріччя, що належало  поміщиці Марії Ограновичевій,  та хутір Гуленків колезького  реєстратора Андрія Гуленка. Пирятин складався з двох кварталів, передмістя Слобідка та Броварки. 

Існувало 5 церков: дерев’яні – Успенська (1690), Преображенська (1741), Вознесенська (1767),мурований собор Різдва (1781),дерев’яна Троїцька на Заріччі (1754; не збереглася).

4.Планова забудова містечка

Із набуттям (1781 р.) сотенним Пирятином статусу повітового міста Київського намісництва почалась його планова забудова. На “Плане уездного города Пирятина” (1787 р.) нанесено публічні будівлі, зокрема квартали забудови, головні дороги. Планування південного передмістя радіальне, решти міста – порядкове регулярне.

Деякі відомості про забудову міста  із зазначенням станової приналежності  населення та його основні заняття  наведено у книзі “Описи Лівобережної України кінця XVIII–  початку XIXст.” На той час площа Пирятина становила 193 десятини. З півночі місто відмежовувалось р. Перевод з болотами і сінокосами в низовині, зі сходу – рікою Удаєм, болотами і лісами, з півдня і заходу – орними землями і вигонами. Мешканці міста річковою водою напували худобу, а для власних потреб використовували криничну.

До старовинного укріплення з південної  сторони прилягало передмістя, розділене  на чотири частини за назвами: Міська, Лубенська, Лутайська і Буревська. З колишньої фортеці вели Замковий, Загребельний та Заміський виїзди. Вулиці називались: Липовка, Стовбова, Гнойова, Лубенська, Лутайська, Бражницька, Прилуцька і Буревська.

В 1802 р. Пирятин з повітом вже  належав до новоствореної Полтавської  губернії, мав 471 двір і 2267 жителів.

1805 р. почалось перепланування  міста за планом, розробленим  Полтавською губернською креслярнею  під керівництвом архітектора  М. Амвросимова. На ньому торгова  площа набирала форму прямокутника, від центру радіально розходились  розширені і випрямлені старі  вулиці. Цей план слугував основою  для забудови міста за радянських  часів

На той час у Пирятині налічувалося 517 жилих будинків, з них – 192 поміщицьких  селян, 126 козачих, 50 дворянських, 119 міщанських, 30 служителів релігійного культу. Серед  мешканців міста переважали володільні селяни – 986 душ, козаки – 720, дворяни  – 184, міщани християнського віросповідання – 474, євреїв – 161. Всього 2525 душ.

1863 р. у Пирятині – 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище,  адміністративні повітові установи. Наприкінці XIXст. в місті – понад  8 тис. жителів.

Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів з 914 будинками, з них 6 двоповерхових і 79 одноповерхових цегляних, решта глинобитні та дерев’яні  під солом’яною стріхою. У 1900 р. кількість  осель зросла майже утричі проти 1862 р., мешкало більше 7700 жителів.

В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) в Пирятині відбувалися страйки, зокрема, залізничників. Неспокійно було і в селах повіту. У березні 1917 р. створено Пирятинську Раду робітничих депутатів, у липні цього ж  року – повітову Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.

В січні 1918 р. встановлено Радянську  владу, яку відновлено у грудні 1919 р. після звільнення міста від  білогвардійських денікінських військ. Поновили роботу ревком, школи, культосвітні установи. 1920 р. взято на облік і  запрацювали місцеві підприємства: виробниче товариство “Труд”, цегельний, шкіряний, колісної мазі, газованих  вод та інші заводи.

1925 р. Пирятин віднесено до  розряду міст, в 1926 р. засновано  міську раду. З вересня 1930 р.  місто безпосередньо підпорядковується  столиці України – Харкову, 1932 р. Пирятин і район віднесено  до складу Харківської області,  а з вересня 1937 р. – до  новоствореної Полтавської області.

5. Зародження та розвиток промисловості у місті

За переписними книгами 1666 р. у  Пирятині налічувалося близько 3400 жителів, котрі  в основному займалися ремеслами і торгівлею

.Зароджувалась промисловість. За контрактом з міською думою поручик Нежинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію доставляли на порохові заводи Глухівського повіту, що на Сумщині. Там приймали її по 7 крб. за пуд. Для господарських потреб жителі міста використовували силу вітру. У Пирятині налічувалося 29 вітряків. Працювали три кузні. Розвивалась торгівля. На казенних землях знаходилось понад 30 дерев’яних лавок приватних осіб. Вражав широкий вибір товару, насамперед місцевих кустарів і ремісників. Торги відбувались щопонеділка і п’ятниці.

Набувала розвитку місцева промисловість. Продукція надудайського міста: меблі, валянки, борошно, сир, масло, цегла, хліб, олія, вичинена шкіра користувалися  попитом і за межами району. Будувалося житло.

Із розповідей місцевих старожилів О. В. Ніколаєнка, М. П. Голінського, Т. І. Чабали та В. Д. Фесини постає Пирятин  кінця XIX– початку XXст. У ньому переважали харчова, переробна та кустарна промисловість, відбувалася жвава торгівля, квартали прикрашали сади і парки. Проте, внаслідок поспішної націоналізації, бездумної неодноразової реорганізації багато що  за незначним винятком відійшло у небуття. На центральній садибі комбінату хлібопродуктів збереглися потужні млини Дунаєвського і Маляса, млин Левички біля ливарно-механічного заводу. На базі колишньої олійниці і крупорушки Бермана пізніше розрослися виробничі цехи райхарчокомбінату (нині “Завод продтоварів “Удай”). Однак і сліду не залишилось від млина і маслоробки на садибі учбово-виробничого підприємства “Електроконтакт”. До 1930 р. кооперативний млин з крупорушкою знаходився на розі теперішніх вулиць Леніна і Жовтнева. Паровий млин з крупорушкою замовк за колишнім театром Юфіта (нині кінотеатр “Родина”), поруч знаходилась цукеркова фабрика Ставицького. У 20-х роках тут заснувалась промартіль “Харчовик”. На базарній площі запашну продукцію випускала кондитерська фабрика Інтельгінда. У підвалі двоповерхового будинку (нині майдан Незалежності)  працювала пекарня по випічці хлібобулочних виробів по-турецьки, за нею вздовж усього кварталу до нинішньої вулиці Радянська стояли крамниці і м’ясні лавки. Нині все повертається на круги своя. Тепер тут приватні магазини “Стимул”, “Людмила”, “Фуршет”, “Світлана”, “Світ продуктів”, “Флора” та інші.

Території нинішніх меблевої фабрики  і ринку рясніли магазинами власників  Супруна і Малиги з підвалами, де зберігалися свіжоморожені продукти і риба. У наріжному ветхому  приміщенні колишньої контори фабрики  працювали приватні магазини по продажу  свіжої, копченої риби. Напроти у  жилому будинку колись діяла синагога, пізніше – валяночна фабрика. На базарній площі знаходились тютюнова фабрика і майстерні Бермана  по пошиттю і ремонту взуття.   Нині про це нагадують приміщення приватної ветаптеки і погріб. Ще одна тютюнова фабрика колись розташовувалась на подвір’ї нинішнього районного вузла поштового зв’язку. У приміщенні, напроти будинку міської ради, знаходився кінотеатр з рестораном, поруч – кондитерський магазин Кучеренка по продажу тортів, тістечок, морозива та інших солодощів.

6.Розбудова міста та його окультурення

Надудайське містечко потопало у зелені фруктових і декоративних дерев.До 1941 р. вабив відпочиваючих розкішний міський сад із критим театром для глядачів за нинішнім будинком відділення Державного казначейства у районі, де влітку ставились п’єси, виступав цирк, демонструвалися кінофільми, грав духовий оркестр. Фруктовий сад поблизу залізничної станції Пирятин належав земству. Неподалік був міський стадіон в обрамленні струнких тополь. 1956 р. тут поселилась контора буріння. В кінці вулиць Лубенська і Прилуцька (тепер Жовтнева та Цибаня) буяли сади Рудницького. В ті далекі часи там, де тепер житлові будинки, по вулиці Замок, був парк з літньою сценою і залою для глядачів. У давнину до Ярмаркової площі прилягав Кузнечний провулок (нині вулиця Герасименка). Тут стояло більше десятка кузень. Місцеві ковалі майстерно підковували коней, ремонтували вози, різний дрібний інвентар. Ще до 60-х років минулого століття на площі проводилась районна сільськогосподарська виставка.