історія культури

1. Назвіть видатних діячів культури Київської Русі

Київська Русь — середньовічна  держава на території Східної  Європи з центром в Києві. Існувала з кінця IX-го до середини XIII-го століття. Являла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході. Часи могутнього економічного піднесення та значної політичної ролі на теренах Європи відобразились на рівні культурного розвитку держави. З прийняттям християнства в 988 році Київська Русь долучається також до європейської, християнської культури.

Серед відомих діячів культури часів Київської Русі варто зазначити:

• Князя Володимира Великого, який офіційно охрестив Русь, заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання.
• Князя Ярослава Мудрого, який засновує монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво, серед ченців яких було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. Ярослав організує світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок. Ярослав Мудрий зібрав першу в Україні бібліотеку. Князь зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора-літописця, митрополита Іларіона та ін. За його сприяння було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література. Став автором на думку одних або сприяв укладанню на думку інших дослідників "Руської Правди" – збірки стародавнього руського права. За сприяння Ярослава почалось кам’яне будівництво в державі, зокрема збережена до нашого часу перлина сакральної архітектури – Софія Київська.
• Князь Володимир Мономах – автор зворушливого й сповненого роздумів «Повчання дітям»
• Кирило і Мефодій – ченці, що створили абетку, на якій базувалось церковнослов’янське письмо
• Київський митрополит сер. XI ст. Іларіон – автор відомого твору «Про закон і благодать», в якому розкриває значення християнства для Русі, і наголошує на заслузі Володимира Великого, а не Візантії в прийнятті нової релігії, наголошує на величі Київської Русі.
• монахи Нестор та Сильвестр – укладачі літопису 1113-1116 рр. «Повість временних літ»
• Кирило Туровський – відомий письменник XII ст., що написав багато творів, зокрема, повчань, проповідей, слів, молитов.
• Данило Заточник – видатний філософ та літератор стародавньої Русі (кін. XII – поч. XIII ст.).

 

Список літератури

 

1. Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.
2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.
3. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.
4. Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.
2. 7. Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.
3. 11. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.
4. 13. Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. — М., 1948.
5. 14. Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.

2. Які ви знаєте  провідні жанри оригінальної  літератури Київської Русі

Література Київської  Русі уже на початку свого існування  досягла високого ступеня розвитку, що відповідало рівню загальної  культури Київської держави.

Серед передумов, в яких вона розвивалась варто виділити:

• досить тривалий попередній розвиток культури східних слов'ян, про що свідчать пам'ятки матеріальної культури починаючи ще з VI ст.,
• впровадження на Русі в кінці X ст. християнства,
• впровадження шкільного навчання, яке наближалося до системи навчання в грецьких школах.

За таких сприятливих  умов, вже за кілька десятиліть почали з’являтись серйозні літературні твори, серед яких найбільшим культурним досягненням Київської Русі та й всієї світової літератури стала славнозвісна поема «Слово о полку Ігоревім» кін. ХІІ ст.

Так, основні жанри оригінальної літератури, які розвивалися за часів Київської Русі, були такі: літописання, ораторське письменство, агіографічне письменство або житійна література, паломницька література тощо.

Літописання. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 1073 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 1095, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень. З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-1292 рр. Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.)

Ораторське письменство або церковна проповідь – один з жанрів оригінальної літератури, який розробляє основні догматичні і моральні положення християнського світогляду. У проповідницькій літературі Київської Русі вирізняються дві основні групи: проповідь повчальна, проста за своєю побудовою і літературними засобами, пристосована до рівня малоосвічених, непідготовлених слухачів, і проповідь урочиста, побудована за всіма правилами візантійського церковного вітійства, розрахована на знать і взагалі освічених людей. Найвидатніші проповідники часів Київської Русі: Феодосій Печерський, Іларіон, Климент Смолятич, Кирило Туровський. Перлиною урочистого красномовства XI ст. є «Слово о законі и благодати» — твір київського митрополита Іларіона, першого руського митрополита.

Агіографічне  письменство або житійна література — це різновидність церковної літератури — оповідання про життя «святих», тобто про осіб, що суворо додержували правил релігійної моралі або взагалі уславилися своєю діяльністю на користь християнської церкви. З важливих політичних причин Ярослав Мудрий домігся від візантійської церкви канонізації кількох видатних руських діячів, у тому числі своєї прабабки княгині Ольги й своїх братів Бориса і Гліба. З житіями цих святих і пов’язані такі твори, як літописна повість під 1015р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. Датувати ці обидві пам'ятки слід кін. XI — поч. XII ст., найдавніший список першої відносять до XII, другої — до XIV ст. «Сказаніе» дещо відрізнялось за стилем від класичного візантійського агіографічного твору. В той час як класичне «житіє» написане було Нестором («Чтения о житии и о погублений... Бориса и Глеба», а також «житія» Феодосія Печерського).

Паломницька література. У зв'язку з прийняттям християнства на Русі вже в XI—XII ст. стають досить частим явищем подорожі, паломництво до різних релігійних центрів — до Константинополя, афонських монастирів і, особливо, до Палестини. Імпульсом до таких мандрівок було загалом намагання молодої руської церковної організації укріпити свої сили шляхом спілкування з християнським Сходом. Таке спілкування, безсумнівно, підвищувало авторитет руської церкви й виводило її із стану домашньої ізольованості. Індивідуальними мотивами до мандрівок були і релігійні почуття і звичайна цікавість. Паломники, побувавши у «святих місцях», залишали описи своїх подорожей. Так в давній літературі утворився окремий жанр «хожденій». Одним з найдавніших зразків цього жанру є «Житье и хоженье Даниила, Русьскыя земли игумена».

Таким чином, ми охарактеризували основні жанри оригінальної літератури Київської Русі. Також побутувала в Русі перекладна церковно-історична література (в основному – візантійські хроніки), т. зв. «природничо-наукова» література («Шестодневи», «Фізіологи», «Християнська топографія» Козьми Індикоплава), патристична, перекладна афористична (збірник «Пчела», ХІІ ст.), апокрифи тощо.

 

Список літератури

 

1. Аркас М. Історія України-Руси. — К., 1992.
2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998.
3. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1963.
4. Греков Б. Д. Культура Киевской Руси. — М., 1953.
5. 7. Ефименко А. Н. История украинского народа. — К., 1990.
6. 11. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. — Львів, 1937.
7. 13. Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. — М., 1948.
8. 14. Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Охарактеризуйте поняття "українське національно-культурне відродження"

Поняття "українське національно-культурне  відродження" відображає процес становлення  і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кін. XVІ – поч. XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІІ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії політиці російського царизму.

Передумови:

• Придушення економічних, політичних та культурних проявів українського народу
• Втрата елементів державності
• Русифікація та полонізація національної еліти
• Революція у Франції XVIII ст. – як приклад боротьби

 

Особливості:

• Етнографізм – вимушене доведення нацією права на існування
• Село – соціальне підґрунтя, яке зберегло мову, традиції, культуру

 

Етапи:

• період збирання спадщини чи академічний етап (кін. XVIII -40-і pp. XIX ст.);
• українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.);
• політичний етап (з кінця XIX ст.).

 

Наслідки:

• Інтерес до старовини й історії свого народу (Григорій Калиновський, "Описание свадебных малороссийских обрядов" (1777р.); Яків Маркевич "Записки о Малороссии" (1798 р.), . Михайло Максимович, збірка "Малороссийские народные песни", 1827 p., 4-том-на "История Малой России" Д.Бантинш-Каменського (опублікована лише 1903 p.), Микола Костомаров "Історичні монографії та дослідження", В. Антонович, М. Драгоманов, Д. Багалій, М. Грушевський)
• Формування літературної української мови (І. Котляревський «Енеїда», 1798 р., Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), Т. Шевченко «Кобзар», 1840р.)
• Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало заснування на університетів (Харків, 1805р., Київ, 1834р., Одеса, 1865р., Львів, 1817р.)
• 20-ті - 40-ві pp. позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов'язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як "Харьковскій Демокріт", "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.
• мистецькі обрії збагачуються демократичною українською тематикою. Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т.Шевченка А.Мок-рицьким, І.Сошенком, В.Яненком, Г.Ва-ськом), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, - В.Тро-пініним, К.Павловим, М.Сажиним. Не забували художники першої половини XIX ст. і про середній прошарок українського суспільства (див. на мал. портрет юнака з родини Томар роботи Г.Васька). Найбільш прикметною в живописі першої половини XIX ст. постаттю слід, мабуть, визнати колишнього кріпака В.Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв.
• На початку XIX ст. у професійній музиці з'являються перші симфонічні твори ("Українська симфонія" і симфонія соль-мінор з "Козачком" невідомих авторів). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М. Вербицького, І.Лаврівського. Це ще не були цілком оригінальні твори, але сміливо можна говорити, про початок відродження народної мелодики і української національної музичної культури.
• в перші десятиліття XIX ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав). Перший український репертуар був досить нечисленним (І. Котляревський, Василь Гоголь - батько великого письменника, Г.Квітка-Основ'яненко, перша спроба опери "Купала на Івана" харківського священика С. Писаревського, побутова драма з життя чорноморського козацтва Я.Кухаренка, історично-побутова драма "Назар Стодоля" Т.Шевченка, деякі інші твори невисокої якості), а тому часто відтіснявся російським і західноєвропейським. З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна і К. Соленика.
• Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство "Просвіта", засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.
• У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук.
• Література 80-90-х pp. ХІХ ст. стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів (І. Франко)
• Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п'єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.
• Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Пан Коцький", "Зима й весна").
• Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт ("Майська ніч", "Сорочинський ярмарок", "Танок кріпачок перед поміщиком", "Дівчата біля криниці", "Вибілювання полотна" та ін.).
• Таким чином, період XIX - початку XX ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисенко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.