Історичне значення Київської Русі

Міністерство  освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

 

 

 

 

Реферат на тему:

«Історичне значення Київської Русі»

 

 

 

Підготувала:

студентка групи ДЛ-11

Якимчук М.М

Перевірив:

Касаткін В. Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівне 2013

Зміст

Вступ

1. Історичне значення Київської Русі

2. Феномен Київської Русі

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В історії  українського, російського та білоруського народів Київська держава була спільною протягом великого історичного періоду  і відіграла у розвитку кожного  з них прогресивну роль, особливо у процесі державотворення та розвитку культури. Можна припустити, що без цього державного об'єднання  історична доля трьох народів  могла б бути ще важчою і драматичнішою, а рівень економіки і духовності значно нижчим. До того ж Київська Русь була об'єднанням рівноправних племен і племінних угруповань.

Київська  держава мала своїм головним осередком  території, які включали всі нинішні  етнічні українські землі. Саме на цих  землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром  у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського  населення. Та й назва «Русь» відносилася  насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався  швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші —  теж створювалися в Києві та інших  подніпровських, пізніше українських  землях. Тому є всі підстави відносити  Київську Русь передусім до історії  України. Україна — безумовна  спадкоємниця Київської Русі. Через  це спадщину Київської Русі не можна  ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять російські шовіністичні елементи.

 

1. Історичне значення Київської Русі

На величезних просторах від Карпат до Дінця  упродовж п'яти століть сформувалася, утвердилася і розвивалася могутня, багата держава з високою культурою. Це була одна із найбільших країн Європи, яка навіть за часів роздробленості була сильним блоком земель-князівств. Ця держава захистила східнослов'янське населення від знищення і забезпечила  розвиток економіки і культури, хоча постійно перебувала під загрозою агресії  з боку Азії. Користуючись досягненнями східних і західних держав, сприйнявши значною мірою візантійську культуру, Русь не стала її політичним придатком, а йшла своїм шляхом, творила свої матеріальні і духовні цінності.

Виникає запитання: хто є прямим спадкоємцем Київської  Русі? Яке місце вона посідає в  історії східнослов'янських народів? Навколо цього питання постійно точаться дискусії. В історичній літературі чітко простежується три підходи.

Перший поширений  серед російських великодержавно-шовіністичних  істориків, які стверджують, що не було українського народу, а завжди був  єдиний руський, тобто російський народ, який оселявся на території Східної  Європи. Київська Русь, на їхній погляд, була державою російського народу, а існування окремих українського і білоруського народів не визнавалося. В своїх працях вони висловлюють  думку, що історія Російської держави  починається з Київської Русі, від неї переходить до князівства Володимиро-Суздальського, а в XIV ст., — до князівства Московського, з  якого почалася Московська держава  і Російська імперія. В основі цієї схеми знаходиться теорія, згідно з якою родовід московських князів і царів тягнеться від Рюриковичів.

Ця точка  зору шкідлива перш за все для Росії, тому що, як зазначав Михайло Грушевський, залишає історію російського  народу без початку і давня  історія росіян випадає з поля зору історичної науки. Водночас включення  в історію Київської держави  лише російського народу залишає  без початку історію українського народу аж до XIV-XV ст. А це не відповідає дійсності.

Другий підхід характерний для офіційної радянської історіографії доперебудовного  періоду. Суть його полягає у спільності етногенезу всіх східнослов'янських  народів. Ця концепція найбільш чітко  викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз'єднання  України з Росією», де вказується, що «російський, український і білоруський  народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка  створила давньоруську державу —- Київську Русь».

Проти цієї та аналогічної систем поглядів виступили  ще дореволюційні українські історики, які обґрунтували свою точку зору, згідно з якою український народ  — автохтон, тобто такий, що з  самого початку свого виникнення і до наших днів мешкає на одній  території і формувався на власній  основі. Теза про автохтонність українського народу, його спадкоємність по відношенню до Київської Русі — основа третього підходу[5, c. 39-40].

Обґрунтовано  сформулював систему історичних поглядів на етнічну і державну спадщину Русі Михайло Грушевський. У 1904 р. у  статті «Звичайна схема «руської»  історії й справа раціонального  укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. — Вип. 1. — Спб., 1904, с 298-304) він доводить, що Київська держава, право і культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська — другої, великоруської. Він зазначав, що «Київський період» перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім — в литовсько-польський XIV-XVI ст. Автор також підкреслює, що загальноросійської історії ніколи не існувало, бо не було загальноруської (тобто давньоруської) народності.

Щоб підкреслити  походження України від Київської  Русі, частина істориків вживає термін «Україна-Русь» (М. Грушевський, М. Аркас  та ін.). У праці М.Грушевського «Нарис історії українського народу» прослідковується думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Таких самих поглядів дотримуються І. Крип'якевич, М. Брайчевський, В. Ричко та ін.

Слід підкреслити, що місцем формування українського народу були Подніпров'я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну частину  території Київської Русі. Держава  започаткована племенем полян, «основи  основ» українського етносу. Роль столиці  відігравав Київ, головне полянське  місто. Назва «Русь» відносилася  насамперед до Середнього Подніпров'я. Київські князі розширювали свою державу і зміцнювали спираючись в основному на сили подніпровського  населення. У X ст. це була держава східних  слов'ян, однак провідну роль відігравали  поляни та деякі інші подніпровські  племена. Виходячи з аналізу територіально-лінгвістичних, етнічно-племінних та політичних рис, слід визначити Київську Русь як переважно  українську державу, і Україна —  її безумовна спадкоємиця. Тому спадщину Київської Русі не можна ототожнювати лише з Росією[7, c. 49-50].

Московська  держава виникла і формувалася  пізніше, на основі північно-східних (не основоположних, не найважливіших) племен і князівств Київської Русі, а  також земель фінських та інших племен (мері, мордва та ін.), тобто вона теж  має безумовно спадкоємне (часткове) відношення до Київської Русі. Поряд з цим здобутки культури, які є надбанням і північно-східних племен, увійшли в російську літературу, мистецтво, суспільну думку та релігійне життя, ставши для росіян рідними, сприяючи їх наступному прогресу. Таке саме відношення до спадщини Київської Русі має і білоруська народність, яка сформувалася на основі західної групи східнослов'янських племен та меншою мірою — литовських.

2. Феномен Київської Русі

Київська  Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов'янських  народів, так і в світовій історії.

Утворення великої  Давньоруської держави сприяло  більш швидкому економічному, політичному  й культурному розвиткові східних  слов'ян і, в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів  багатьох ворогів — на сході й  півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від  норманів, на заході — від польських  і угорських королів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів  Візантії.

Говорячи  про величезне значення Київської  держави в історії східних  слов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як відомо, на основі літописного  переказу про закликання північними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байєр, Г. Ф. Міллер і А. Л. Шлецер, що у XVIH ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так звану нормандську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги — нормани, вихідці з Скандинавії. Початок анти-норманізму поклав М. В. Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність норманської теорії. Обґрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного «прикликання варягів» були зародки державності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династії на Русі.

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні ознаки та особливості:

1.      Домінуючий вплив християнської  релігії на розвиток матеріальної  та духовної культури. Церква  стала своєрідним центром, у  якому органічно синтезувалися  витвори майстрів різних культурних  сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так  само, як православна релігія  була поставлена на службу  державі, культура мала служити  церкві, свідченням чого є абсолютне  домінування в мистецтві біблійних  сюжетів, у літературі — релігійної  проблематики, в архітектурі —  культових споруд. У княжу добу  саме церква стає одним із  найдоступніших місць задоволення  естетичних потреб народу.

2.      Запозичення та творче переосмислення  візантійських традицій, знань і  канонів. Християнство, надавши імпульсу  державотворчим та культурним  процесам на Русі, сприяло поширенню  візантійського впливу в різних  сферах суспільного життя і  в культурі зокрема, що було  особливо відчутно на початку  християнізації. У цей період  давньоруська література розвивається  в межах візантійських канонів,  які визначали жанри (житія,  проповіді, повчання) та стриману  стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і  статичністю. В архітектурі набуває  поширення візантійський стиль  зодчества, запозичується техніка  цегляної та кам'яної кладки, переймається  досвід створення фресок і  мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187), що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії  Київської. Саме Софійський собор є  матеріальним уособленням поєднання  візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є  виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких  культових споруд).

3.      Існування на Русі дохристиянського  культурного середовища — підґрунтя  для створення місцевої самобутньої  культури. Роль візантійського впливу  на розвиток культури Русі  була значною, але не вирішальною,  оскільки все візантійське в  процесі «ослов'янений» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської  культури виріс не з пересадженого  варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів  Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський  «звіриний стиль» прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур  Греції і Переднього Сходу, досить помітно  виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве  виробництво, певні будівельні навички) черняхівської та зарубинецької  слов'янських культур (перша половина І тис. н. е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися  і розвинулися за часів Давньоруської  держави.

Ще у дохристиянський  період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося  абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали  грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна  інформація про будову палаців княгині  Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у самому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4.      Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської  держави сприяло помітному культурному  поступу східних слов'ян, збагаченню  новими здобутками.

Існування власної  писемності та освіти — основна  ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності  на Русі є безпосереднім наслідком  розвитку давньоруської освіти. Вже  за часів Володимира та Ярослава Мудрого  шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної  політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той  період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався  за рахунок князя); школа «книжного  вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Могутня держава  середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і  культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських  народностей, відстояла свої землі  від ворожих вторгнень кочівників, а також зазіхань імператорів  Візантії. \3авдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.