Історичні та політичні аспекти сучасних релігійних відносин

Важливість з'ясування того, чому релігія і церква є суб'єктами політики, зумовлена підвищенням  ролі цих двох соціальних явищ у  формуванні політичної свідомості, узагалі  політичної культури. Кожна з існуючих сьогодні у світі релігій має  своїх носіїв, які й виступають суб'єктами політичного процесу: церкви, мечеті, конфесії, релігійні громади, релігійні організації, секти, що вірують, і т.п. Для кожного з цих суб'єктів  політичного процесу характерна така риса, як політична суб'єктність. Остання виявляється в тому, що релігійні організації не тільки безпосередньо беруть участь у політичному  житті, а й широко залучають до виконання соціально-політичних завдань  світські організації (політичні партії, профспілки, молодіжні організації  і т. ін.), і навіть створюють їх.

Загалом політична суб'єктність релігійних організацій обумовлена двома обставинами: перша пов'язана  з виконанням релігією однієї з найважливіших  своїх функцій — зберігання і  підтримування встановлених у суспільстві  цінностей, друга — з необхідністю посилювати ідеологічний вплив віруючих на політичні процеси, що відбуваються в державі, ширше залучати людей  суспільства у свою релігію і  в активну релігійну діяльність. Оскільки сьогодні вплив релігії  на суспільну свідомість небезпідставно прирівнюється до засобів масової  інформації, то стає зрозуміло, чому політики завжди ведуть безкомпромісну боротьбу за віруючих у всіх країнах світу, у тому числі й в Україні.

В історії людства ідеал  Бога — головна і самоцінна  ідея релігійної віри, оскільки для  основної маси віруючих вона пов'язується з проблемою сутності людського  життя, з природним бажанням людини бути завжди щасливою, а отже, і політично  незалежною. Тому ідею Бога навіть і  сьогодні важко замінити якоюсь іншою, привабливішою і глибшою. Є підстави стверджувати, що релігійна свідомість була однієї з перших форм суспільної свідомості і пов'язувалася, насамперед, з інстинктом самозбереження людини, духовним очищенням її. Тому майже  завжди й у всіх відомих культурах  релігія була в епіцентрі соціальних і політичних подій, господарських  процесів, а отже, і справляла  визначальний вплив на духовну ситуацію часу. Є немало підстав стверджувати, що з самого початку зародження релігійних вірувань взаємопроникнення релігійних і політичних засад було ще вагомішим, оскільки релігійні і політичні  функції в ранніх суспільствах не були розділені. У таких суспільствах політичний аспект їхнього життя  виявлявся в контролі і підтримці  відповідної соціальної, у тому числі  й релігійної, поведінки членів роду. Контроль і примус здійснювався шляхом регуляції звичок, звичаїв і за допомогою таких методів, як колективний  осуд злочинця, позбавлення родинної підтримки, вигнання з родин і  т. ін. За своїм основним змістом  такі засоби впливу на людину були ритуальними, більшою мірою релігійними, оскільки реалізація їх супроводилася широким  використанням релігійних обрядів, символів тощо.

Згодом релігійні і  політичні інститути, що були, по суті, об'єднані в єдине ціле, трохи  усамостійнилися. Саме в цей період релігія і політика як дві самостійні сфери соціальної дійсності розробляють  свої системи цінностей і вірувань (ритуали, звичаї, основоположення), формують свій професійний прошарок — релігійну  і політичну еліти. Формівна політична  система функціонує в руслі тих, у тому числі і релігійних, цінностей, що традиційно склалися в суспільстві. Більше того, для утвердження політичної системи політична еліта залучає  релігійну еліту для того, щоб  легітимувати встановлений політичний лад. Релігія освячує порядок  від імені Бога, а нерідко і  сама виступає основою державної влади. На цьому ґрунті виникають довготермінові зв'язки релігійної і політичної еліт, які, хоч і у видозміненому вигляді, зберігаються й сьогодні.

Політична історія зберегла чимало прикладів, коли той чи інший  правитель (цар чи князь) виступає як представник Бога на землі, син Бога, втілення Бога чи пророка і т. ін. Іноді релігійні культи ставали  основою створення державних  структурна ці, у свою чергу, брали  на утримання релігійних діячів. Усе  це вказує на те, що жодна політично  значуща подія не відбувалася  без участі релігії. Однак це не означало, що релігія домінувала над політикою. Практично ні антична Греція, ні античний Рим не зіштовхувалися із загрозою узурпації політичної влади  релігійною елітою. Помітна зміна  усталених взаємин політичних і  релігійних систем відбулася в період виникнення світових релігій — буддизму, християнства і, до певної міри, ісламу. За своїм основним змістом ці релігійні  течії є універсальними, оскільки їхні віровчення ґрунтуються не тільки на багатовікових суто релігійних, а й на політичних традиціях народів  різних регіонів світу.

Типологізація і класифікація цивілізацій, як минулих, так і сучасних, залежить від обраних критеріїв, в якості яких різними авторами пропонуються різні фактори: географічні (ландшафтні, континентальні), расові, етнічні, політичні (геополітичні та соціально-економічні), культурно-лінгвістичні, конфесійні та ін. При аналізі цих критеріїв  з'ясовано, що для стародавніх цивілізацій  найбільше значення мають природно-географічні  фактори, а для сучасних цивілізацій - духовні, що пов'язано з історичним процесом заміщення природних характеристик  на власне соціальні. Аналізуючи проблему цивілізаційної приналежності України, за критерії визначення цивілізації  сучасними вченими беруться релігія, мова, історичне минуле, економічні та політичні вподобання тощо. Релігія  стала одним із найважливіших  показників визнання сучасної України  полікультурною державою, а значить - дала поштовх до теоретичного обґрунтування  шляхів узгодженості всіх елементів  фрагментованого суспільства через  політику мультикультуралізму, враховуючи специфіку й унікальність поліконфесійного стану українського суспільства.

На початку XXI ст. церква та релігійні організації дедалі частіше  почали заявляти про себе як діяльні  учасники суспільних процесіє. Релігійний фактор посідає важливе місце  в суспільно-політичному й духовно-культурному  житті. Українське законодавство закріплює  принцип відокремлення церкви від  держави і школи від церкви. Але в Україні традиційно спостерігається  значний вплив релігійних інституцій на суспільні відносини, на політичні  події, що пояснюється історичною роллю  церкви у житті слов'янських народів  і особливістю національного  менталітету, головною складовою якого  є релігійна духовність. Релігійна  духовність - це досить складне культурне  явище, глибоко індивідуальне для  кожної людини, кожної спільноти, кожного  народу. Духовність - це "творча здатність  людини до самореалізації та самовдосконалення, що зумовлюється когнітивно-інтелектуальними, чуттєво-емоційними та вольовими особливостями  в цілеспрямованому пізнанні та ствердженні  в життєдіяльності загальнолюдських, етичних, естетичних та релігійних цінностей. На формування релігійної духовності українця вплинули як внутрішні фактори - особливості емоційно-психологічної  сфери, так і зовнішні - географічні, історичні, господарські чинники.

На сучасному етапі  можна констатувати зростання ролі релігійного чинника у міжнародних  відносинах. Це пов’язано з підвищенням  значення культурних факторів у формуванні світової політики через виникнення певного ідеологічного вакууму  після кризи комунізму. Якщо за часів  «холодної війни» світ був розподілений на ідеологічні групи, то у постбіполярну  добу розв’язання проблеми ідентифікації  відбувається із врахуванням інших  важливих цінностей: історичного минулого, релігії, мови, належності до певної культурної групи, нації, цивілізації. Релігійні  доктрини, властиві для нашої епохи, є важливим фактором, що обумовлює  як специфіку політичного процесу  окремої держави, так і тенденції  міжнародного життя. Останнє дає  підставу дослідникам стверджувати про те, що відбувається процес модернізації релігії, і в XXI столітті вона продовжуватиме визначати характер міжнародних  відносин.

Релігія не є ізольованою  від політичного життя. Протягом століть, а значною мірою і  нині, релігійні вчення і організації  впливають на політичні процеси. Релігійні доктрини, властиві для  нашої епохи,є важливим фактором, який впливає на загальнопланетарні процеси та на міжнародні відносини  в цілому. Змістовний аспект кожної релігії може бути визначений лише при розгляді її як складної системи, яка має власну структуру. Ця система  функціонує більшою частиною не окремими компонентами, а своєю цілісністю, з якої залежно від соціальних та історичних обставин виокремлюються ті чи інші компоненти та характеристики. У даному випадку релігійний фактор постає як ієрархічна система, що складається  з видових підсистем – конкретних релігій, релігійних течій, напрямків, сект, кожна з яких посідає своє місце у ієрархізованій структурі. Релігія - це історичний тип світоглядної культури, який є віддзеркаленням  людиною дійсності на основі абсолютизації  ролі та значення надприродних сил  щодо явищ світового порядку. Історія  свідчить, що релігія з давніх давен  впливала не тільки на життя окремих  осіб, і суспільства в цілому, а й на світову політику й міжнародні відносини. Важливу роль у відносинах між державами відіграє конфесійний  чинник. Держави часто використовують конфесійне середовище для реалізації своїх геополітичних інтересів.

Під релігійним фактором в  міжнародних відносинах слід розуміти вплив сукупності релігійних цінностей, які знаходяться в тісній та постійній  взаємодії з конкретною історичною, політичною, економічною, соціокультурною  практикою народів. Слід виокремити наступні функції релігії в міжнародних  відносинах:

комунікативні (доведення  у найбільш зрозумілій для більшої  частини населення формі змісту ухвалених рішень);

інтегруюча (створення консенсусу на підтримку своїх зовнішньополітичних  акцій);

легітимізуюча (виправдання  свого зовнішньополітичного курсу  в очах власного населення та всього світу).

Хочеться зауважити, що протягом історії вплив релігії на міжнародні відосини змінювався разом зі зміною релігії. Особливо помітним і безпосереднім  цей вплив був у стародавньому  світі та в період Середньовіччя. Поступово вплив релігійних цінностей  і релігійних засобів організації  людей на політичне життя починає  зменшуватись, оскільки політична думка  набула такого розвитку, за якого змогла висунути власні концепції, що ефективніше  сприяли досягненню актуальних політичних цілей, ніж ті, які були запропоновані  релігією.

В наш час найбільший вплив  має ісламський чинник, що пояснюється:

специфікою мусульманської релігії (має мінімум ритуалів, не має інституту духовенства і  церковної організації, володіє  здатністю мобілізувати великі маси людей);

причинами внутрішнього характеру, пов’язаними із ситуацією, що склалася в зоні розповсюдження ісламу;

зовнішніми причинами (зростання  ролі нафтового чинника в світовій політиці; ісламська революція в  Ірані та приход до влади в країні шиїтського духовенства; загострення  афганської проблеми; окупація Іраку  американськими військами та нав’язування власного керівництва тощо). Інші світові  релігії мають лише локальний  вплив, не визначаючи глобального напрямку в розвитку МВ, проте вагомість  їх впливу на історичне становлення  світової політики заперечувати не можна.