Розвиток української історіографії за часи незалежності

З другого боку, подібні явища в історіографії набувають у сучасній літературі обґрунтування. На думку В. В. Масненка, ймовірно, що наукова історична думка розвивається, виходячи з певного врівноваження між соціальними запитами суспільства та суто науковими потребами. «Саме від цієї рівнодії виходять інтелектуальні та духовні імпульси, що породжують новації суспільної думки, зокрема у царині історії. У національній площині історична думка таким чином може розглядатися як своєрідне відбиття, зовнішній матеріалізований вияв складної внутрішньої роботи нації над самоусвідомленням, над визначенням власного "Я"». Тому історики звертають увагу на ті сюжети у минулому власних народів, які доводили їхню самобутність, відмінну історичну долю, право на національну державу, якщо такої на той час не існувало. «Зрештою, відбувалося написання національних історій та становлення національних історіографій, які претендували на остаточну істину в трактуванні минулого своїх націй» [10, c.482].

Як за часів «перебудови», так і нині питання про співвідношення історії та політики залишається, таким чином, вельми актуальним і гострим. Сенс претензій сучасного суспільства до історичної науки теж цілком відверто розкрито в наукових розвідках, «...нині, в контексті недавно проголошеної суверенності й незалежності, українські політичні лідери, ті, хто формує думку, і вчені намагаються заповнити історичність своєї держави новими або наново реабілітованими наративами минулого. На офіційну ("establish­ment") академічну історію тисне політичний провід, який тепер обіймає найповажніші позиції при владі. Через те що нинішні лідери й партії дивляться в минуле і, що важливіше, апелюють до нього і намагаються формувати народну пам'ять так само, як вони вибудовують легітимність свого нового державного апарату, саму історію та істориків покликали на критичні ролі як "державоносні елементи". Тиск на офіційних істориків виходить також від довго придушуваних чи нещодавно нововіднайдених популярних течій націоналізму й антирадянства» [15, c.24].

Подібний тиск породжує таку причину кризових явищ в історичній науці, як брак у дослідженнях світового контексту. Спеціальні праці з цього питання належать В. А. Потульницькому. Він вважає, що сьогодні українська історична наука ще не має власної науково-дослідницької версії історії України в її національно-державному вимірі, яка перебувала б у відповідності зі світовою історією. Українська історія залишилася на рівні сепарації і так і не вступила у більш зрілу фазу погодження з всесвітньою історією. Ця фаза має настати «не лише шляхом діалектичного опрацювання проблем української і всесвітньої історії, але і шляхом деміфологізації перспектив домінуючих націй щодо України, і до певної міри, і щодо себе... Грушевський - це фундамент, на якому стоїть українська історична наука, але фундаменту для входження повністю відсепарованої української історії в історію світову, на жаль, не вистачає...» [13, c.125].

Але характер суспільних процесів і безсумнівний зв'язок історіографії з особливостями й потребами новітнього українського суспільства призводить до того, що і в сучасній літературі простежується протистояння двох історіографічних візій, закорінених у минулому. Ще в статті О. Субтельного знайшов відображення той факт, що політичні реалії незалежної України поставили концептуальне питання, що прямо стосується істориків: кого представляє нова держава - український народ чи народ України? Відтак історики мали зробити вибір між етнічним підходом до писання української історії та територіальним підходом до вивчення історії розмаїтих народів, що коли-небудь мешкали на терені України або населяють її сьогодні. Питання залишилося нерозв'язаним з часів М. Грушевського та В. Липинського [8, c.25]. Концепт М. Грушевського, за схемою якого простежено історію українського народу на усій його території і впродовж усього періоду існування, доводячи неперервність національного буття, набув певної дискусії і лише у зв'язку із зазначеною дилемою територіального чи національного бачення історії України. «Втім, тут поки що немає чого додати, окрім того, що проблему сформульовано» [2, c.150].

На думку Л. Таран, сучасною українською історіографією має розроблятися саме «державницький» підхід, «а шану народу в історії віддасть "нова соціальна історія" в Україні» . Неприйнятність у сучасних умовах виключно національного підходу до історії України обстоює також М. Богачевська-Хом'як, а І. І. Колесник вважає, що національна парадигма вже почала поступово переростати у постмодерністську на базі «народології» [4, c.61]. Натомість Г. Касьянов вважає, що сучасна українська офіційна історіографія далі «подає майже ідеальний зразок методологічної одноманітності».

Крім цього, залишається актуальною і проблема так званого «журналізму». З погляду О. П. Реєнта, поява багатьох наукоподібних праць, перетворення історіографії на різновид елітарної публіцистики підмивають підмурки фундаментальних досліджень [9, c.32].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Розглянутий матеріал диктує наступні висновки. За останні дванадцять років фактично не сталося істотних зрушень в уявленнях українських і зарубіжних істориків про стан української історичної науки новітньої доби. Він і далі переважно визначається як кризовий.

Ця криза протягом всього досліджуваного періоду пов'язується з низькою фаховою підготовкою багатьох істориків, пануванням емпіричних, описових досліджень, погіршенням якості джерельних видань, браком сучасної парадигми української історії, яка б дала змогу вийти на сучасні рівні й стандарти наукового опрацювання.

Причини кризових явищ вбачаються головним чином у наслідках спотвореного розвитку суспільних наук за радянських часів, «поверненні» від марксизму до попередніх схем XIX - початку XX ст., політичній заангажованості історіописання за доби пошуку нової національної ідентичності, ігноруванні світового контексту історії України, а також у недоліках адміністрування науки за сучасних умов.

Позитивні зрушення здебільшого пов'язуються з фактом вільного від догматизму радянського зразка розвитку сучасних студій і значним розширенням «фронту» досліджень, уведенням в обіг нового джерельного матеріалу.

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури.

1. Білокінь С. Про становище  історичної науки в Україні  // Український історик.- Нью-Йорк; Торонто;  Мюнхен,1990 (рік 27).- С. 138-144.

2. Бурдяк В. Міжнародний  науковий конгрес «Українська  історична наука на порозі XXI століття // Укр. істор.журн.- 2000- № 6.- С. 147-151.

3. Головко В. В. Криза  сучасної української історичної  науки:теоретичний та історіографічний  контекст: Автореф. дис....канд. істор.  наук.- Д., 2000.

4. Дашкевич Я. Шляхами  української Кліо // Україна в  минулому. Вип.8. Київ-Львів, 1996. С.54-63.

5. Зашкільняк Л. О., Сирота  Р. Б. Міжнародна наукова кон­ференція  у Львові «Виклики сучасної  історіографії: світовий та український  контексти» // Укр. істор. журн. - 2002. -№2.-С. 152

6. Калакура Я. Українська  історіографія: Курс лекцій. –  К.: Генеза, 2004. – 496 с.

7. Касьянов Г. Ще не  вмерла українська історіографія  // Критика- 2002.- № 4.

8. Колесник 1.1. Українська  історіографія в контексті національного  відродження України: спроба періодизації // Історія і теорія історичної  науки та освіти. Харківський  історіографічний збірник.- Харків,1995,-Вип. 1.-С. 23.

9. Колесник І. Українська  історіографія з перспективи  концептуального синтезу // Історія.  Частина 2.ХХ століття. Четвертий  міжнародний конгрес україністів.  Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та  повідомлення. Одеса – Київ - Львів, 1999.С.27-32.

10. Коцур В.П., Коцур А.П.  Історіографія історії України:  Курс лекцій. – Чернівці, 1999. –  520 с.

11. Потульницький В. А.  Українська та світова історична  нау­ка: Рефлексії на межі століть  // Укр. істор. журн.- 2000.-№ 1.-С. 16-17.

12. Реєнт О. П. Сучасна  історична наука в Україні:  шляхи поступу // Укр. істор.  журн.- 1999.- № 3.

13. Сидоренко О. Постколоніалізм  і українська історіографія //Генеза: Філософія. Історія. Політологія.- 1998.- № 1-2 (6-7).- С. 123-125;

14. Таран Л.В. Провідні  тенденції світової історіографії  в ХХ ст. та проблема кризи  сучасної історичної науки // Український  історичний журнал. 1998 №5. С.30-39. 1999 №  1. С.85-91.

15. Таран Л.В. Про кризу  сучасної української історіографії  // Історія. Частина 2.ХХ століття. Четвертий міжнародний конгрес  україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р.  Доповіді та повідомлення. Одеса  – Київ - Львів, 1999. С.23-27.