Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Колективізація ж потягла  за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже  за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10% населення Західної України і  Західної Білорусі. Чимало місць масових поховань жертв комуністичного терору було знайдено тільки наприкінці XX ст. Характерно, що в радянській зоні окупації, на території, вдвічі меншій за окуповану нацистами територію Другої Речі Посполитої, сталінськими опричниками було репресовано в 3—4 рази більше людей. А кульмінація цих репресій буде ще попереду, у 1944—1953 pp.

Після перемоги над Польщею  у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відносний спокій. Незважаючи на те, що Англія і Франція оголосили  війну Німеччині, їхні уряди ще сподівалися на примирення з Гітлером. На франко-німецькому фронті кілька місяців ішла так звана дивна війна, під час якої солдати не воювали, а грали у футбол чи волейбол. Цій ідилії поклав кінець удар Німеччини по Франції навесні 1940 p., внаслідок чого остання мусила капітулювати на тяжких умовах. Німеччина скинула англійські війська в Ла-Манш під Дюнкерком і начебто готувалася до висадки десанту в Англії, поширювала агресію в інших країнах Європи, готуючись до удару по СРСР. Останній же, у свою чергу, буквально до 22 червня 1941 р. постачав німецького агресора стратегічною сировиною, без якої неможливим було б виробництво танків, літаків і підводних човнів, провіантом (у Німеччині на той час діяла карткова система). Троцький, глузуючи з цього, відзначив: «Сталін став інтендантом Гітлера». Характерно, що радянські криголами провели Північним морським шляхом з Мурманська до Берингової протоки німецький крейсер «Комет», який потім чинив розбій у Тихому океані, надаючи німецьким бойовим кораблям та підводним човнам можливість перепочинку й спорядження необхідним.

Наприкінці 1940 р. німецький  військовий корабель «Атлантіс» потопив  англійський корабель, на якому були захоплені надзвичайно секретні документи. Німецький офіцер Каменц у супроводі енкаведистів повіз  їх з Владивостока до Москви у німецьке посольство. Сталін навіть звелів видати гітлерівцям 92 тис. антифашистськи налаштованих польських біженців і 400 німців-антифашистів. Генсек узагалі захоплювався тоді Гітлером, якого називав «криголамом революції» і сподівався, що фюрер послабить Захід і полегшить тим самим похід Червоної армії. Сталін підіймав тости і «за здіснення всіх планів вождя німецького народу», і за рейхсфюрера Гіммлера, котрий «забезпечує стабільність національного порядку в Німеччині». При цьому вождь ігнорував попередження радянської агентури, яких було понад 600 (!), про підготовку нападу Німеччини на СРСР, навіть коли ці попередження походили з дуже поінформованих джерел (про це доповідав у Москву український художник-агент М. Глущенко, який був особисто знайомий з колегою-художником... Гітлером!).

Тоді ж СРСР сподівався використати суперечності між країнами Заходу, щоб реалізувати свої експансіоністські  плани під виглядом революції. Повним ходом ішла гонка озброєнь, Червона  армія готувалася до удару по Німеччині.

Сталінське керівництво  вжило додаткових заходів для  мілітаризації економіки, всупереч своїм же попереднім гаслам запровадило  обов'язкову сплату за навчання студентами інститутів та університетів. Особлива роль у підготовці до війни відводилася Україні та Білорусі як головному плацдарму майбутньої війни. Саме тут концентрувалися ударні частини, будувалася нова лінія укріплень (стару лінію знищили, не дочекавшись створення нової), саме тут економіка мала працювати в першу чергу на потреби війни... Обидва хижаки — Радянський Союз і Німеччина — готувалися до нападу в 1941 p., причому СРСР на момент зіткнення мав навіть більший воєнно-економічний потенціал. Але Гітлер випередив Сталіна, який явно недооцінив противника, і сили вермахта завдали потужного удару по СРСР.

2.  Початок Великої Вітчизняної війни.

У боротьбі за світове панування  між націонал-соціалістичною та комуністичною  доктринами Гітлер і Сталін намагалися використати один одного у своїх  інтересах і вважали всілякі  договори та домовленості лише тактичними інструментами досягнення своєї кінцевої мети.

Підпорядкувавши собі Європу й нейтралізувавши Велику Британію, Гітлер вигравав 1-3 роки, поки Велика Британія та США відмобілізують свою економіку  та розпочнуть бойові дії проти Німеччини. Цей час він вирішив використати для розгрому Радянського Союзу, налагодження надійного зв’язку суходолом із союзником на Далекому Сході — Японією. Швидка перемога над Радянським Союзом дала б можливість Гітлеру не лише ліквідувати загрозу війни на два фронти, а й отримати матеріальні ресурси, які б дали змогу Третьому рейху зрівнятися з матеріальними ресурсами англо-американського блоку.

Відповідно до цих  задумів було розроблено план блискавичної війни (бліцкриг^[3]) проти СРСР, який мав назву «Барбаросса» і передбачав вихід на лінію Архангельськ-Астрахань максимум за 5 місяців. Згідно з цим документом, у лютому 1941 р. в лісових масивах Східної Польщі розпочалася концентрація німецьких військ. Одночасно відбувалося зосередження військ і на радянському кордоні. Це здійснювалося під прикриттям потреби створення на нових західних кордонах СРСР більш сучасної лінії укріплень.

Радянське керівництво  на чолі зі Й. Сталіним завжди наголошувало, що на випадок війни Радянський Союз воюватиме «малою кров’ю» і обов’язково «на території ворога». Тому зосередження ударного угруповання вермахту поблизу кордону СРСР спонукало командування Червоної армії розробити новий план стратегічного розгортання збройних сил СРСР для війни з Німеччиною. У ньому Генеральний штаб Червоної армії виступив із концепцією нанесення превентивного^[4] удару.

Щоб попередити це (і розгромити німецьку армію), уважаю за потрібне в  жодному разі не давати ініціативи дій німецькому командуванню, випередити противника в розгортанні й атакувати  німецьку армію в той момент, коли вона знаходитиметься в стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт та взаємодію родів військ».

Радянський Союз у травні-червні 1941 р. здійснював приховану мобілізацію, зосереджуючи війська на західному  кордоні. Отже, у першій половині 1941 р. по обидві сторони кордону СРСР та Німеччини з її союзниками було сконцентровано величезну військову силу. Кожна зі сторін прагнула напасти першою, щоб. скориставшись раптовістю нападу, знищити основні сили ворожих військ, зосереджених безпосередньо на кордоні.

Першою це зуміла зробити  Німеччина. Армія вторгнення разом  зі з’єднаннями її союзників —  Фінляндії, Угорщини та Румунії —  становила майже 5,5 млн. солдатів і  офіцерів, мала на озброєнні 47,2 тис. гармат і мінометів, до 5 тис. бойових літаків, 4,3 тис. танків і 246 кораблів. їй протистояло понад 6 млн. солдатів і офіцерів Червоної армії, з них майже 3 млн. дислокувалися в прикордонній смузі. Вони мали на озброєнні 118 тис. гармат, 18,7 тис. танків, самохідних артилерійських установок, 16 тис. бойових літаків. Хоча Червона армія в перші дні боїв і поступалася чисельністю особового складу (поки не розпочалася загальна мобілізація), але за кількістю гармат, танків і літаків вона не мала рівних собі у світі. Однак раптовий удар, завданий Гітлером 22 червня 1941 р. о 3 год. 15 хв., протягом кількох днів змінив співвідношення сил на користь вермахту.

Нацистські війська  здійснювали наступ одночасно на трьох напрямах групами армій  «Північ» (на Ленінград), «Центр» (на Москву), «Південь» (на Київ). На південному напрямі їм протистояли війська Південно-Західного та Південного фронтів, Дунайська та Пінська річкові флотилії та Чорноморський флот.

Бойові дії  на території України протягом 1942 р.

Після поразки під  Москвою Німеччина постала перед  реальною загрозою війни на два фронти. На думку нацистського командування, 1942 р. був останнім роком, у якому можна було використати основні сили на Східному фронті, не побоюючись висадження англо-американського десанту на заході. Мобілізувавши додатково 2 млн. бійців до вермахту та збільшивши випуск воєнної продукції на 50 %, Гітлер планував дати переможний бій Червоній армії. Вістря головного удару в 1942 р. фюрер спрямував на південь. Головні зусилля планувалося зосередити на загарбання Донбасу, Кубані та нафтових родовищ Північного Кавказу.

Ураховуючи катастрофічні  поразки й втрати 1941 р. та усвідомлюючи, що для їх компенсації потрібний  час і велике напруження сил тилу, начальник Генштабу О. Василевський розробив відповідний план дій на весну та літо 1942 р. Він передбачив активну стратегічну оборону, нагромадження резервів, а потім перехід у вирішальний наступ. План ураховував і ту обставину, що Червона армія в 1942 р. не мала переваги над вермахтом ані в живій силі, ані в техніці. Підприємства, евакуйовані на схід, могли вступити в дію лише в середині 1942 р.

1 травня 1942 р., незважаючи  на об’єктивні обставини, Сталін  поставив завдання «...добитися  того, щоб 1942 р. став роком остаточного  розгрому фашистських військ  і звільнення радянської землі  від гітлерівських мерзотників». Однак Харківська наступальна операція, розпочата 12 травня 1942 р., за умов переваги противника в живій силі та техніці завершилася повною поразкою.

У ході цієї наступальної операції загинули 171 тис., потрапили  в полон 240 тис. бійців. Ворог при цьому втратив 20-30 тис. чоловік.

Не менш згубно для  Червоної армії розгорталися події  в Криму, де захисники тримали  оборону м. Севастополя та Керченського півострова. Для організації наступу  Кримського фронту на Керченському півострові радянське командування передислокувало туди три армії. Солдатам заборонили рити окопи, аби вони нібито «не втрачали бойового духу». Зосереджені на плацдармі протяжністю 16 км, солдати перетворилися на мішень для німецької артилерії та авіації. З 250 тис. бійців загинули 162 тис., а решта потрапила в полон. Намаганням евакуювати тих, хто залишився, перешкоджала ворожа авіація. За свідченням очевидців, води Керченської протоки були вкриті пілотками загиблих бійців. Після ліквідації Кримського фронту становище Севастополя стало безнадійним. Тому на початку липня 1942 р. місто було здане противнику. Під час оборони Севастополя загинули 157 тис. чоловік. Ще 95 тис. або загинули під час останнього штурму, або потрапили в полон. Ставка Верховного головнокомандування, евакуювавши значну частину боєприпасів, навіть не спробувала евакуювати бійців, які витримали 250-денну облогу.

Поразки під Харковом і в Криму створили вермахту сприятливі умови для наступу, який розпочався 28 червня 1942 р. Радянське командування вирішило відвести війська на схід, щоб зміцнити оборону Кавказу та Сталінграда. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили останній населений пункт на території України — м. Свердловськ Луганської області.

3.