Проголошення ЗНР. Політичні перетворення в Західній Україні

ЖИТОМИРСЬКИЙ  ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ імені С.П. КОРОЛЬОВА

ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ

 

 

 

Контрольна робота

з дисципліни «Історія України»

 

 

студента 332 н.г. Мишури О.В.

перевірив: Кавун А. А.

 

 

 

 

м. Житомир-2014

1. Проголошення ЗНР. Політичні перетворення в Західній Україні.

 

Революційні події 1917—1918рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного  розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Деякі з галицько-українських  політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних статей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним  вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 р. було засновано таємний  старшинський гурток, який спочатку складався  головним чином із офіцерів* українців  австрійської армії і згодом прибрав  назву Центральний військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Правда, з приходом до Комітету в  першій пол. жовтня представників Українських  січових стрільців — поручника  В.Старосольського, сотника Н.Гірняка, підхорунжого Д.Паліїва, а згодом й  інших — Комітет вирішив "боротися під знаменом соборної України.

16 жовтня 1918 р. цісар Карл  видав запізнілий маніфест, у  якому обіцяв перетворити Австрію  на союз національних держав. "Австрія по волі своїх народів,  — зазначалося в цьому документі,  — має статися союзною державою, у якій кожне плем'я на області,  яку воно заселяє, творить свій  власний державний організм". Тимчасове представництво інтересів  окремих народів передавалося  Національним Радам, створеним  з парламентських послів кожної  нації. Відповідно до плану  австрійського уряду, на територіях  колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави — німецько-австрійська, чеська, південнослов'янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї державності. Доля Боснії і Герцеговини та румунської частини Буковини залишалася нез'ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрійської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української  парламентської репрезентації й  засідання 12 жовтня у Львові Народного  комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання  державно-правового становища українських  земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських посли обох палат  австрійського парламенту, 50 депутатів  галицького та буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політичної партії. Українська конституанта проголосила  себе Українською Національною Радою (УН Радою) й під керівництвом парламентського  посла Євгена Петрушевича приступила до державотворчої діяльності. її засідання  почалося о 8 годині вечора і тривало  до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській  етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Аналогічні рішення прийняли конституанти інших народів колишньої Австро-Угорщини — чехів і словаків, південних  слов'ян і поляків. Останні проголосили  приєднання до Польщі українських земель Галичини. 28 жовтня 1918 р. у Кракові  відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Польську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширюватися на всю Галичину. Це передвіщало  українсько-польський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув  сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на  засіданні ЦВК перебрав на  себе функції керівника майбутньої  акції. Відтоді, хоча дата виступу  ще не була відома, Центральний  військовий комітет почав працювати  як справжній військовий штаб  підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розмахом, та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. ранку  члени ЦВК довідалися, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ  із Відня "передати владу тому, хто  має силу і хто по неї перший зголоситься"

Тим часом у Львові галицька делегація  УНРади, хоча напередодні почула від  Д.Вітовського про готовність негайно  почати воєнну акцію, просила австрійського  намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але  у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тоді ж намісник запевнив делегацію Польської  військової організації,що найближчим часом передасть їй владу в  краї).

Почалися останні приготування до збройного повстання. Зокрема, було вирішено взяти владу у Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганізовано ЦВК в  Українську генеральну команду (УГК). До неї увійшли: сотник УСС Д. Вітовський, отаман УСС С. Горук, поручники УСС Б. Гнатевич та І. Цьокан, поручник П. Бубела, чотар Іванчук і підхорунжий УСС Д. Паліїв. Одночасно вживали заходів для організації виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14—16-їгод. до всіх повітових центрів на ім'я раніше призначених комендантів або відомих українських громадян зі Львова було відправлено наказ за підписом Д.Вітовського з вимогою вночі з 31 жовтня на 1 листопада захопити владу в українські руки.

Того ж дня о 19-й год в  Народному домі відбулося останнє  перед виступом засідання Української  генеральної команди, у якому  взяли участь понад 100 осіб, у т. ч. бл. 40 старшин. Його вів сотник Вітовський. У короткій промові він охарактеризував  міжнародне політичне становище  і ситуацію в краї, вказав на завдання, поставлене перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні  всього 1400 вояків та 60 старшин. Цей виступ, особливо останнє повідомлення, справили на присутніх неоднозначне враження. Значна частина з них засумнівалась, чи вдасться виступ, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень  і за цей час добре підготуватися. Але Д.Вітовський нагадав, що Польська ліквідаційна комісія вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно  перебрати владу, та що на провінцію  вже вислано кур'єрів із наказом  про перебрання українцями влади.

У ході повстання, згідно з оперативним  планом, було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а  також роззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні  центри та інтернувати там австрійського  намісника графа Гуйна і військового  командувача фельдмаршала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу, на якій, за наказом  сотника Вітовського, вивісили український  прапор. Львів опинився в руках  українців. 1 листопада 1918 р. бл. 7 год  ранку Дмитро Вітовський доповів  Костю Левицькому, тодішньому голові львівської делегації Української  Національної Ради, що українські війська "заняли Львів і обсадили всі  державні установи без проливу крові  і взагалі без жертв ". Невдовзі в місті з'явилися прокламації  за підписом УНРади, у яких говорилося: "Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин  Української Держави...". Тоді ж  Д.Вітовський повідомив Раду міністрів  у Києві: "Занятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України". Більш-менш успішно перебирали владу й у провінції.

Таким чином у листопаді 1918 р. у  Східній Галичині було повалено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листопадову  національну революцію, результатом  якої стало створення української  демократичної республіки. Вона займала  територію 70 000 кв. км. її населення становило 6 млн чол. — 71 % українців, 14 — поляків, 18 — євреїв і 2 % інших національностей. Для національних меншин передбачалась  культурно-національна автономія.

Законодавчим органом молодої  держави стала Українська Національна  Рада, яку очолював Євген Петрушевич. До неї входило понад 150 послів від  повітів та міст краю. Вже 5 листопада, виражаючи інтереси всього західноукраїнського  населення, вона у своїй програмній декларації проголосила загальне виборче  право, рівність усіх громадян незалежно  від віри, мови, стану чи статі  перед законом, 8-годинний робочий  день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці  й громадський спокій, проведення аграрної реформи. Виконавчим органом  Української Національної Ради —  урядом був тимчасовий Державний  секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левицький.

Назву й територіальні межі новоствореної  держави уточнив "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність  українських земель бувшої Австро-Угорської  монархії", ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Заідноукраїнська Народна Республіка і охоплювала "українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв  Галичини з Володимирією і Буковиною  та з українськими частями бувших угорських столиць (комітетів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош". "Гербом Західноукраїнської Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор е синьо-жовтий" . Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.

Перед урядом Західноукраїнської Народної Республіки стояли надзвичайно складні  соціально-економічні завдання. Адже Галичина впродовж чотирьох років Першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Край було зруйновано і пограбовано. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Зборівський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ  було забезпечення населення й армії  продуктами харчування, оскільки в  Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових  товарів.

Уряд Наддніпрянської України  надав допомогу галичанам. У край було надіслано 1000 вагонів продуктів  харчування, в т. ч. 500 вагонів цукру, й асигновано гроші для купівлі  харчів. Але ця допомога виявилася  недостатньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити  радикальні заходи. Всі запаси продуктів  харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Було введено два безм'ясних дні  на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випікати тісто. До хліба треба було давати четверту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося  врятувати людей від голоду.

За умов постійної руїни й  воєнних дій західноукраїнському  урядові вдалося також налагодити адміністрацію краю, уникнути поширення  епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а  почасти й телефону.

Було проведено земельну реформу. Українська Національна Рада поклала  в основу своєї аграрної політики принцип збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, що належали поваленій династії Габсбургів, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі. Наділення землею передбачали почати відразу по закінченні війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.

Значна увага приділялася освітній політиці, якою займався Секретаріат  освіти. Під його керівництвом працювали  повітові шкільні ради, створені в  лютому 1919 р. У тих населених пунктах, де була більшість українців, у народних школах навчали українською мовою. На українську мову було переведено частину  польських шкіл у містах. Приватні українські школи націоналізувались. Уряд ЗУНР безперешкодно давав дозвіл на відкриття приватних польських  шкіл. Правда, українська мова в них, як і в інших навчальних закладах, була обов'язковою. Незважаючи на великі труднощі" навчання в школах не припинялося. Середніх державних шкіл разом з  учительськими семінаріями в 1918 р. було 30, у т. ч. 20 гімназій.

Отже, в кін. 1918 р. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва  ЗУНР кипіла напружена робота. Українці краю переконливо продемонстрували готовність до державного життя. Однак  вони зіткнулися з неприхованою агресією ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими  військами — під Снятином, Надвірною  та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української  держави з Наддніпрянщиною.

Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття  посольств у Німеччині, Австрії  та Угорщині. Було відкрито дипломатичні представництва у США, Канаді, Чехо-Словаччині, Бразилії та Італії.