Проблема руської народності

 

Зміст:

1. Давньоруська (руська) народність.
2. Походження терміна «Русь».
3. Проблема руської народності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Давньоруська народність — етнічна і мовна єдність східнослов'янських племен, яка згідно з твердженнями радянських істориків, виникла за доби Київської Русі протягом IX-X ст. унаслідок їхнього зближення і злиття. Ще в дорадянський період під впливом шовіністичних та імперських чинників царизму поширювалась думка про спільність походження росіян білорусів і українців, утверджувалась царська теорія про єдиний "русский" народ. Відтак, об'єднання та асиміляція українців, росіян та білорусів Москвою в Російській імперії, а пізніше в СРСР вважалося прогресивним процесом поновлення історичної справедливості. Таким чином, від самого початку виникнення ідея давньоруської народності була значною мірою політично вмотивованою — в її утвердженні та поширенні, в тому чи іншому вигляді, були зацікавлені російські шовіністичні, імперські кола Російській імперії та пізніше — СРСР.Історичні науки у західних європейських державах ніколи так особливо не приділяли уваги темі відповідних народностей, які б раніше населяли території цих держав, як радянська історична наука приділяла увагу та розвивала тему давньоруської народності. Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники "єдиної та неділимої" та загальноросійськоі ідеї намагаються обґрунтувати необхідність русифікації українців та білорусів та відновлення Російської імперії бодай у межах її слов'янського ядра.

Не заперечуючи тези, що етнічним субстратом російського населення центральних та північно-східних земель стали, крім слов'янських племен словенів, кривичів,в'ятичів і східних сіверян, частково угро-фінські та балтійські племена — меря, мурома, весь, голядь та ін., офіційна радянська наука висунула в 1950-х pp. концепцію спільного походження трьох східно-слов'янських народів — російського, українського й білоруського, які, мовляв, складали колись «єдину древньоруську (чи „руську“) народність», а формування тих народів з цієї народності почалося щойно після розпаду Київської Русі.]Пропаганда радянської концепції «єдиної древньоруської народності» старалася оминати увагою культурні відмінності різних слов'янських племен Русі, на які навіть вказано у тексті «Повісті врем'яних літ». Ця концепція була стверджена в офіційній урядово-партійній тезі, що «єдіний рускій нарот», «далекий предок російської, української та білоруської, націй», утворився вже в 10 — 11 ст., але процес його формування був перерваний пізнішими історичними умовами (зокрема монгольською навалою), в наслідок яких згодом, у 14 — 15 ст., сформувалися три окремі «братні» народності: великоруська, українська й білоруська. За цією концепцією, російська (великоруська) народність склалася щойно в 14 — 15 ст. в районі Великого Новгорода і Волго-Оцького межиріччя з центром у Володимирі на Клязьмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об'єднання навколо неї всієї Північної і Північно-Східної Русі, тобто Московщини.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час (одне — два століття) на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. Її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, над-етнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

На думку істориків - противників концепції «давньоруської народності», у Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській \ Враховуючи, що східнослов'янські племена проживали певний проміжок часу на території спільної держави - Русі, можна припускати, що між ними відбувався деякий, певний процес зближення та консолідації. Однак, навіть прихильники концепції давньоруської народності погоджуються з думкою, що процеси етнокультурної консолідації в Русі повністю не завершились і через те давньоруська народність була відносно неоднорідною\\. Якщо погоджуватись з концепцією давньоруської народності, то треба вважати, що вона була настільки неоднорідною, що, наприклад, тільки її розселення на територіях колишніх спільних держав Литовського князівства та пізніше - Речі посполитої в однакових історичних умовах спричинило утворення двох окремих народів - українського та білоруського. Концепцію давньоруської народності також використовують російські шовіністичні кола для продукування численних міфів щодо української мови, зокрема, що українська мова виникла внаслідок ополячування російської мови.

Походження назви «Русь»

Відносно назви «Русь», то в історичних джерелах вона тлумачиться порізному і остаточно це все ж не з’ясована: одні вважають її фінського походження, інші – бачать корені словянських мовах, ще інші – іракомовного походження. Це в свою чергу засвідчую те, що назва «Русь» була поширеною серед інших народів. З плином часу термі «Русь» поширився на всіх дружинників, а на межі VII – IX ст. і на слов`янські племена Середнього Подніпров`я. В першу чергу назва «Русь» поширилась на полян і за ними закріпилась. А згодом, цим же словом назвали територію Давньоруської держави з центром у Києві.

   Таким чином, слово  «Русь» зявилось не як етнонім, а як політична назва державного  об`єднання. Руська земля стала територіальним і політичним ядром, навколо якого зростала Давньоруська держава. А очолила це об`єднання місцева правляча династія Києвичів.

Проблема руської народності.

Питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Для сучасної європейської історичної науки ця ситуація ненормальна, адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в IX—X ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно й одностайно вважаються державами відповідних народів. Суперечка навколо національності жителів княжого Києва пояснюється не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання. 
   350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обгрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності. Вже 200 років тому фундатор російської імперської історіографії М. М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням Росії, а Київ — "матір'ю городів російських". Українці взагалі не визнавалися як окремий етнос, що має якісь права на свою батьківщину. Пізніше під тиском наукових фактів їм була відведена роль "молодшого брата", який у XIV—XVI ст. несподівано і невідомо звідки з'явився в Україні вже як сформований народ. Штучність і заполітизованість таких поглядів на середньовічну історію українського етносу нині не викликають сумніву. Однак до останнього часу історики в Україні були поставлені в умови, за яких заперечення офіційної концепції означало самогубство. 
      Питання спадкоємності культурних, духовних, політичних надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Зокрема, нагальною потребою в справі вивчення етногенезу українців є визначення етнічної приналежності Русі, яка сформувалася на українських етнічних землях понад тисячу років тому. 
       Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в Європі. На заході це імперія Кароліигів, у Подунав'ї — Великоморавське князівство» на півдні Східної Європи — Хозарський каганат. Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів. Однак вони виникають внаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх сусідів. Тому в усіх імперіях є "старший брат", тобто імперська нація, культура і мова якої домінують на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравали російська культура та "велика і могутня російська мова" у колишньому СРСР. 
   Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? Як згадувалося вище, російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині XIX ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до XIII ст. у Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров'я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в XIV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров'я з Волині та Галичини. 
     Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше XI ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з'явилася на два століття раніше самих росіян. 
   Підтиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливо далі стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, то в суспільній свідомості почали утверджувати погляди на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів", тобто якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна. Оскільки всі без винятку держави створювалися певними народами, то виникла потреба в існуванні окремого, своєрідного етносу — давньоруської народності, яка нібито й створила державу Русь зі своєрідною культурою (мал. 79) і була спільним пращуром (колискою) трьох братніх східнослов'янських народів. За офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на ЇЇ підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український та білоруський. 
    Давньоруська народність, що нібито була далекою попередницею єдиного радянського народу, створювала ілюзію органічної єдності російської держави, приховуючи її імперську суть. Вона надавала експансії Московської держави на українські землі "пристойного вигляду" возз'єднання єдиного руського народу. В полоні цього дуже давнього політичного міфу національної єдності Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов'янського ядра Московської імперії і не звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту української державності. Відродження Російської імперії у формі Радянського Союзу виглядатиме як відновлення історичної справедливості й возз'єднання насильницьки розірваного на частини колись єдиного етносу — давньоруської народності. 
   Концепція єдиної давньоруської народності як колиски трьох східно-слов'янських народів завжди була підґрунтям експансії Московської держави на етнічні території українців. Вона являє собою скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних завдань — розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь "старшого брата". За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців та білорусів, яким дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх, навіть найвищих державних рівнях говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської держави, тисячоліття християнства в Росії, про "засновників російської державності і діячів російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого". 
   Безперечно, культурна, релігійна, політична спадщина київських князів стала важливою складовою того підґрунтя, на якому пізніше постали російський етнос та його держава. Проте це не є підставою для проголошення Володимира Святого росіянином чи діячем російської культури. 
 
 
     Концепція давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульована досить пізно, після другої світової війни. Офіційна радянська історична наука на чолі з академіком М. Покровським аж до погрому його школи в 1936 р. розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще 1904 р. Вважалося, що кожен із східнослов'янських народів у межах Києворуської імперії мав власний історичний струмінь і батьківщину. Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор'я та греко-візантійської цивілізації. Обличчя білоруської нації формувалося на балтському субстраті, значною мірою впливами з Київської Русі, а пізніше у складі литовсько-польської конфедерації. Становлення російського етносу відбувалося в ході слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та угро-фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у XIII—XV ст. (42]. Історична школа М. Покровського фактично не включала Київську Русь до російської історії, а розпочинала останню із Суздальсько-Володимирського князівства. 
    1948 р. у Ленінграді вийшла друком праця В. Мавродіна "Формирование русской наций". У ній декларувалося, що на підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у IX—XI ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй. Радикальні судження В. Мавродіна суперечили науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В. Ключевського, М. Грушевського, А. Кримського, О. Шахматова, М. Покровського та ін. Так, О. Шахматов ще 1919 р. пнсав, що в історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не можна говорити про існування єдиної руської мови. 
    Контроверсійність і бездоказовість висловлювань В. Мавродіна зумовили їхнє несприйняття московськими істориками. 1951 р. в Інституті історії AH СРСР відбулася наукова дискусія з питання існування за часів Київської Русі єдиної давньоруської народності. Незважаючи на те, що погляди В. Мавродіна на той час вже дістали публічну підтримку влади, провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашуто, Б. Рибаков, А. Сидоров та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в IX—XII ст. Таку саму думку висловив О. Санжаєв: "У Київській Русі існували три окремі східнослов'янські єдності, які в наступних століттях дали початок трьом слов'янським народностям: російській, українській та білоруській". У заключному слові В. Мавродін погодився з думками колег і навіть обіцяв переглянути свої погляди щодо ступеня єдності людності Київської Русі. Результати дискусії були надруковані в журналі "Вопросы историй" (1951, № 5). 
   Однак ЦК КПРС поклав край результатам цієї наукової дискусії у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди, надрукованих у газеті "Правда" за 10 січня 1954 р. У тезах проголошувалося, що у IX—XI ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності. 
   Отже, проблема була переведена з наукової у політичну площину. Подальші дискусії на цю тему в Радянському Союзі стали неможливими. Однак історики української діаспори продовжували критику концепції давньоруської народності. Наприклад, 1964 р. у Нью-Йорку вийшла друком книга М. Чубатого "Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східно-слов'янських націй". Прихильників існування давньоруської народності в СРСР ще довго очолював В. Мавродін, який видав ще дві книжки на її захист [109, 110]. Вони є яскравим прикладом пропагандистського жанру, який у радянські часи бурхливо розквітнув у сфері гуманітарних дисциплін. 
    Аргументи на користь існування єдиного давньоруського етносу фактично зводяться до двох основних: етнополітичної єдності Київської Русі як держави та єдиного кирило-мефодіївського мовно-культурного комплексу. Останній, мовляв, складався з книжної церковнослов'янської мови та православної культури. Проте він був поширений не лише на Русі, а й у Болгарії, Моравії, Трансільванії. Отже, зараховувати усіх його носіїв до єдиного етносу абсурдно. 
     У Західній Європі в той час утвердився єдиний латино-католицький культурний комплекс. Тобто всі народи західної частини континенту писали та читали латиною і були носіями римсько-католицької релігійної культури. Однак ніхто не стверджує, що від Польщі до Іспанії у середньовіччя проживав єдиний народ. 
  Відома провідна роль офіційної російської культури, зокрема мови, у колишньому Радянському Союзі. Проте під цим нівелюючим офіційним мовно-культурним покривом на своїх етнічних землях продовжували жити своєрідні етноси. Отже, єдина кирило-мефодіївська культура верхівки Русі не є доказом існування єдиного давньоруського етносу. 
    Під етнополітнчною єдністю Русі розуміють державу з конкретною назвою Русь, якою правила одна династія Рюриковичів, а також загальноруську свідомість правлячої верхівки та вищого духовенства. Однак ці показники характерні для всіх імперій. Визначальною рисою останніх була якраз не моноетнічність, а насильницьке втримання під деспотичною владою метрополії поневолених народів. Класичний приклад — Російська імперія, яка зібрала під єдиним дахом деспотичної держави 130 народів. Вона теж була політично єдиною державою, якою правила династія Романових, а правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди. Отже, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність, а тому не може бути доказом існування єдиної давньоруської народності. 
    У СРСР, який М. Бердяєв вважав більшовицьким етапом розвитку Російської імперії, офіційні ідеологи, спираючись на факт вищезгаданої політичної єдності, розробили псевдонаукову концепцію "нової історичної спільності людей — радянського народу", своєрідного сучасного аналога давньоруської народності. Коли 1991 р. впав імперський режим, то стало очевидно, що ніякого окремого радянського народу нема, а є численні своєрідні етноси та нації, землі яких були колись загарбані імперією. Те ж сталося й у XIII ст., коли під ударами татар ранньосередньовічна імперія 
   Русь остаточно розпалася і на її місці виявилися не якийсь давньоруський етнос, а численні народи зі своєрідною культурою і окремою долею: українці, росіяни, білоруси, ятвяги, лити, лати, ести, чудь, весь, меря, торки та ін. 
    Концепція давньоруської народності є спробою ідеологічного обгрунтування поневолення Москвою інших східнослов'янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники "єдиної та неділимої" намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина бодай у межах її слов'янського ядра. 
    Погляди на Київську Русь як спільну колиску трьох східнослов'янських народів культивувалися імперією всупереч численним науковим фактам, що переконливо свідчили про безперервність культурного розвитку на українських землях від стародавніх Києва та Галича до козацької України. Про це неодноразово писали як українські, так і російські дослідники. Особливо слід відзначити праці М. С. Грушевського, який переконливо довів, що "общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності". 
    Чи міг існувати єдиний давньоруський етнос тисячу років тому на величезних обширах держави Русь, кордони якої сягали на півночі Балтики, на півдні Чорного моря, на заході Вісли, а на сході Верхньої Волги? Нагадаємо, що до цієї давньоруської імперії входила велика кількість неслов'янських племен. Літописи згадують балтські племена (летголи, земголи, корсь, лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фінів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, ліви, чудь, нарова, ям, весь, перм, югра та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, чорні клобуки та ін.). Вагомою складовою давньоруського суспільства IX—XI ст. були скандинави — варяги, про що переконливо свідчать історичні джерела та виразні археологічні матеріали. Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, не становили єдиного народу вже у VIII ст., бо "мали ж свої обичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов". 
    Так само, як і в будь-якій поліетнічній державі імперського типу, в Київській Русі відбувалися консолідаційні (в тому числі етнічні) процеси навколо панівного етносу, що проживав у політичному, економічному, культурному, духовному центрі держави. Однак інтенсивність цих процесів пропорційна силі впливу центру на периферію, який не міг бути потужним через нерозвиненість комунікацій, величезні простори імперії, короткий час її існування. Остаточно оформилася державна структура Русі наприкінці X ст., а в середині XII ст. вона фактично розпалася на незалежні князівства. 
    Контроль Києва над периферією величезної імперії був досить умовний і нерідко зводився до збирання данини з підкорених племен. Як правило, це робилося взимку, коли замерзали численні болота та ріки. Це давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі. Враховуючи слабкий контроль столиці над різноетнічними підкореними племенами, які жили на гігантських лісових масивах в умовах бездоріжжя, консолідація населення держави в єдиний давньоруський етнос була практично неможливою. Навіть незрівнянно потужніша порівняно з Руссю надцентралізована Російська імперія за кілька сотень років панування не змогла консолідувати східнослов'янські народи в єдиний етнос, не кажучи вже про підкорені балтські, угро-фінські й тюркські народності. 
    Про різноетнічність населення Русі писав не лише Нестор-літописець. Сучасні лінгвісти, історики, маючи численні археологічні свідчення своєрідності посуду, ювелірних виробів, домобудівництва в різних регіонах Русі, виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, золиняни, дуліби, тиверці, уличі, білі хорвати), північно-східну (вятичі, радимичі), північно-західну (дреговичи, кривичі, словени) [192, с. 49]. Дослідники бачать у них праетноси українців, росіян, білорусів [82]. Для кожного з цих регіонів властиві специфічні економічні зв'язки, певні мовні особливості. 
    Яскравим прикладом етнічної диференціації східних слов'ян часів Київської Русі є своєрідність скроневих кілець у різних літописних племен. 
    У XII—XIII ст. назва етносу, який проживав у Середньому Подніпров'ї і власне створив державу Русь, поширилася на всі підвладні Києву землі. Однак це зовсім не свідчить про наявність єдиної етнічної самосвідомості у всього населення держави, адже Російську імперію навіть після 1917 р. нерідко звали просто Росією, але від цього всі її жителі не стали росіянами. Немає сумніву, що княжа верхівка та найвище духовенство, погляди яких відображали літописи, усвідомлювали свій тісний політичний та духовний зв'язок з Києвом. Носіями ж місцевої етнічної специфіки були народні низи, які вважали себе насамперед киянами, полочанами, суздальцями, новгородцями і лише потім підлеглими Києву руськими. Інакше кажучи, політична єдність держави ще не свідчить про її етнічну монолітність. 
 
 
Отже, в Русі мав місце консолідуючий вплив київського ядра держави на підкорені різноетнічні племена, і насамперед на слов'янську їх частину. Проте він не настільки могутній і тривалий, щоб на різноплемінному грунті постав єдиний давньоруський народ з єдиною мовою, культурою і самосвідомістю. Численні лінгвістичні, археологічні, історичні, антропологічні дані підтверджують гіпотезу О. Шахматова, М. Грушевського, А. Кримського про початок формування окремих східнослов'янських етносів в часи розпаду слов'янської спільності у VI—VIII ст., тобто це сталося ще до виникнення держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов'ян в єдиний народ. На думку згаданих учених та їх сучасних послідовників, східні слов'яни в епоху Київської Русі являли собою конгломерат споріднених і досить близьких етносів із своїми діалектами, що групувалися в праукраїнський, прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський субетноси. 
   Отже, маємо вагомі наукові підстави заперечувати існування єдиної давньоруської народності і тлумачення Київської Русі як "колиски трьох братніх народів". Не можна ж розглядати СРСР (Російську імперію на більшовицькому етапі розвитку, за визначенням М. Бердяєва, 1936) спільною державою росіян, українців, білорусів, литовців, узбеків на тій підставі, що вони входили до однієї Російської імперії. Остання була державою насамперед російського етносу. Кожна держава мала свій консолідуючий, панівний етнос. Якщо Російську імперію від Івана Калити до наших днів будували росіяни, то є підстави вважати, що Київську Русь консолідували праукраїнці. Спробуємо аргументувати це твердження з допомогою даних археології, лінгвістики, історії, етнографії, антропології та інших наук.