Проблема остарбайтерів Поділля

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

 імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра історії та культури України

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ НА ТЕМУ

 

«ПРОБЛЕМИ ОСТАРБАЙТЕРІВ ПОДІЛЛЯ»

 

 

 

 

Виконала

Студентка 1-ВІП групи

Неук Ірина

Перевірив

Доц. Войнаровський А.В.

 

 

 

 

 

Вінниця 2014

План

Вступ

1. Ставлення влади до остарбайтерів та їх місце в соціальній структурі радянського суспільства
2. Проблеми остарбайтерів Поділля

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Друга світова війна залишила кривавий слід на українськійземлі. Одна зі спричинених нею глибоких ран — сповнена нелегких випробувань доля остарбайтерів. Близько 2,5 млн мешканців України (найбільше з окупованих територій колишнього СРСР) було насильно вивезено на примусові роботи в Третій рейх. Серед них 195 880 подолян: 117 230 осіб із Кам’янецьПодільської (нині – Хмельницька) та 78 650 — з Вінницької областей. Найбільше нацистським «мисливцям за черепами» вдалося насильно етапувати в рeйх мешканців Довжоцького (7 195 осіб), Новоушицького (5 237 осіб), Антонінського (4 885 осіб), Орининського (4 788 осіб), Смотрицького (4 490 осіб), Грицівського (4 285 осіб) районів Кам’янецьПодільщини та Монастирищенського (5 711 осіб), Хмільницького (4 868 осіб), Гайсинського (4 862 осіб), Теплицького (3 892 осіб) районів Вінниччини. Понад 13 400 осіб було відправлено на нацистську каторгу з Вінниці та 5 000 осіб — із Кам’янцяПодільського.

Бранцям довелося пройти крізь усі «кола пекла», влаштованого «примітивним слов’янам» носіями «вищої» раси: їх залякували, виловлювали під час облав, зі схованок, у нелюдських умовах етапували в неволю, торгували, наче рабами, усіляко збиткувалися над ними, виснажували рабською працею. Однак ще донедавна суспільство жило, ніби цих людей узагалі не існувало.

Про них не згадували на уроках історії, у підручниках, енциклопедіях і довідниках. Ані в будні, ані у свята. Ставлення до них у колишньому СРСР було відверто упередженим. Мовчали й німці. Більше півстоліття використання нацистами рабської, примусової праці, нелюдське життя українських бранців вкривав морок забуття.

Лише після розпаду СРСР до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу.

 

Ставлення влади до остарбайтерів та їх місце в соціальній структурі радянського суспільства

Звільнені примусові робітники рейху (остарбайтери) не стали у СРСР особливою категорією населення, що користувалася б певними соціальними пільгами та суспільною повагою, на кшталт, скажімо, героїв-фронтовиків.

Ще під час війни віднесені правлячим у СРСР сталінським режимом до розряду політично неблагонадійних, вірогідних «ворогів народу», примусові робітники рейху не вписувалися в активно поширювану ідеологічно пропагандистську доктрину «масового героїзму радянського народу» та його «синівської відданості Батьківщині». У критичний час вони не стали «всі, як один» на захист рідної Вітчизни, не проливали рясно кров у боях за її звільнення від загарбників. Більше того, вони працювали на зміцнення ворожої мілітаристської економіки, а багато хто власними руками виробляв компоненти зброї та боєприпасів, що використовувалися на фронті проти радянської армії. За що ж, мовляв, їх любити чи поважати?.. Тим, хто визначав внутрішній і зовнішній політичний курс повоєнної країни, було байдуже, що все це робилося проти власної волі невільниками, свого часу кинутими тією ж державою на поталу ворогові.

Негативно на повоєнній політиці партійно-державного керівництва СРСР позначалася міжнародна обстановка. Майже вся друга половина ХХ ст. пройшла під зловісним знаком «холодної війни», протистояння геополітичних і воєнно стратегічних амбіцій західних держав, з одного боку, і Радянського Союзу та його сателітів — з іншого, що вилилось у жорстке ідеологічне протиборство, нескінченну гонку озброєнь, яка поглинала колосальні кошти. Не заперечуючи певної соціальної спрямованості й досягнень політики радянської влади щодо поліпшення життя та добробуту людей, першочерговим для неї все ж було вдосконалення всіх видів озброєння, насамперед нарощування ракетно-ядерного потенціалу. Вже на початку 1950х рр. Гостро відчувався непропорційний розвиток військовопромислового комплексу, що супроводжувався автаркією важкої та оборонної промисловості, виснаженням природних ресурсів тощо.

У повсякденному намаганні вистояти перед потужним натиском «імовірного супротивника», здобути нову «всесвітньо історичну перемогу» керівництво СРСР не звертало увагу на невлаштованість репатріантів — остарбайтерів. Треба визнати, що у політичному дезорієнтуванні, навіть, у певному розумінні, деморалізації радянського народу були зацікавлені не тільки вороги СРСР, але й, як це не парадоксально, керівники Союзу. Їм потрібен був перманентний стан конфронтації з Заходом, аби дедалі “закручувати гайки”. Довірливий, безвідмовний, невибагливий у матеріально-побутовому відношенні, але працьовитий народ своєю самовідданістю повинен був компенсувати вади системи і прорахунки керівництва. Все більше з’являлося ознак, що система пробуксовує економічно, що відстає вирішення соціальних проблем. Ці вади правляча верхівка намагалася компенсувати якщо не прямими репресіями, то залякуванням, моральним терором. Система функціонувала завдяки дедалі більшим її підстьобуванням. Робилося все, аби не йти на радикальні реформи суспільства, на ризик втрати влади вищими ешелонами партії, держави. Відбудова міст контрастувала з дальшим занепадом сіл, а відносне благополуччя основної маси ветеранів війни, що стали рушійною силою повоєнного суспільства, — з нещасливими долями тих, хто не знайшов із владою “спільної мови” або пішов проти її крайнощів.

Безумовно, усі причетні до опору ворогові, особливо ті, хто здобував перемогу на полі бою, заслуговували на велику подяку й гідне відзначення ратних заслуг. Але кращого ставлення до себе з боку держави потребували й остарбайтери — як жертви війни. Однак держава зайняла позицію: якщо не карати, то не помічати їх, не особливо переймаючись поліпшенням життєвого рівня цих людей, створенням умов для реалізації ними основних конституційних прав і свобод. Тому такою важкою й затяжною виявилася їх адаптація й соціальна реабілітація в радянському суспільстві.

Як показує аналіз життя східних робітників у повоєнний та наступні періоди, до всіх поневірянь цих людей додалася ще одна несправедливість: їх необґрунтовано було позбавлено грошової компенсації за моральну та фізичну шкоду, яку, згідно з рішенням Нюрнберзького міжнародного трибуналу, Німеччина мала виплачувати людям, силоміць вивезеним з окупованих територій.

Не зважаючи на законні права мільйонів громадян, СРСР, проявивши великодержавну пиху, не приєднався до Люксембурзьких угод 1952 р. Підписавши ці документи, канцлер ФРН К. Аденауер, міністр закордонних справ Ізраїлю М. Шарет та голова постійної Конференції з питань єврейських матеріальних претензій до Німеччини Н. Ґольдман завершили тривалі переговори між Ізраїлем і Федеративною Республікою Німеччиною про грошову компенсацію з її боку єврейській державі, організаціям та окремим особам за нерухоме майно й інші матеріальні цінності, експропрійовані протягом 1933–1945 рр.  в євреїв Німеччини та окупованих нею країн. Відтепер ФРН протягом 12–14 років мала виплатити 845 млн доларів.

Відмову СРСР від аналогічних претензій до переможеної сторони, мабуть, можна пояснити тим, що у повоєнний період для відбудови власної економіки радянський режим примусово використовував працю вестарбайтерів, тобто, як офіційно в Радянському Союзі називався цей контингент — мобілізованих та інтернованих громадян німецької національності. Відповідно до постанови № 7161/ат ДКО від 16 грудня 1944 р., депортації до СРСР підлягали всі працездатні німці віком 17–45 років (чоловіки) і 18–30 років (жінки), котрі перебували на зайнятій радянською армією території Румунії, Югославії, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини. Аналогічні постанови було ухвалено й стосовно цивільного німецького населення Східної Пруссії та Верхньої Силезії. Уряд Ізраїлю зажадав (щоправда, безрезультатно), щоби 500 млн доларів виплатила ще й Східна Німеччина — тобто, новоутворена Німецька Демократична Республіка. Оберігаючи НДР від банкрутства, СРСР сам не отримав значних, конче потрібних, фінансових надходжень, що могли б піти на соціальні витрати, у тому числі облаштування життя остарбайтерів, задоволення ними існуючих потреб.

Узагалі, не дбати про власний народ було характерною рисою сталінського керівництва. Так, волюнтаризм «вождя народів» та його оточення у поєднанні з несприятливими погодно-кліматичними умовами (небувала й тривала засуха) призвели в 1946–1947 рр. до нового, після трагічних 1932–1933 рр., масштабного голоду, котрий знову чи не найбільше вразив житницю СРСР — Україну. Безкомпромісність Кремля у питанні хлібозаготівель пояснювалася бажанням Й. Сталіна отримати політичні дивіденди від поставок зерна до країн Європи. Ще в лютому 1946 р. в Москві було підписано угоду про відправку в Польщу 200 тис. т збіжжя для весняної сівби. У квітні СРСР зобов’язався надати Франції 500 тис. т зерна за цінами, нижчими від світових, і переважно у кредит. Радянське збіжжя в голодному 1946 р. надходило також у Болгарію, Румунію, Чехословаччину.

Відтак, в українському селі, з якого вичавили більшу частину зернових культур, розпочався голод. Зима 1946–1947 рр. виявилася неймовірно тяжкою, люди почали гинути від недоїдання, дистрофії, тифу та інших пошестей. У 1946 р. Середньомісячний рівень смертності у сільській місцевості УРСР становив 20 тис. осіб, у січні 1947 р. він зріс до 30 тис., у лютому — до 38,5 тис., а у березні — до 51,4 тис. осіб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проблеми остарбайтерів Поділля

Лихо не оминуло й урожайне Поділля. У таємній доповідній записці у ЦК КП(б)У секретар Кам’янець-Подільського обкому партії А. Устенко, характеризуючи продовольче становище населення області, писав, що воно «украй важке», колгоспники абсолютної більшості районів потерпають від нестачі продуктів харчування, 14 863 особи, у тому числі 9 659 дітей, вражені гострою дистрофією, а 2 685 людей у важкому стані направлені влікарні. На той час від голоду вже померло 165 осіб, виснаження та смертність зростають із кожною декадою. У документі відзначалося, що найбільш загрозливе становище склалося на півдні області. Так, у Новоушицькому районі 10 917 осіб узагалі не мали чим харчуватися, 553 перебували у стані гострої дистрофії, а 20 людей померли. У Кам’янець-Подільському районі 21 654 особи потребували нагальної продовольчої допомоги, 1 965 були вражені дистрофією, а 36 осіб — померли. Повідомлялось також, що у зв’язку з продовольчими труднощами почастішали випадки пограбувань, крадіжок худоби, продуктів, що в окремих селах набуло масового характеру. Доходило навіть до того, що деякі громадяни навмисно скоювали крадіжки, щоб їх заарештували, оскільки в’язням видавалось по 300 г хліба, а на місцях не було й цього.

Про критичне становище подолян ішлося також у багатьох інших архівних документах, зокрема листах мешканців краю до своїх близьких та рідних, які служили в армії. Так, колгоспник с. Жибюнці Плужнянського району І. Костюк 24 вересня 1946 р. писав: «Із колгоспу на трудодень нам видали хліба по 300 г. Отримали всього 20 кг, а в заготовку за город треба віддати 24 кг. Так що з дому доводиться віддати 4 кг, а їсти будемо землю. Для худоби корму також не дають, так як не вистачає для колгоспної ферми. За що ми працювали ціле літо. Поганий час приходить бідному народу […]».

В іншому листі, автором якого був колгоспник Манзюк із с. Гатна Деражнянського району, читаємо: «Переживаєм велике горе, так як хліба видали тільки по 100 грамів на трудодень. Ми отримали 3 пуди і вже з’їли. Картоплі немає, поросята здохли, є одна корова, а кормів немає. Наклали великі податки, а платити нічим. Як подумаєш, то з розуму можна зійти […]».

Прохання М. Хрущова «надати продовольчу допомогу УРСР» та «провали у боротьбі з українським націоналізмом» розлютили Й. Сталіна, котрий на початку березня 1947 р. усунув його з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, залишивши за ним обов’язки голови Ради Міністрів УРСР. Республіканську компартійну організацію вдруге після 1925–1928 рр. очолив Л. Каґанович.

Водночас Й. Сталін задовольнив прохання керівників УРСР надати позичку для весняної сівби у розмірі 90 тис. т насіння зернових культур. Було надано й продовольчий кредит (60 тис. т) для підгодовування 3,4 млн селян, які брали участь у весняних польових роботах. Доля решти «вождя народів» не обходила.

Не цікавили владу й репатріанти, які повернулися на Батьківщину та шукали своє місце у суспільстві, повною мірою ділячи разом зі співвітчизниками всі труднощі й нестатки. Проте прихований інтерес із боку держави до колишніх остарбайтерів усе ж таки був — навіть після обнародування 29 грудня 1952 р. постанови Ради Міністрів СРСР про ліквідацію репатріаційних відділів та продубльованої 22 січня 1953 р. Радою Міністрів Української РСР постанови «Про скасування відділів репатріації при Раді Міністрів УРСР і виконкомах обласних рад депутатів трудящих». Так, після повернення додому в колишніх східних робітників про всяк випадок узяли відбитки пальців. Вони, особливо ті, кого звільнили війська західних союзників, також перебували на спеціальному обліку, не могли влаштуватися на роботу на підприємства й в установи, де передбачався допуск до секретної інформації, їм було неможливо отримати закордонні паспорти. Ніхто з цих людей не мав можливості здійснити поїздку за кордон із туристичною метою (це ж стосувалося і їхніх дітей). Так, син колишнього остарбайтера І. Мартинюка зі Жмеринського району — Анатолій Мартинюк через «невиїзного» батька аж до ґорбачовської «перебудови» не міг виїхати на роботу в Монґольську Народну Республіку.

Остарбайтери практично не мали перспективи вступу в КПРС.

Дуже багатьом примусовим робітникам доводилося долати додаткові труднощі при вступі у вищі навчальні заклади, у кар’єрному зростанні, навіть при створенні сім’ї тощо.

За такого ставлення колишні остарбайтери не дуже й то намагалися афішувати своє минуле. Дійсність, з якою вони зіткнулися у повоєнний час, змушувала їх замикатися у собі, приховуючи гірке минуле, соромлячись та боячись його, немовби й справді були «ворогами народу.