Поясніть поняття “національна культура”

 Поясніть  поняття “національна культура”.

Культура (від латинських слів “colo”, “cultio”- обробіток), і первісно означав обробку ґрунту. Поступово поняття “культура“ поширюється на такі сфери людської діяльності, як навчання, виховання. У XVIIст. слово “культура” вживається для визначення різноманітних результатів діяльності людей. Зараз поняття “культура” тлумачиться як комплекс характерних і матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних ознак суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміну Нація - ширше поняття, що ґрунтується на державному устрої. «Енциклопедичний словник з культурології» 1997 року визначає національну культуру як різновид субкультури - сукупність символів, вірувань, переконань, цінностей, що характеризують духовне життя людей певної держави, країни.

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. 

2. Визначте періоди в розвитку української культури.

Періоди розвитку української культури:

-Дохристиянська доба (від архаїчних  витоків- до обєднання східних словян і прийняття християнства)

- Княжа доба (IX-XIII ст.).

- Литовсько-польська доба (XIV – початок XVII ст.).

- Козацько-гетьманська доба (середина XVII - кінець XVIII ст.).

- Доба національно-культурного відродження (кінець XVIII – початок XX ст.).

- Міжвоєнна і повоєнна доба входження України до складу сусідніх держав (початок – кінець 80-х років XX ст. ):

• період визвольних змагань (1917-1920)
• період українського ренесансу (20-ті роки ХХ ст.)
• період тоталітаризму (відлиги та застою 30-80-ті роки)

- Доба державної незалежності (з 1991 р.).

 

 

 

 

3. Яку роль відіграє духовна культура в суспільному житті?

Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.

Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури.

Елементами  духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні  процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм.

До  неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній  техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

 

4. Які критерії визначення культурних епох?

 Критеріями визначення культурних епох є такі чинники:

-тип  культури певного суспільства

- домінуючий світогляд

-художньо-стильові  напрямки

5. Які культурні епохи ви знаєте?

Традиційно виокремлюють такі великі культурні епохи з орієнтовно окресленими хронологічними межами:

1. Давній час (XXV тис. до н.е.  – V ст. н.е.). Тип культури цього  періоду – це культура первісного  суспільства (збирачів і мисливців,  культура раннього землеробства  й скотарства). Первісному суспільству відповідав світогляд – міфологічний.

2. Середньовіччя (кінець V – середина XVII ст. У європейському середньовіччі  існував тип культури землеробського  суспільства (аграрного) – землеробська  чи аграрна культура. Тут домінував  релігійний світогляд. Центром світу, в уяві людей був Бог – творець світу. Людина протиставляла світ земний і світ небесний, а культура поділялася на побутову й сакральну (священну). У межах цього періоду сформувались художньо-стильові напрями: візантійський, романський, готичний.

3. Відродження (XIV–XVI/XVII ст..). Це  період переходу від землеробської  до промислової культури індустріального  суспільства (тип культури –  перехід від землеробської до  індустріальної культури). Відбувається  перехід від релігійного до  світського світогляду. Цей світогляд ще називається антропоцентричним (від грецької антропо... άνθρωπο – людина і центр). Цей світогляд будується на релігійно-ідеалістичних поглядах, згідно з якими  людина є центром Всесвіту й кінцевою метою світобудови. У цей час поширюються ідеї гуманізму, що втілюються в художній культурі. У цей період формується художньо-стильовийі напрям ренесанс і зароджується бароко.

Ренесанс (франц. Renaissance – відроджуюсь) За своєю основою Ренесанс антифеодальний рух, йому властивий гуманістичний  світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну), зумовлений зародженням капіталістичних відносин. У період Ренесансу розвинулась нова буржуазна ідеологія і культура, виник новий світогляд  – гуманізм, що пропонував ставитись до людини як до найвищої цінності, захищати права особистості на свободу, щастя і всебічний розвиток .

Для бароко характерна підкреслена  урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

4. Новий час (XVII–XIX ст.). Тип культури – це культура індустріального суспільства (промислового). На Новий час припадає доба Просвітництва (XVIII ст.) і відбувається активне становлення світської культури, яка своє світобачення ґрунтує на поглядах раціоналізму (рівноваги у всьому). Цьому світогляду відповідає стиль “класицизм”. Поряд з раціоналізмом (як світоглядом) й класицизмом (як стильовим напрямом) формується світогляд індивідуалізму, якому відповідає стиль романтизму. На противагу надмірній раціональності класицизму романтизм звертає увагу на внутрішній світ людини, тобто йогоцікавить індивідуальність і суб’єктивне індивідуальне сприйняття світу людиною. На зміну романтичному стилю прийшов новий – реалізм. Реалізм (від франц. realisme – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. А на самому початку цього періоду домінував стиль бароко, наприкінці – імпресіонізм (від франц. impression – враження). Імпресіонізм – стиль. що пропонував витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань без заглиблення в їхню суть. Отже ми бачимо, що на відміну від попередніх епох – в межах одної епохи – Нового часу – починають співіснувати різні світосприйняття й художньо-стильові напрями, інколи вони збігаються у часі.

5. Новітній час (з XX ст.). В цю  добу тип культури має назву  культура постіндустріального суспільства  (інформаційна). Під впливом науково-технічної  революції сталися радикальні  зміни у світосприйнятті людини, докорінне переоцінювання духовних і культурних цінностей. Люди цікавляться психічними глибинами індивідуальності, людською підсвідомістю, і світ сприймається через суб’єктивізм, ірраціональність (такий, що перебуває за межами розуму, протилежний раціональному, логічному). Виникає велика кількість напрямів і стилів, об’єднаних під загальною назвою модернізм (експресіонізм, сюрреалізм) і постмодернізм (модернізм, постмодернізм – загальні назви способів світобачення, для яких характерне заперечення реалізму).

 

6. У чому полягає суть співвідношення понять “цивілізація” та “культура“. 

В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося вище, поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, ка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової  праці від фізичної, що дозволило  зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і  різних форм позитивного знання. Міста  виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою.

Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У ЗО—50-ті роки нашого століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослідження історії" А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.