Постраждалі українці після 2 світової війни

Плине над нашою планетою, над Україною нескінченна ріка часу. Проносяться дні, йдуть роки, спливають десятиліття – життя йде своїм звичаєм. Виросли нові покоління людей, які не знають лихоліть воєнного часу та повоєнної пори.

Про війну я дізнаюсь с підручників, телебачення, інтернету . Але, мабуть, потрібно досягти певного віку, щоб інтерес до історичної події, яка не обминула і мою родину, змусив мене шукати відповіді на запитання, які турбують: за що обидві воюючі держави, Німеччина та СРСР , так познущалися над моєю родиною?

Молотов у своєму виступі по радіо 22 червня 1941 році сказав : «Напад на нашу країну здійснено, незважаючи на те, що між СРСР і Німеччиною укладений договір про ненапад, і Радянський уряд з усією сумлінністю виконував усі умови цього договору».

Напад Німеччини на Радянський Союз не був несподіванкою для  Сталіна, зокрема, його комісар - Черчілль відзначив у своїх спогадах про Другу Світову війну, написавши, що «Сталін і комуністичні вожді… ліниво вичікували страшного удару, що насувався на Росію… Сила, маса, мужність і витривалість матінки Росії ще мали бути кинуті на терези».

Висловлю у зв’язку  із цим думку, яка може пояснити, для чого Сталін і його команда очікували нападу Німеччини. Їм це потрібно було, очевидно, для того, щоб зняти із себе клеймо «агресора» в очах Європи. Після нападу Німеччини на Радянський Союз Молотов у своєму зверненні до радянського народу по радіо 22 червня 1941 року, на мою думку, на законній підставі міг назвати гітлерівську Німеччину «нападаючою стороною» , що дало йому право від імені радянського уряду закликати військовослужбовців «завдати нищівного удару агресору», а весь радянський народ повести у «переможну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за волю» , у результаті чого «ворог буде розбитий, перемога буде за нами».

Правий був маршал Радянського Союзу А.В. Василевський, що сказав К.Симонову в 1967 році, що «війни не було б, якби не кадрова політика Сталіна». І не тільки кадрова. Сталін нав’язував народу війну і тим самим скоїв найтяжчий злочин перед державою.

Через три з половиною роки війни, 9 травня 1945 року, прийде Перемога. І Сталін у зверненні до народу в цей день скаже : «Велика Вітчизняна війна завершилася нашою повною перемогою, для досягнення якої народом були принесені великі жертви, пережиті незліченні незгоди і страждання. А яка ціна цієї перемоги? Зруйнована країна, зруйнована родина, зруйнована душа.

Війна… Жах… Дике безправ’я …

Про відношення німецької влади до окупованого українського населення говорить цитата з монолога Еріха Коха : „... немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Після нашої перемоги я відправлю українців хоч на фарш”.

Український народ відчув все це на собі , пережив море сліз та крові.

З їхніх маленьких історій і складається грандіозна і різнобарвна картина Великої Вітчизняної війни.

Моя бабуся Шаповалова Віра Яківна 1939 року народження, уродженка Полтавської області, Диканського району, села Плакидівки (Фото1). Ось що вона  розповіла про пережите в роки війни.

„Бабуся була середньою дитиною в родині, мала старшого брата Івана(Фото3) та меншу сестричку Надію(Фото2).

У 1943 році коли фашистські окупанти відступали з Диканьки забирали з  собою мирних жителів, прикриваючись ними, під час руху військових колон, щоб радянські війська не вели обстріл з повітря.

Про те, що німці будуть забирати з собою людей стало відомо напередодні і деяким односельцям вдалося втекти на хутори. Селяни все своє господарство та худобу ховали у лісах, по знайомих або роздавали добрим людям, тільки б не віддавати все це фашистам.

Тих, кому не вдалося втекти, садили на підводи, які супроводжували німецькі війська, котрі рухалися в напрямку Дніпра.

Так і бабуся з сімєю стала заручниками німецького відступу. Щоб захистити дітей від дощу і вітру та від картини бойових дій,  їхня мати робила намети із різних матеріалів, а для того, щоб харчуватися з дому була взята корова та кінь.

Коли дісталися Кременчука, потрібно було переправитися через міст, тому чекали ночі. Німецькі війська переправлялися через основний міст, а людей - через дерев’яний. Зав’язався бій, під час якого, загинуло багато мирних жителів та солдат обох армій. Вода в Дніпрі була червона від крові загиблих. Нащастя, наша родина залишилася живою.

Перправшись на Правобережжя, німці далі гнали людей на захід.

Перед Вінницею мати бабусі поміняла корову на одяг та взуття для дітей. А коня німці забрали, замінивши його хворим, який з часом здох.

Діставшись до Західної України, моїй родини вдалося відірватися від німецьких військ, які переправлялися через річку Збруч. А інші сімї продовжували супроводжувати німців. Разом з моєю родиною залишися знайома з Полтави з двома дітьми. Вона та її маленька донечка захворіли на сухоти і померли. А її син Толя пристав до наших солдатів і повернувся додому, до родичів в Полтаву. На той момент йому було 11 років. А можливості повернутися моїй родині не було.

Щоб якось прогодувати дітей мати ходила на заробітки на інший берег річки, бо там жили багатші люди. Неодноразово маленька бабуся з сестрикою бачили, як розстрілювали мирних жителів різні бандитські угрупування.

Одного разу, коли мати поверталася з роботи додому, через річку Збруч, її зупинили бандити зі словами :„Руки вгору!”. Стоячи в холодній воді, вона довго просилася , щоб її відпустили до дітей. Милосердя перемогло.

Одні труднощі змінювалися іншими. Ніхто з місцевих жителів не хотів брати на квартиру, їх виганяли з одного житла в інше. Врешті- решт матір та інших дорослих заарештували, так як вони тривалий час супроводжували німецькі війська. Доречною тут буде цитата Еріха Коха: „... у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавленні вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтереесів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова „нація” залишився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...”

Син Іван ходив провідувати матір, і одного разу вона сказала, щоб він збирав речі, бо їх будуть відправляти, але куди не відомо. Хлопець ходив на заробітки, купував борошно, а знайома, якій було їх шкода: напекла хліба та насушила сухарів в дорогу.

Через деякий час матір та інших затриманих  помістили у вагони-„телятники”, а дітей підвезли на машинах і відправили до Сибіру, але тоді вони цього не знали. Матері вдалося написати трикутничок родичам :„... ми - живі. Нас везуть, але куди,  не знаємо..”. Її син Іван непомітно вийшов на вокзалі в Полтаві і незнайомим людям передав цього листа, що потім дійшов до місця призначення, до рідних.

Періодично потяг зупинявся на станціях. Можна було вийти, набрати води. Одного разу двоє молодих хлопців вирішили втекти. Але їх спіймали радянські солдати, і як для прикладу іншим, побили до півсмерті, в резульаті чого один помер відразу.

Дорога до Сибіру здавлася вічністю... Висадили їх серед тайги, де були тільки бараки. Потім відправили пароход по річці, у вантажному відсіці до Бодайбо. Там їх посортували. Матері ледве вдалося відвоювати Івана, бо в нього було інше прізвище і його відправляли на „Золоті піски” працювати. Згодом родину відправили до Нєрпо, де вони прожили все своє життя. Тільки моя бабуся  повернулася  в  Україну у віці 25 років і зараз проживає у місті Кременчуці .”

У щоденнику О.Довженка є такий запис від 28.04.1942 року: „ Перечитав знову історію України. Боже, яка вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна. Ніде правди діти – і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі. Ніж погані...”

Мене гнітить образа за нещасливу долю моєї родини  в роки війни (Фото4,5), яка стала заручницею брудної політики глав воюючих держав. Їм не потрібні були ні нові землі, ні багатство, їм просто хотілось щасливо жити зі своєю родиною. У моєї бабусі забрали дитинство.

Досліджуючи спогади бабусі і співставляючи події історичного розвитку Великої Вітчизняної війни, я пришла до висновку, що війна привела політиків і світову громадськість до переконання : під час зброєнного протистояння ідеологічних постулатів в умовах науково-технічної революції, людське життя нічого не варте. У ті роки на кожному кроці зневажалась гідність людини навіть на національному рівні, повсюдно і повністю ігнорувались найелементарніші права цивільного населення.