Політика українізації (коренізації) в 1920-х pp

Політика  українізації (коренізації) в 1920-х pp.

Політика  в національно-культурній сфері, яка  здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики  змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити  бобі підтримку всього населення  України. Українізація здійснювалася  в певних, дозволених центром межах.

Рушійною  силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного  відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Заходи  нової економічної політики

Наслідки  політики українізації (коренізації)

· У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

· Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

· Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

Література  і мистецтво досягли значних  успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В, Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені  центром межі. Вона охопила все  суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв  і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню  національної свідомості українців, стимулювала  націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам  російський шлях до комунізму, що кожен  народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм  шляхом, пристосовуючи його до специфічних  національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму  були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. 0. Шумський, економіст М. Волобуєв.

М. Хвильовий  звертався до українських письменників із закликом виявити національну  свідомість, не копіювати культурні  надбання інших народів, зокрема  російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому  гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення  темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка  України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову  економіку без посередництва  Росії.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним  ухилом». Від кінця 1920-х pp. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін наказав місцевий націоналізм  основною загрозою для єдності Радянського  Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася  до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.