Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Января 2014 в 23:46, реферат
Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Вона тривала з серпня 1914 року по листопад 1918 рік і була однією з найкровопролитніших в історії людства - в ній загинуло понад 10 млн. осіб і 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу У воєнних діях взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. осіб. Основні воюючі сторони: на боці Німеччини й Австро-Угорщини виступила Болгарія, створивши Четверний союз; до країн Антанти приєднались Італія, Португалія, Румунія, Сербія, США, Греція, Японія; війну Німеччині оголосив Китай і 14 держав Латинської Америки. Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня 1917 р.) вступили у війну
Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.
3 переходом до непу
істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою пр
Поворот державної
влади обличчям до товарно-грошових
відносин, легалізація приватної
торгівлі і зміцнення фінансів вивели
з підпілля підприємництво. Акт
Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.
Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Протягом 1922-1924 pp. червінець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські грошові знаки й обмінювався на 6 доларів США.
2. Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.
Але неп в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в рокивійни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до непу в Україні. Крім того,особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.
Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.
Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.
3. Скасування непу.
3.1. Суперечливість нової економічної політики. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:
- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;
- монополії більшовиків
на владу, жорсткій
Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.
Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.
Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.
3.2. Кризи непу. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.
У лютому 1917 p. у Росії перемогла демократична революція. Владу царя було повалено. Натомість утворилося двовладдя: Тимчасовий Уряд і ради. Мандат на владу уряд отримав тимчасово, до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною.
Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, одразу після повалення самодержавства виникли Ради робітничих, солдатських, а згодом і селянських депутатів. Усередині 1917 р. в Україні налічувалося 202 Ради, втому числі в Донбасі -180, що становило 71% від загальної кількості. Засновниками Рад були переважно загальноросійські партії есерів і соціал-демократів. Вони отримали абсолютну більшість місць у Радах, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час.
У перший час після лютневої
революції в українських
Звістка про лютневі події в Петрограді сколихнула українську громадськість. Однією з провідних стала ідея національного визволення. Передусім висувалися вимоги автономії і федеративного устрою Росії. Особливо це було характерним для українського середовища. Почалися мітинги, зібрання, з'їзди, на яких трудящі вимагали української школи, української преси, українізації війська тощо.
Виникла потреба створити єдиний центр, шо об'єднав би всі українські сили. З цією метою в Києві 4( J 7) березня J 917 р. Товариство українських поступовців (ТУП) заснувало Українську Центральну Раду. Крім членів ТУП, до неї увійшли представники різних українських політичних угрупувань та організацій: військових, робітників, кооперативних, студентських, релігійних, культурних.
До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських національних партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП),
Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), інших партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч українського національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюкта ін. Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти України.
Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові посади, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання - досягти національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.
І-й Універсал. 10 червня, в умовах
загальнонаціонального піднесення, на
ІІ-ому Всеукраїнському з'їзді Рад було
оприлюднено Універсал «До українського
народу на Україні й поза Україною сущою»,
який дістав назву 1-го універсалу УЦР.
В ньому, всупереч волі Тимчасового
уряду, самочинно проголошувалася автономія
України (що охоплює 9 губерній) у складі
Російської федеративної держави, право
українців бути господарями на своїй землі;
ЦР оголошувала себе органом, що має право
приймати акти конституційного значення;
визнавалося за необхідність скликання
українського сейму; визнавалася рівність
усіх національних меншин і висловлювалася
надія, що вони будуть разом з українським
народом будувати автономний устрій держави.
Проголошенням 1-го Універсалу ЦР брала
на себе державні функції. Це була своєрідна
форма відродження української державності.
Через декілька днів, 15 червня,
для поточної роботи був обраний Генеральний
Секретаріат, як Уряд України, в якому
державні функції виконували 8 Генеральних
секретарів, 5 із них були соціал-демократами.
Очолив Генеральний Секретаріат В. Винниченко.
Проголошення Універсалу викликало
в Україні друге за силою після повалення
царизму піднесення революційного ентузіазму
мас.
ІІ-й Універсал. Занепокоєні
станом на Україні, засуджуючи український
«сепаратизм», 29 червня до Києва прибули
міністри Тимчасового уряду — О. Керенський,М.
Терещенко, І. Церетелі, М. Некрасов. Під
час переговорів було знайдено компроміс
і підписана угода про стосунки між УЦР
та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу
УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Зміст
його суперечливий, а тому й відношення
до нього різних політичних сил в Україні
було неоднозначним.
З одного боку, визнавалася автономія
України, така бажана й довгожданна; Центральна
Рада визнавалася найвищим крайовим органом
управління на Україні; дозволялося формувати
українські військові частини. З іншого,—
ЦР відмовлялася від самочинного введення
автономії і погоджувалася чекати рішення
Всеросійських Установчих зборів щодо
автономії України; склад Генерального
Секретаріату затверджувався Тимчасовим
урядом, а УЦР повинна була поповнитися
національними меншинами; процес формування
українських національних частин повинен
був знаходитися під контролем російського
командування і воєнного міністра.
Хоча Центральна Рада і зробила
істотні поступки Тимчасовому урядові,
все ж прийняття 1-го та ІІ-го Універсалів
до українського народу відкривало нову
сторінку в українській історії: починалася
доба будівництва державних органів в
центрі і на місцях. В черговий раз український
народ зробив спробу розбудувати своє
життя з врахуванням національних інтересів.
ІІІ Універсал. ІІІ Універсал
було прийнято 7 (20) листопада на засіданні
Малої Ради УЦР. Широко проголошений він
був 9 листопада 1917р. на Софійському, майдані
в Києві.
М.Грушевський зачитав текст
Універсалу.
1.Заявляється, що Україна не
відокремлюється від Росії, але вся влада
в Україні відтепер належить лише УЦР
та Генеральному Секретаріату.
2. Україна стає_ Українську Народною
Республікою
3. До її території належать землі,
населені здебільшого українцями: Київщина,
Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина,
.Харківщина. Катеринославщина, Херсонщина,
Таврія (без Криму). Остаточно питання
про приєднання до України Курщини, Холмщини,
Вороніжчини та інших суміжних з Україною
територій з переважаючим українським
населенням має вирішуватися шляхом переговорів,
4. На території УНР поміщицьке
землеволодіння, право власності на удільні,
монастирські кабінетські та церковні
землі скасовується. Генеральний Секретаріат
зобов'язується негайно прийняти закон
про розпорядження цими землями земельними
комітетами до Українських Установчих
Зборів.
5. В Україні проголошується
8-годинний робочий день.
6. Запроваджується державний
контроль над виробництвом.
7. Україна виступає за негайне
укладення миру між воюючими сторонами.
8. Скасовується смертна кара
й оголошується амністія.
9. В Україні повинен бути створений
дійсно незалежний суд.
10. Україна визнає національно-персональну
автономію для меншин.
11. На 27 грудня (9 січня) призначаються
вибори до Всеукраїнських Установчих
Зборів, які планується скликати 9(22) січня
1918 р.
Історики неоднозначне оцінюють
III Універсал Центральної Ради. Більшість
погоджується, що головне історичне значення
мало проголошення Української Народної
Республіки, тобто було розпочато етап
державно-національного будівництва.
Історичне значення III Універсалу було
в тому, Проголошення Третього Універсалу
Центральної Ради було, безперечно, актом
великої історичної ваги: уперше за 250
років український народ рішуче задекларував
свою волю, свій потяг до свободи, своє
право розпоряджатися всіма справами
власної держави.
IV Універсалу11 січня Мала Рада
ЦР прийняла ІV-й Універсал, який на другий
день в будинку Педагогічного музею на
відкритому засіданні проголосив М. Грушевський.
Перш ніж зачитати текст Універсалу, Грушевський
у короткому виступі наголосив на двох
мотивах прийняття рішення: «дати нашому
правительству змогу довести справу миру
до кінця і захистити від усяких замахів
нашу країну».
Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася
незалежність, суверенність УНР; 2) стверджувалося,
що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами,
але жоден з них не має права втручатися
в її внутрішні справи; 3) урядові Доручалося
довести до кінця переговори з Центральними
Державами, укласти з ними мир; демобілізувати
армію, яка по укладенню миру буде замінена
міліцією; 4) всю землю роздати селянам
без викупу на початку весняних робіт;
5) націоналізувати ліси, води і підземні
багатства краю; 6) проголошувалося, що
держава бере під свій контроль усі банки;
7) ставилося завдання найближчим часом
скликати Українські Установчі Збори,
що схвалять Конституцію УНР.
Зразу після прийняття IV Універсалу
Генеральний Секретаріат було перейменовано
на Раду Народних Міністрів, головою якої
обрано В. Винниченка.
Історичне значення IV Універсалу
полягає в тому, що він, проголосивши незалежною
суверенною державою УНР, завершив процес
складного, суперечливого розвитку українського
національно-визвольного руху, який врешті-решт
з великим запізненням відкинув ідеї автономії
і федералізму. Прийняття Універсалу означало
остаточний розрив з імперським центром.
Але, на жаль, цей кульмінаційний момент
в історії державотворення України було
досягнуто не на хвилі піднесення українського
національно-визвольного руху, а в один
з найкризовіших періодів його історії
часів громадянської війни.
Українська
держава під владою П.Скоропадського
П. Скоропадський у
політичній діяльності спирався на консервативні
кола (Українська демократична хліборобська
партія), великих землевласників (Союз
земельних власників), військових й окупаційні
австро-німецькі війська.
Політика державної
розбудови почалася зі зміни назви держави:
УНР було перейменовано в Українську Державу.
Міністрів було звільнено. Центральну
Раду розпущено. Державний лад повинен
був затвердити новий парламент — сейм.
Гетьманові належала законодавча (видавав
закони-універсали) й виконавча (формував
і контролював уряд — Раду міністрів)
влада, він же призначав Генерального
суддю. Було організовано гетьманську
варту (поліцію). Побудувати державну владу
на основі рівноправної участі всіх суспільних
верств у політичному житті не вдалося.
За часів Скоропадського
відновлювалася приватна власність на
землю, яку тепер можна було продавати
й купувати. Передбачалася передача землі
великих землевласників малоземельним
хліборобам, але за викуп. Майно й земля
поверталися поміщикам, які мали право
використовувати примусову працю селян
та їхні знаряддя праці під час збору врожаю;
організаторів страйків на полях могли
ув'язнити.
Політика уряду стосовно
робітників виявилася невдалою. Власники
підприємств одержали можливість збільшувати
робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно
видавати зарплатню, не виконувати умов
трудових договорів, проводити локаути
(звільнення працівників без попередження
і новий набір працівників за меншу зарплатню).
Функції профспілок обмежувалися, страйки
заборонялися.
Гетьманському урядові
на деякий час удалося відновити свободу
торгівлі й підприємницької діяльності.
Фінансова реформа була спрямована на
введення гривні й розміщення українських
капіталів у німецьких банках.
Метою військової реформи
було створення національної армії кількістю
300 тис. осіб і реформування військових
частин Запорізької та Сердюцької дивізій,
полку січових стрільців. Але створити
багатотисячну армію не вдалося, так само
як і флот.
Національна політика
гетьмана почалася з прийняття законів
про поширення громадянських прав на всіх,
хто на той момент проживав в Україні,
за умови прийняття клятви на вірність
Українській Державі. Православна віра
проголошувалася державною.
Найбільш вдалою та
послідовною була політика гетьманського
уряду у сфері культури. Було прийнято
закон про обов'язкове вивчення української
мови, історії та географії України. В
університетах Києва, Харкова, Одеси було
відкрито кафедри української мови, літератури,
культури, історії та права. Відкрилися
Українська Академія наук на чолі з В.
Вернадським, Національна бібліотека,
Національний архів, Національна галерея
мистецтв, Національний театр, історичний
музей.
Зовнішня політика
була спрямована на-підтримку дипломатичних
відносин з Німеччиною, Австро-Угорщиною,
Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією,
а восени 1918 р. — з Великою Британією та
Францією. Однак вирішити бессарабське
і кримське питання Скоропадському не
вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували
залишатися у складі Польщі.
В умовах державної
політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман
проголосив федерацію з небільшовицькою
Росією, що остаточно скомпрометувало
його уряд.
Існування Української
Держави П. Скоропадського призвело до
встановлення військової диктатури у
вигляді монархії (гетьманату). Внутрішня
політика мала дуже вузьку соціальну базу,
що обумовило падіння такого режиму.