Пакт Монклоа та Конституції 1978 року в Іспанії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ:

 

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

ПРИЙНЯТТЯ “ПАКТУ МОНКЛОА”, ЙОГО РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ………………………………………………………………………4 – 5

КОНСТИТУЦІЯ 1978 РОКУ: РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ……………….....6 – 9

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..10

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність дослідження. В сучасній ситуації розвитку усіх сфер України заслуговує на пильну увагу апробовані в Іспанії принципи, методи, підходи та механізми конкретних дій, характер реакції на проблеми, що існують у соціально-економічній та політичній сферах, тобто фактори, які сприяли їх  мирному  розв’язанню проблем. Адже іспанський досвід може виявитися корисним для України.

Метою дослідження є виявлення істотних особливостей еволюції франкістського режиму та закономірностей становлення демократичного суспільства в Іспанії.

Мета зумовила розв’язання наступних завдань:

а) проаналізувати сучасний стан науково-дослідної розробки  історії Іспанії постфранкізму;

б) визначити роль Пакту Монклоа та Конституції 1978 року в Іспанії;

в) встановити шляхи досягнення консенсусу між різними політичними силами Іспанії заради мирного і поступового переходу до демократії;

г) систематизувати соціально-економічні, політичні та національні проблеми, успадковані від франкізму, та визначити шляхи їх розв’язання  в ході демократичного процесу;

д) охарактеризувати  основні закономірності та особливості переходу Іспанії від авторитарного суспільного устрою до повноцінного демократичного;

з) дослідити процес утвердження демократії в Іспанії та проаналізувати фактори, які забезпечили його незворотність.

Об’єктом дослідження є політична та соціально-економічна  історія Іспанії в роки постфранкізму.

Предметом вивчення став процес становлення демократичного суспільства  в Іспанії, а саме прийняття Пакту Монклоа та Конституції 1978 року.

 

 

 

ПРИЙНЯТТЯ “ПАКТУ МОНКЛОА”, ЙОГО РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

 

Мирний перехід від авторитаризму до демократичної моделі розвитку в Іспанії визначив пакт Монклоа. 8-9 жовтня 1977 року в урядовій резиденції Монклоа був скликаний “круглий стіл” представників політичних партій та профспілок для досягнення консенсусу з найважливіших питань національної політики. На обговорення були представлено урядову доповідь і план заходів щодо подолання кризи. Після дебатів за планом і внесення до нього змін учасники “круглого столу” – голова Ради міністрів А. Суарес, Ф. Гонсалес (ІСРП), С. Каррільо (КПІ), М. Фрага Ірібарне (НА), Е. Тьєрно Гальван (Народна соціалістична партія), Л. Кальво Сотело (СДЦ) – поставили свої підписи під підсумковим документом зі скромною назвою “Резюме виконаної роботи” [2].

Цей документ був представлений на розгляд парламентським фракціям, політичним партіям і обговорювалося в спеціальних комісіях Генеральних кортесів, де його положення були доповнені. 25 жовтня після інтенсивних переговорів представники основних парламентських партій (за винятком правоконсервативної) підписали угоду, де було представлено в Кортеси в якості спільної законодавчої ініціативи і дуже скоро схвалено і оформлено іспанським парламентом у вигляді законодавчого акту [1, c. 56].

Суть економічної частини пакту Монклоа склав своєрідний компроміс: ліві сили погодилися з обмеженням зростання заробітної плати до рівня інфляції, а праві – з проведенням прогресивної податкової реформи. Були узгоджені заходи, що дозволяють компаніям досить вільно звільняти робітників. Тим самим руйнувався негласний “соціальний пакт” часів франкізму, коли робітники вимушено підтримували політичний спокій в обмін на гарантії проти звільнення. Зі свого боку, уряд зобов’язався покращити державну систему соцзабезпечення і ввести в дію профспілкові права і свободи відповідно до основних конвенцій Міжнародної організації праці [2].

Політична частина пакту Монклоа передбачала встановлення парламентського контролю над засобами масової інформації; перегляд кримінального та військового кодексів у бік їх пом’якшення, розробку низки законопроектів, що визначають новий, менш жорсткий порядок проведення зборів і маніфестацій; демократизацію закону про громадський порядок; реорганізацію сил громадської безпеки [2].

Таким чином, пакт Монклоа являвся компромісом: кожна зі сторін погодилася на певні поступки в ім’я досягнення загальної мети – стабілізації режиму представницької демократії. Його підписання допомогло уникнути колапсу іспанської економіки на ключовому етапі переходу до демократії, створити атмосферу “цивілізованого співіснування” основних політичних сил країни, яка в подальшому у конституційній формі, дозволила затвердити парламентську демократію західноєвропейського типу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНСТИТУЦІЯ 1978 РОКУ: РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

 

У 1977 року група з семи відомих політиків, науковців та фахівців у галузі конституційного права (згодом їх стали величати “батьками Конституції”) приступила до розробки тексту конституції. Після тривалої і напруженої роботи конституційний проект був представлений на розгляд депутатів парламенту і 31 жовтня 1978 року схвалено на спільному засіданні обох палат Генеральних кортесів. З 584 брали участь у голосуванні 551 депутат проголосував “за”, 22 – “проти” і 11 утрималися. “Проти” голосували лише представники крайніх правих і крайніх лівих депутатських фракцій, утрималися депутати від Баскської націоналістичної партії (БНП) [3].

6 грудня 1978 року проект конституції був винесений на референдум і отримав схвалення більшості громадян. За нього проголосували 15,7 млн ​​іспанців, що склало 87,7% від кількості голосуючих і 58,9% від мали право голосу. Конституція набула чинності після її підписання 27 грудня 1978 королем Хуаном Карлосом I. 29 грудня вона була опублікована в “Офіційному бюлетені держави”. Таким чином, вперше в історії Іспанії конституція не тільки закріпила домовленості між провідними політичними партіями, а й була підтримана переважною більшістю громадян країни [4].

Автори Конституції виходили з об’єктивної необхідності переходу від франкістського авторитаризму до демократії в умовах політичної стабільності в країні. У цьому зв’язку були відкинуті проекти президентської республіки американського зразка, що не гарантують стійкість політичної влади через “вбудований” в нього механізм конфлікту між законодавчою і виконавчою гілками влади. “Батьки” іспанської Конституції вважали, що в другій половині XX в. політична думка значно просунулася в порівнянні з методологічною тезою французьких просвітителів XVIII в. про “захист від деспотизму” шляхом поділу влади і введення системи “стримувань і противаг”. Тому основний засіб захисту прав та інтересів громадян вони бачили не в протиставленні один одному виконавчої та законодавчої влади, а в створенні і підтримці незалежної судової системи, що включає авторитетний Конституційний суд, інститут Народного захисника, а також детально розроблене законодавство щодо захисту прав та інтересів особистості [1, c. 67].

Конституція містить Преамбулу, Вступний розділ, 10 розділів, які об’єднують 169 статей, а також 4 додаткових положення та 9 перехідних положень. У Преамбулі і Вступному розділі Конституції зафіксовані принципи побудови політичної системи країни: Іспанія проголошується демократичною та правовою державою з формою політичного устрою у вигляді парламентської монархії (ст. 1.1), носієм національного суверенітету є іспанський народ (ст. 1.2).

У контексті складних відносин між центром і регіонами важливими для подальшого розвитку країни були конституційні положення статті 2: “Конституція заснована на непорушній єдності іспанської нації, загалом і в вітчизні всіх іспанців; вона визнає і гарантує право на самоврядування національностей і регіонів, які складають її, і солідарність між усіма ними” [4].

Для Іспанії, без малого, яка 40 років не мала реальних демократичних прав і свобод, особливого значення набув принцип політичного плюралізму, багатопартійності і свободи створення профспілок (ст. 6, 7). Політичні партії визначалися в якості основного інструменту участі іспанців у політичних процесах країни.

Розділ перший Конституції прописував права і обов’язки громадян, основні принципи соціальної та економічної політики, гарантії прав і громадянських свобод. Гідність людини і невідчужуваність її прав, повага до закону і прав інших людей проголошувалися основою політичного устрою і соціального світу (ст. 10). Оголошувалося рівність всіх іспанців перед законом і заборона на будь-які форми дискримінації (ст. 14). Світський характер держави визначено відділенням церкви від держави і забороною на зведення будь-якої релігії в ранг офіціальної. При цьому гарантується свобода ідеології, віросповідання і відправлення культів для всіх громадян та їх об’єднань (ст. 16) [4].

Згідно з розділом другим, король є главою держави, символом єдності і наступності нації, вищим представником іспанської держави в міжнародних відносинах. Конституційно закріплена традиційна для Іспанії кастильська система успадкування престолу (ст. 56, 57). Детально регламентовані правила регентства та опікунства щодо неповнолітнього спадкоємця престолу. Якщо згасають гілки династії, що мають право на іспанський престол, питання про спадкування вирішується Генеральними кортесами в “найбільш придатній для інтересів Іспанії формі”.

Розділ третій присвячений сфері повноважень двопалатного парламенту – Генеральним кортесам – вищому органу законодавчої влади, представленого Конгресом депутатів і Сенатом. Палати формуються одночасно на основі вільного, загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням. При обранні депутатів застосовується система пропорційного представництва, а вибори сенаторів проводяться за мажоритарною системою. Виборче право належить всім іспанцям, які досягли 18 років і володіє політичними правами в повному обсязі. Термін повноважень парламенту – 4 роки. Конгрес депутатів складається мінімально з 300 і максимально з 400 депутатів [4].

Розділ четвертий регулює діяльність центрального уряду та адміністрації. Уряд (ст. 97) є вищим виконавчим органом, керівним у внутрішній і зовнішній політиці. Уряд складається з голови, заступників голови, міністрів та інших членів уряду, які визначаються законом.

Розділ п’ятий визначає характер взаємин уряду і Генеральних кортесів. Уряд формується парламентським шляхом і, щоб перебувати при владі, має користуватися довірою не особисто монарха, а формально призначає голову та інших членів кабінету міністрів, а саме парламенту.

Засади організації судової влади визначені в розділі шостому. Судова влада здійснюється від імені короля суддями і магістратами, які незалежні і відповідальні лише перед законом. Посади суддів, магістратів і прокурорів несумісні з іншими посадами, крім того, діє заборона на їх членство в політичних партіях та профспілках (ст. 127) [4].

Розділ сьомий присвячений питанням економіки і фінансів. Тут прописано, що всі багатства країни в їх різних формах і незалежно від власника підкоряються загальному благу (ст. 128) [4].

У розділі восьмому фіксується територіальна організація держави, що складається з муніципальних округів, провінцій і Автономних спільнот.

 Розділ дев’ятий присвячений особливій ланці судової системи – Конституційному суду.

У розділі десятому регламентуються способи внесення змін до тексту конституції. Для внесення змін потрібна не тільки наявність кваліфікованої більшості (3/5) в кожній з палат, але й можливе винесення поправок на референдум (на вимогу 1/10 частини депутатів кожної з палат). В іспанській Конституції міститься заборона на будь – які конституційні реформи у воєнний час або при оголошенні надзвичайного і стану облоги (ст. 169) [4].

Працюючи над проектом Конституції 1978 року, державознавці-конституціоналісти, побоюючись повторення для Іспанії політики жорсткої централізації і державного патерналізму, вишукували нову форму демократичної перебудови країни. На їх погляд, не можна було говорити про “класичний федералізм”, оскільки це означало б запровадження бюрократичної організації зверху [1, c. 69].

Важливо враховувати, що Іспанія являє собою приклад як фактичної етнорегіональної асиметрії, так і юридичної. Юридична асиметрія була “закріплена” положеннями нової Конституції 1978 року.

По-перше, в ній немає згадки про статусну рівноправність регіонів.

По-друге, переваги регіонів позначають простий формальний історичний розвиток, так званих “історичних національностей або провінцій”.

Отже, після прийняття нової демократичної Конституції політичний процес в Іспанії вступив у нову фазу – фазу консолідації демократії, основним завданням якої було адаптація провідних політичних, соціальних та інституційних структур до нової політичної системи, до принципово іншої моделі врегулювання суспільних конфліктів.

Таким чином, конституційно визнавалося і гарантувалося право на національну і територіальну автономію. Оскільки Іспанія була унітарною державою, наявність Автономних спільнот (одержали надалі власні статути) надавало іспанському унітаризму риси децентралізованої держави.

ВИСНОВКИ

 

Іспанський феномен не мав аналогів в історії XX ст. Франкістська диктатура,  що  затвердилася  при  владі  в  результаті  кровопролитної громадянської війни,  припинила  своє  існування  мирним  шляхом – внаслідок  власних  протиріч  і  тиску  знизу,  без  військової  поразки  або повалення.