Особливості житлової забудови у Слобідській україні

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Київський університет  імені Бориса Грінченка

 

 

 

 

Індивідуальне науково  дослідницьке завдання

З курсу: «Етнографія України»

на тему:

«Особливості житлової забудови у Слобідській Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 ВИКОНАЛА

                                                                   СТУДЕНТКА

                                                            I КУРСУ

                                                                                    ГРУПИ ІСБ-1-12-4.ОД

                                                                                    КОРЧЕВА ВІКТОРІЯ 

ПРИЙНЯВ ВИКЛАДАЧ

                                                                             ГОРБАТЮК О.О

 

План

   Вступ

1. Етнографічні групи та історико-етнографічні зони

2. Історико – етнографічне розташування

3. Видатні дослідники Слобожанщини

4. Особливості  житла на Слобожанщині

   Висновок

   Використана  література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   В данній роботі я хочу висвітлити особливості житлової забудови у Слобіцькій Україні. На мою думку для початку необхідно розібратися, де саме знаходиться Слобожанщина та що це за історико – етнографічний район. Окремим питанням я хочу розповісти про видатних дослідників – етнографів Слобожанщини, саме завдяки їх праці ми можемо мати уявлення про побут та види житлових забудов. Дуже цікаво було б дізнатися з яких матеріалів будувалися хати та з яких саме причин використовувалися саме ці матеріали.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Етнографічні  групи та історико-етнографічні зони (регіони)

   На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розселення. Локальні відмінності та різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з погляду етнографічного районування поділяються на три великі підрозділи: північне-, середньо- і південно-російські етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такого, порівняно невеликого етносу, як естонський, свої етнографічні групи (наприклад, сету).

   Походження етнографічних груп у складі народу різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у етнічну спільність, зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки різних колишніх племен. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі певного народу, групи інонаціонального населення або й цілих народностей. Такого походження етнографічні групи російських камчадалів, мещера, польських кашубів, згаданих етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

   Локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, терські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок міграційних процесів, депортацій тощо.

   Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільноти визначаються здебільшого етнографічними дослідженнями на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою спільноти людей. У процесі консолідації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку XX ст. етнографічні групи у складі різних народів були набагато виразнішими.

   Отже, етнографічна група як частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту, нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальною для етнографічної групи є етнокультурна спільність з усім народом, до якого вона належить.

   Історико-етнографічні регіони чи зони у межах етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні категорії, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характерна загальнішою, ніж етнографічна група, спільністю й однотипністю рис традиційної матеріальної та духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони нерідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю тощо.

 

Історико –  етнографічне розташування

   Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII—XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Правобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення — слободи або поселення на "слободах".

   З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з інших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв, створювалися з місцевого населення й українських переселенців козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-селянської степової України, однак процес заселення вніс у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля заселення йшла з півночі, зокрема зі суміжної Полтавщини та з середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів. На традиційно-побутовій культурі позначився і вплив заселення Слобідської України частково російськими "служилими людьми", які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Приплив російського населення на Слобожанщину посилився після скасування у 1765 р. гетьманату та ліквідації у 1781 р. козацького устрою, поширення на Україну російського кріпосного права централізаторської політики царизму, виникнення мануфактур, фабрик. До цього додалася цілеспрямована русифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкованого українського слова тощо.

   Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани. Порушувалися устої традиційної духовної культури — звичаї, обряди, у пісенний народний репертуар проникали різні фабричні пісеньки, російські частівки — часто найпримітивніші. "Треба мати особливий густ, — гірко іронізував з цього приводу В. Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські".

Видатні дослідники Слобожанщини

   Перші спроби дослідити народну архітектуру були зроблені в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Це були праці етнографів та істориків М.Сумцова та Д. Багалія, у певній мірі – Ф. Гумилевського, Г.Лукомського.

   Великий внесок у вивчення етнографії Слобожанщини зробив М. Сумцов, який у своїй праці "Слобожане" (1918 р.) дослідив заселення регіону, життя і побут слобожан, їх традиційну культуру. Вчений зупиняється і на аналізі специфіки типу слобожанської хати, її особливостях, інтер’єрі. Цінним є опис сволока у хаті М. Ф. Сумцова на хуторі Боромлі, ілюстрації слобожанської хати. Це ґрунтовна праця, яка і сьогодні дає нам ключ до вивчення історії і культури Слобожанського регіону.

   Д. Багалій у дослідженні "Історія Слобідської України" порушує проблеми історичної географії й етнографії краю, його соціально-економічного й політичного розвитку, історії духовної й матеріальної культури, будівництва і побуту слобожан. У книзі є два розділи ("Заселення Слобідської України з другої половини XVII до кінця XVIII століття" і "Слобожанський побут"), які допомагають нам і сьогодні окреслити специфіку традиційної культури наших земляків, їх розселення, будівництво житла, побут. Для нас цінним є матеріал цього дослідника про тип житла слобідських полковників та простих селян і міщан. Д. Багалій дає повний опис будинків та інтер’єру заможних людей того часу – І. Шидловського, Хв. Шидловського та І охтирського полковника В. Перекрестова. Матеріали цього історика й етнографа-аматора є надзвичайно цінними для нас, бо дають можливість порівняти тип слобожанської хати XVII – XX ст. із сучасними будовами регіону.

   Ключ до розуміння специфіки традиційної культури слобожан дають і праці етнографів-аматорів В. Іванова, зокрема праця "Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии" (1898 р.), та П. Іванова "Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии" (1907 р.), "Народные обычаи русские, поверья, приметы, пословицы и загадки, относящиеся к малорусской хате" (1889р.). Поряд із фольклорним матеріалом, у цих працях маємо цілий комплекс "примх", який визначав день для початку забудови, місце майбутньої оселі, набір необхідних умов, виконання яких забезпечувало вдале будівництво та щасливе життя в новій оселі.

   У середині ХІХ ст. – початку ХХ ст. вийшла ґрунтовна праця "Українці: народні вірування, повір’я, демонологія", у якій є статті, що стосуються світоглядних уявлень слов’ян і вірувань, пов’язаних із життям українців.

   Г. Булашев у кінці ХІХ ст. опублікував дослідження "Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космогонічні українські погляди та вірування", яка стала підґрунтям на освітлення комплексу вірувань слобожан, пов’язаних із житлом.

   Досить цікавою, на мою думку, є праця Хв. Вовка, у якій він розглядає загальний вигляд та характер хати, матеріали та способи будування на Україні, особливості будівництва печі, планування української хати, що дає можливість порівняти технічні та технологічні принципи будівництва хати.

   Заслуговують на увагу і праці архітектора і вченого С. Таранушенка, який написав дві цінні, у розрізі досліджуваної нами теми, роботи – "Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України" та "Старі хати Харкова". В останній із них автор не тільки описує тип слобожанської хати, але і її інтер’єр, особливості стін та стелі, їх декорування. Зокрема, подає розписи стелі (на білому фоні – птахи, зірки), які дослідник зустрічав на Харківщині.

   Із тридцятих років двадцятого століття була розгромлена регіональна етнографічна школа і до 1950 року не з’являлося жодної етнографічної студії щодо слобожанського житла.

 У 1981 році вийшло наукове дослідження А.Данилюка "Українська хата". Це історично-етнографічна книга, яка вперше популярно висвітила народне житло в системі побутового, архітектурного і естетичного аспекту. Автор розглянув різні типи планування, архітектурні особливості традиційної української оселі, господарчих споруд різних регіонів України. "Народна будівельна творчість – явище історичне, багатовимірне, яке розвивалось у руслі поступу загальнолюдських цивілізацій. Воно постійно відчувало вплив різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше", – зазначав дослідник. Важливим дослідженням народної архітектури стала праця Л. Чижикової, у якій вона розглядає особливості будівництва на Слобожанщині. Дослідниця зупиняється на таких питаннях: особливості розвитку житла в регіоні, тип хат, технологічні прийоми, художнє оформлення осель, а також простежує зміни в структурі житлового будівництва на Слобожанщині. У роботі порівнюються матеріали експедиції, зібрані у Харківській, Воронезькій та Курській губерніях. Л. Чижикова розглядає особливості фундаменту, підлоги, стелі, дахів слобожанської хати.

   У розрізі досліджуваної  мною теми цікавим є матеріал щодо вивчення слобожанського житла XIX – XX ст., що дає фольклорно-етнографічна експедиція "Муравський шлях - 97". Її членами були викладачі та студенти Харківської академії культури, фольклористи та етнографи: М.Красиков, Н. Олійник, В.Осадча, М. Семенова. Ними були обстежені села Богодухівського, Валківського, Краснокутського та Нововодолазького районів. Слід відзначити, що це дослідження було одним із перших у період відродження національної етнографічної школи на Слобожанщині. Матеріал етнографи збирали протягом кількох років, досліджуючи слобожанське житло, страви, обряди, пісні. Зібраний матеріал стосується і народного будівництва: вибору місця забудови, особливостей закладання хати, деяких технологічних прийомів. Ці дані використані нами для порівняння особливостей будування хат у давнину і сучасним житлом.