Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Політичні причини та наслідки  поразки І. Мазепи 

 Тільки неймовірний  збіг обставин міг забезпечити  успіх намаганню Мазепи протистояти  російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

 — розчленованість  українських земель між Росією  і Польщею, що спричиняло відмінності  в політичній орієнтації української  еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

 — відсутність чітких  планів щодо майбутнього України  в основних геополітичних суперників Росії;

 — цілеспрямоване руйнування  Москвою української державності,  ослабення ролі гетьмана у  внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

 — обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його «дружбою з царем» (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

 — духовно-моральний  надлом українського народу, зневіра  в результативність боротьби  за свою державність;

 — недостатність зусиль  щодо консолідації української  військово-політичної еліти, неефективна  протидія політиці московського  царя, спрямованої на розкол українського  суспільства, використання при  цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

 Найважливіші політичні  наслідки поразки І. Мазепи  полягають у тому, що український  народ вкотре відчув, що таке  бути «під царем»; усвідомив ціну «союзу» з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Конституція Пилипа Орлика

Конститу́ція Пили́па  О́рлика — договір гетьмана Війська  Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною  та козацтвом Війська (від усієї  старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем  Карлом XII. Написаний латиною і  староукраїнською. Складається з  преамбули та 16 статей. Пам'ятка української  політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків  є однією з перших європейських конституцій нового часу. Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання.

Після поразки в битві  під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом  із залишками українсько-шведської  армії опинились на території  Османської імперії, рятуючись від  російської армії. Тут, не витримавши великих  потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був  близький до гетьмана генеральний писар  — Пилип Орлик. При його обранні  на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.

Таким чином, конституцію  було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому  березі річки Дністер (турецька назва  — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською  конституцією.

Положення конституції:

У тексті документа її автори називають територію держави  Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною.

Законодавча влада надається  Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від  міст, генеральні радники (делегати від  полків з людей розважливих і  заслужених), полкові старшини, сотники  та представники від Запорозької  Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік  — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає  питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання  про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу  мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними  зборами Генеральної Ради виконував  її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права  розпоряджатися державним скарбом  та землями, проводити власну кадрову  політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання  до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні  рангові маєтності з чітко  визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.