Основні етапи формування українського народу

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська  україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський  список повідомляє: князь Ростислав  прибув «до україни Галицької, і  взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був  на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста  із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна  у східнослов'янських діалектах  здавна існувало і слово окраїна  «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою  суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко  розрізнялися між собою: україна  — це вся відділена частина  території племені (згодом — уся  територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія  племені (згодом — погранична територія  феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість  князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви  і Польщі. Від цього часу назва  україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені  Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина  Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені  Польщею (Галицьке і частина Волинського  князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали  назву козацьких україн, що відображено  і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив  голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV-XVI ст. у слові  україна відбувався процес зміни  наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос  на себе (пор. бáтько - бáтьківщина —  батьківщúна, горóх — горóшина - горошúна, рúба — рúбина — рибúна, хуртóвина - хуртовúна; так само Укрáїна  — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів  — Укрáїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той  Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з  новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни  українського народу проти шляхетської  Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка  деякий час мала офіційну назву «Слободская  Украина»). Західноукраїнські землі  й далі називалися Руссю, але поступово  назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території  українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати  українців і розчинити їх в  «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню  назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення  до самобутності .

Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від  свого походження, слово Україна  позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна  в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна  знищити і стерти з пам'яті  українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово  принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви  Україна тісно пов'язане правило  вживання прийменників на і в при  позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні  чи в Україні? Приїхали на Україну  чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться  про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про  країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся  східна частина етнічної території  українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях  щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники  на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з  переважанням тієї або іншої конструкції  в окремих письменників або в  окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже  самостійна, суверенна й незалежна  держава, немає жодних підстав вживати  необґрунтовану й по суті образливу  конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в  Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Походження української  національної символіки

Історія використання символіки  України сягає глибокої давнини. Ще на монетах київського князя Володимира Святославича знаходимо тризуб як символ князівської влади.

Тризуб був поширений  в усіх князівствах Київської  Русі, зазнав деяких змін (має понад 200 різновидів), але весь час зберігав первісну основу. Окремі династичні роди в Україні вживали Тризуб як свій династичний знак аж до XV століття. Існує багато різних думок щодо значення Тризуба. Імовірно, що цей знак символізує триєдність та тривимірність світу, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-батька, Бога-сина і Бога-Духа святого.

Зображення козака з мушкетом набуває значення герба в кінці XVI-XVIII ст.

Як державний герб золотий  Тризуб на синьому тлі був затверджений Центральною Радою 22 березня 1918р. Тризуб став фігурувати на державних печатках, банкнотах УНР, як герб зберігся в  часи Гетьманату (1918), а далі й за Директорії (1918-1920). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки Тризуб став Державним гербом об'єднаних українських  республік УНР та ЗУНР. Протягом певного часу Тризуб був відзнакою  і в ЧУГА (Червоній

Українській Галицькій Армії). Золотий Тризуб увійшов як елемент  у Державний герб Карпатської України, затверджений сеймом 15 березня 1939 р.

Кольори прапорів, які були поширені у Київській Русі, були різні: червоний, білий, блакитний, жовтий та інші; прапорними зображеннями були небесні світила, хрести, княжі знаки-двозуби. Починають застосовуватися також колірні сполучення. Найдавніші відомості пре жовто-сині кольори українських полків під час Грюнвальдської битви 1410 р. наводить середньовічний історик. Серед хоругв руських земель згадано Львівську (синю із зображенням жовтого лева) і Перемишльську (синю із зображенням жовтого двоголового орла).

У XVI-XVII ст. козацькі загони воювали  під різними прапорами: малиновими, жовтими, синіми, білими та їх поєднаннями, причому розмаїтих прапорів у козацьких сотень, полків, запорізьких куренів було багато. У середині XVII ст. після приєднання Гетьманщини до Російської держави набувають поширення блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими зображеннями хрестів і та інших знаків. Основною емблемою козацьких знамен стає лицар-козак з самопалом у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі. Сині і жовті барви поширюються та закріплюються і у XVIII ст., їх поєднання знаходимо в полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського, Полтавського полків. Сині та жовті барви мали герби багатьох козацьких полководців, зокрема героя Національно-визвольної війни І. Богуна.

За описами Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст., сині і жовті барви мали обидва герби  Києва, гербові відзнаки Лубен, Городища та ін. Герби восьми з одинадцяти повітових міст обрамлені синьо-жовтими  корогвами. Синьо-жовті козацькі знамена зображені на картині І. Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», на полотні М. Івасюка «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ 1649 p.».

Синьо-жовті поєднання  кольорів використовувались у козацько-гетьманську  добу і отримали логічне оформлення як національні кольори українського народу в новітні часи (XIX і XX ст.), а прийняття їх державними у Прапорах УНР (1918), ЗУНР (1918), Карпатської України (1939) було відображенням історичної традиції.

Слова Національного гімну  «Ще не вмерла Україна» написав у 1862 р. відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський (1839-1884). Поезія, вперше надрукована 1863 p., швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, студентів і гімназистів. Музику написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870). На 1900р. у слов'янському світі саме цей гімн вважався національним для українців в Австро-Угорщині та Росії і всіляко популяризувався. Як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визначався І. Франком, Лесею Українкою, іншими громадсько-політичними діячами, українцями у різних куточках світу. Особливого поширення гімн «Ще не вмерла Україна » набув тому, що його авторами були наддніпрянець і галичанин— це підкреслювало соборність українських земель. Як державний гімн його законодавче закріплено ухвалою сейму Карпатської У країни (1939).

Упродовж XIX ст. — на поч. XX ст. остаточно визнано як національні  символи Тризуб, синьо-жовтий Прапор та національний Гімн «Ще не вмерла Україна», створений у II половині XIX ст. П. Чубинським та М. Вербицьким. Національний герб Тризуб, національні кольори  українського народу мають глибокі  історичні традиції, є національним вираженням державності українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Складність процесу формування української народності й нації  зумовила

наявність багатьох назв українського народу. Досить  сказати,  що  поруч  iз

терміном  „українці”,  а  нерідко  натомість  його,  за   умов   політичного

розчленування  українського  етнічного  масиву  існували  терміни    русини,

руснаки, южнороси, малороси, червонороси, черкаси та iн.

      Таким   чином,  нами   наведені   основні   погляди   щодо   походження

українського  народу.  Проте,  поза  сумнівом,  одна   з   найважливіших   i

найскладніших проблем - походження та етнічної історії одного  з  найбільших

слов'янських нapoдiв - все  ще  чекає  на  cвoїx  дослідників,  представників

різних  галузей  знань:  археології,  етнограф  ii,  icтоpiї,  мовознавства,

антропологи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойківщина: Історико - етнографічна  дослідження / За ред. Ю. Г.  Гошка.

      К., 1983

   2. Горленко В. Ф.  Становление украинской этнографии  конца ХVІІІ -  первой

      половины XIX в. - К., 198

   3. Грушевський М.  С. Ілюстрована icторiя  України  -  Руси.  -  К.,  1990

      Грушевський  М. С. Історія України - Руси. - К., 1991. - Т. 1

   4. Гуржiй О. І., Ричка  В. М. Український  народ:  походження,  формування

      народностi / / Радянська школа. - 1990. - № 1. –  С. 12 – 15

   5. Гуслистий К.  Г. До питання про утворення  української нації. - К., 1967

      Дяченко  В. Д. Антропологічний склад  українського народу.  - К., 1965

   6. Гуцульщина: Історико - етнографічні дослідження / За  ред. Ю. Г. Гошка.

      -  К., 1987;

   7. Етнографія Києва  і Київщини / За ред. В. Ф.  Горленка. К., 1986;

   8. Культура і побут  населення України. – К., 1993

   9. Моця О. П. Давньоруська  народність:  новий  погляд  на  проблему  /  /

      Український  історичний журнал. - 1990. -  № 7. – С. 34 - 41

  10. Наулко В. Й. Развитие  межэтнических связей на Украине.  К., 1977;

  11. Полесье: материальная  культура / Под ред.  В.  К.  Бондарчика,  Р.  Ф.

      Кирчива.  К., 1988;

  12. Этнография восточных  славян / Под ред. Ю. В. Бромлея, К.  В.  Чистова