Окупаційний режим.Спроби національно-державного будівництва. Рух опору

 Окупаційний  режим.Спроби національно-державного  будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 р., хоча вже в перші чотири місяці війни вони захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних районів Харківської та Сталінської (Донецької) областей.

“Нова східна територіальна політика” нацистів передбачала ліквідацію радянської державності і знищення 65 % українців. На

“звільнені” землі планувалося заселити 20 млн німців. Україну, як і інші загарбані радянські території, окупанти вважали частиною

великонімецького “життєвого простору”. Вона мала перетворитися на колоніальний аграрно-сировинний додаток, джерело деше-

вої робочої сили для “Великої Німеччини”.17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, навмисно порушивши територіальн цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них — Рейхскомісаріат “Україна” з центром у м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався із

шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврія), які

поділялися на округи й райони. На чолі Рейхскомісаріату було поставлено відомого особливою ненавистю до слов’ян нациста Е. Коха. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з лояльних до окупаційної влади місцевих жителів. Проте ще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт “Галичина”. Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на більш лояльне ставлення західних українців до німецьких  властей, їм звичайно віддавали перевагу перед поляками при при значенні на посади місцевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєднана до королівства Румунії як губернаторство “Буковина”, територія Ізмаїльської області увійшла до губернаторства “Бессарабія”. Територія Одеської, південні райони Вінницької і західна частина Миколаївської областей були об’єднані у губернаторство “Трансністрія”, яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Румунії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, представників місцевого населення призначали лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель. Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Луганської областей пере бували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових

районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних ор-

ганах управління невдоволених радянською владою представників

місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалася від

Рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в

певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим “нового порядку”, який

передбачав тотальний контроль військової влади та окупаційної

адміністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного

режиму покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціаль-

ні групи та “зондеркоманди”. До співпраці у військово-поліцейсь-

ких підрозділах гітлерівці залучали й місцеве населення. За дани-

ми західних дослідників, серед майже мільйона колишніх

радянських громадян, котрі у 1944 р. носили німецьку форму,

було близько 220 тис. українців. До тих, хто воював на боці Німеч-

чини з політичних міркувань, слід зарахувати сформовану 1943 р.

переважно на добровільних засадах дивізію СС “Галичина”. Охо-

ронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися

здебільшого з військовополонених, які йшли на службу до німців

з безвиході.

393

Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морального

терору, грабунку і масового знищення людей. Нацисти утворили

на території України понад 180 великих концентраційних таборів,

50 гетто. За кілька місяців  вони знищили 850 тис. євреїв. Усього  за

роки війни на українській землі були закатовані окупантами,

вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення та

1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення запроваджувалася трудова

повинність і примусова праця. Згорталася система медичного об-

слуговування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину

української інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольс-

твом. Так, Київ втратив близько 60 % жителів.

З метою вивезення до рейха устаткування, сировинних ресурсів

було створено спеціальний апарат, численні “господарські інспек-

ції” та “команди”. У збережених, але дещо змінених за формою

колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Широко

застосовувалася експропріація продовольства. В результаті з Ук-

раїни надходило 85 % усього постачання Німеччини продуктами з

окупованих радянських територій.

Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерів-

ці розробили і методично здійснювали програму поневолення

населення

окупованих територій. Новоявлені колонізатори надз-

вичайно “оцінили” українців як робочу силу — більшість остарбайтерів

(2,5 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний гітлерівський геноцид

було поширення партизанського руху. Щоправда, на початку

окупації вишколені у боротьбі з рухом опору в попередньо завой-

ованих країнах німецькі каральні підрозділи певною мірою бло-

кували дії поспіхом сформованих загонів радянських партизан і

підпільників. Організованих форм війна у тилу ворога набула із

створенням у Москві Центрального (травень 1942 р.) та Українсь-

кого (червень 1942 р.) штабів партизанського руху. Дії партизанів

почали набувати більш скоординованого характеру, налагодилося

постачання зброєю і боєприпасами за допомогою авіації.

З кінця 1942 р. радянський рух опору набув масового характе-

ру. В деяких контрольованих партизанами районах Чернігівської,

Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської об-

ластей відновлювалися за участю депутатів місцевих рад і партій-

но-радянських активістів органи радянської влади (виконкоми).

394

Діяльність цих органів, а також командування партизанських

з’єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських ор-

ганів, мала надзвичайний характер. Вирішуючи в умовах бороть-

би з окупантами воєнні, адміністративно-господарські питання,

вони нерідко чинили суд. У деяких загонах існували спеціальні пар-

тизанські суди — “надзвичайні трійки” у складі командира, комі-

сара і начальника штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду

затверджувалися загальними зборами загону.

Найбільше відомі партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федо-

рова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін. За підрахун-

ками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 партизанських

з’єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних

груп, в яких налічувалося майже 500 тис. чоловік. Західні дослід-

ники називають іншу цифру — близько 50 тис. радянських парти-

занів. Однак беззаперечним є факт вагомого внеску партизанів і

підпільників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх

прибічників. За даними німецького командування, в боротьбі з

партизанським рухом було задіяно 10 % військової сили Східного

фронту.

Окупацію німцями українських земель намагалась використа-

ти для відновлення “Суверенної Соборної Української Держави”

Організація українських націоналістів (ОУН).

30 червня 1941 р. у залишеному  Червоною Армією Львові

похідна група ОУН(б) за підтримки батальйону “Нахтігаль” зібра-

ла представників національного осередку міста і проголосила їх

Національними зборами українців. У прийнятому ними Акті віднов-

лення Української держави зазначалося: “На західних землях Украї-

ни твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українсько-

му Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві

з волі українського народу.” Також було проголошено призначен-

ня Я. Стецька головою Українського державного правління. Незважа-

ючи на заявлену готовність “тісно співдіяти з Націонал-Соціаліс-

тичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера

творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському на-

родові визволитися з-під московської окупації”, реакція німецько-

го керівництва була різко негативною. Коли С. Бандера та інші лі-

дери ОУН(б) відмовилися на вимогу німецької адміністрації

відкликати акт про відновлення Української Держави, їх було за-

арештовано, а згодом відправлено до концтабору.

395

Без узгодження з німецькими чиновниками українські націо-

налісти створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному,

Дрогобичі, Станіславі і Луцьку, а також свої органи майже в усіх

районах західних областей і в 26 районах Правобережної України.

Але сама можливість існування будь-яких владних українських

структур суперечила планам окупантів. 15 вересня 1941 р. поліція

безпеки і СД Рейхскомісаріату “Україна” доповідала в Берлін:

“Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкід-

ливою в інших районах України. Там пропагують національні

політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного спри-

ятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для ні-

мецьких інтересів сьогодні і в майбутньому”.

Невдалими були й інші спроби відновлення української державності.

Створену у липні 1941 р. у Львові Українську національну

раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гіт-

лерівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. з ініціати-

ви О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) у Києві утворила Українську на-

ціональну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її

заборонили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі поетесу

О. Телігу, невдовзі було розстріляно. У середині листопада 1941 р.

була розпущена “Українська повстанська армія — Поліська Січ”

(Т. Бульби-Боровця).

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську оку-

пацію для відновлення української державності радикальні націо-

налістичні організації перевели основну частину своїх кадрів на неле-

гальне становище і нелегальні форми роботи. 14 жовтня 1942 р. була

створена Українська повстанська армія (УПА). На початку 1943 р.

відбулися перші збройні виступи її підрозділів. Дії УПА, крім Во-

лині та Полісся, поширилися на Галичину. В деяких місцевостях

встановлювалася українська цивільна та військова влада, започат-

ковувалася земельна реформа, проводилася мобілізація в УПА.

Для націоналістів партизанська боротьба була формою самообо-

рони українського населення на окупованій території. Метою її

було нагромадження сил і ресурсів для збройного повстання в

слушний час.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі

1943–1944 рр. бойові дії ОУН–УПА, яка налічувала 60–80 тис. воя-

ків, спрямовувалися головним чином проти радянських військ та

партизанів. На визволеній Червоною Армією від фашистів ук-

396

раїнській землі ОУН –УПА розгорнула активну партизансько-під-

пільну війну проти радянської влади. У 1944–1945 рр. ними було

вчинено 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких

стали не менш як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників

органів радянської влади. Водночас з 1943 р. підрозділи УПА вели

жорстоку боротьбу проти поляків на змішаних україно-польських

землях за територію, зводячи давні рахунки.