Наукова та громадсько-політична діяльність Михайла Грушевського

Київський Університет імені Бориса Дмитровича Грінченка

РЕФЕРАТ

На тему:

Наукова та громадсько-політична діяльність Михайла Грушевського

Виконала  

студентка 1 курсу

групи ФіК-1-11-д

Чичкан Яна

Зміст

1.Життєвий шлях (стор. 2 - 6)

2.Як писалася багатотомна  «Історія України-Руси» (стор. 6 – 8)

3. Правління в Центральній  Раді (стор. 8 – 10)

4. Іван Франка( про дитячі, юнацькі роки М.Грушевського ( стор. 10 – 11)

5. Львів ( стор. 11 )

6. Використана література ( стор. 12 ) 
Життевий шлях

      Михайло Грушевський – одна з найвизначніших постатей новітньої вітчизняної історії, основоположник національної історіографії, автор фундаментальної « Історіїї України – Руси», справедливо названої національною метрикою українського народу.

  Найвидатніший історик України М. Грушевський науково обґрунтував і переконливо проілюстрував тисячолітній процес буття українського народу. Він уперше по-новаторськи пов’язав у єдине княжий і козацький періоди історії України. Загалом його перу належить майже дві тисячі праць, в яких історія України прослідковується від найдавніших часів до проголошення Української Народної Республіки. Діапазон його наукових інтересів був надзвичайно широким. Поряд з десятитонною «Історією України-Руси» він написав п’ятитомну «Історію української літератури», опублікував кілька томів «Джерел до «Історії України-Руси», працював у галузі археології, археографії, інших історичних дисциплін, соціології. Протягом двадцяти років М.Грушевський читав лекції з історії України студентам Львівського університету, створив власну наукову школу, з якої вийшли відомі вчені: І. Крип’якевич, М. Кордуба, І. Джиджора, С.Томашівський, C.Рудницький та інші.

      М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині – Республіка Польща ) в сім'ї вчителя. 
 
       Український буржуазний історик, один з головних лідерів українського буржуазно-націоналістичного руху. В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. На формування політичних і наукових поглядів Грушевського великий вплив мала ідеалістична, націоналістична концепція В.Б.Антоновича. З 1897 – голова Наукового товариства імені Шевченка, редактор „Записок” товариства. На початку громадсько-політичної діяльності Грушевськго – активний член київської „Громади”, 1899 – один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині. Під час революції в Росії 1905-1907 рр. засуджував революційні селянські повстання, виступав за буржуазну автономію України. з 1908 р., після переїзду в Київ, увійшов до керівництва Товариства українських поступовців. У роки І світової війни – прибічник німецької орієнтації.

З 1897 по 1913 р. він очолював Наукове товариство ім.. Шевченка у Львові. Це була найплідніше доба в історії. Під його головуванням товариство стало дієвою науково-дослідною українською інституцією, перед течією Національної Академії Наук. У 1907 р. Грушевський створив Українське наукове товариство в Києві.

 
      В березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів – революціонерів і очолив буржуазно-націоналістичну Центральну раду, яка в жовтні 1917 р. стала на шлях відкритої боротьби проти влади Рад, закликала на Україну німецьких інтервентів. На початку 1919 р. емігрував до Австрії. Створив у Відні український соціологічний інститут – ідеологічний центр української контрреволюційної інтеграції. Остаточна поразка націоналістичної контрреволюції змусила Грушевського перейти на позиції зміновіхівства. Після кількох звернень до Українського Радянського уряду, в яких Грушевський засуджував свою контрреволюційну діяльність, ВУЦВК 1924 був обраний академіком АН СРСР. З 1930 р. працював у Москві. Грушевський вперше в українській буржуазній історіографії створив зведену працю з історії України до середини 17 ст. Його головні історичні праці: „Історія України - Руси” (т. 1 – 10 в 13 кн., 1898 – 1936; в ній використав великий документальний матеріал, виявлений в архівах Росії, Швеції, Польщі та ін. країн), „Нарис історії українського народу” (1904), „Ілюстрована історія України” (1911), „Початки громадянства” (1921), „Історія української літератури” (т. 1-5, 1923 - 1927). 
 
Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю в доборі й узагальненні фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел Грушевського вороже ставиться до марксизму. Грушевський вважав національну проблему головною в історії, твердив, що національні інтереси вищі за класові, а класова боротьба заважає боротьбі за національні інтереси. Пропагуючи націоналістичну територію „єдиного потоку”, Грушевський зображає українську націю безкласовою, безбуржуазною, в якій, мовляв, не було експлуататорських класів і місця для касової боротьби. Заперечував наявність українського пролетаріату і його керівну роль у суспільно-політичному житті. Протиставляв український народ російському, ігнорував їхню історичну близькість, великодержавну політику царизму зображував як політику російського народу. Формування української народності відносив не до 14-15 ст., а до 4 ст. і твердив, що київська Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою українського, російського і білоруського народностей. Засуджував політику возз’єднання України з Росією Б.Хмельницького і вихваляв І. Виговського та І.Мазепу, які намагалися відірвати Україну від Росії. Після повернення з еміграції почав приділяти більше уваги історії класової боротьби, але залишився на націоналістичних позиціях. Буржуазно-націоналістична концепція Грушевського й досі використовується за кордоном реакційними буржуазними істориками і українськими націоналістами. 
 
       Політична діяльність Грушевського почалася в Галичині (він був одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центральній Україні після революції 1905 – 1906 Грушевський заснував у Петербурзі „Украинський Вестник”, що став органом Української Громади в Державній Думі. Як загальновизнаний лідер українства, він став на чолі ТУП, що об’єднало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Грушевський визначився як першорядний публіцист, друкуючи свої статті на актуальні теми українського й міжнародного політичного життя і різних українських (гол., в „ЛНВ і в „Украинской Жизни”) та російських виданнях і окремими збірками: „З біжучої хвилі” (1906), „Освобождение России и украинский вопрос” (1907), „Наша політика” (1911), „Вільна Україна” (1917) й ін.

     У зв'язку з новими можливостями української культури і політичної праці після 1905 р., Г переніс свою діяльність до Києва, продовжуючи там (з 1907) вид. „ЛНВ” й очолюючи (1908) ново засноване Українське Наукове Товариство, яке видавало свої „Записки 1 (з 1914) іст. квартальник „Україна”. 
 
Під час першої світової війни, коли почалися нові нагінки російського уряду на українців, Грушевський восени 1914 р. був заарештований і, після понад 2-місячного ув’язнення в Києві, був засланий спершу до Симбірську, а незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви, де перебував до революції 1917, продовжуючи наукову роботу й співпрацюючи в журналі „Украинская Жизнь” та тижневику „Промінь”. 
 
     У березні 1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний на голову Української Центральної Ради. Грушевський приєднався до УПРС, яка мала більшість у Центральній Раді до IV Універсалу про самостійність УНР. 
 
    29.04.1918 Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край державній діяльності Грушевського, який далі продовжував наукову працю й публіцистичну (зб. „На порозі Нової України. Гадки і Мрії”, 1918). 1919 він виїхав на еміграцію, де розгорнув широку наукову й політично-публіцистичну діяльність. 1919 Грушевський заснував Український Соціологічний Інститут у Відні (згодом у Празі), який видав, зокрема його праці: „Початки громадянства, генетична соціологія” (1921). 
       На початку 1924 р. Грушевський обраний (1923) на дійсного члена Української Академії Наук, повернувся до Києва. Він відмовив при ВУАН діяльність іст. Секції кол. Українського Наукового Товариства, очолив Археологічну Комісію, організував низку академічних комісій для дослідження української історії й фольклору, керував підготовкою нових кадрів істориків у Н.-Д. Катедрі іст. України, редагував відновлений ним журнал „Україна” (1924 - 1930), який став загальноукраїнським органом українознавства, редагував також „Науковий Збірник” Іст. Секції, зб. „За сто літ” та ін. У Києві Грушевський продовжував працювати над „Історією України - Руси” й „Історією української літератури”. В 1926 р. Україна урочисто відзначила 60-річчя життя і 40-річчя наукової діяльності Грушевського. 
 
     Боротьба совітської влади проти української культури, що поклала край широкій діяльності Грушевського. В березні 1931 він був висланий до Москви, наук. Установи, створені ним, були ліквідовані, співробітники та учні його здебільшого заарештовані й заслані. Останні роки Грушевський працював, над українською історіографією 17-18 в., друкуючи свої праці у виданнях Академії Наук СРСР, д. чл. якої став з 1929 р.: „Самовидец Руины и его позднейшие сражения”. Тяжкі умови підневільного життя на чужині й дальші переслідування з боку совітської влади дуже вплинули на здоров'я Грушевського. Він помер 24.11.1934 р. у Кисловодську, куди виїхав для лікування, похований у Києві, на Байковому кладовищі. 
 
      Історіографічні погляди Грушевського, учня В.Антоновича, складалися під впливом, гол. М.Костомарова й М.Драгоманова, й ідеї народництва та федералізму були доленосними в його науковій та громадсько-політичній діяльності. Примат соціальних інтересів над інтересами державно-націоналістичними є характерний для історичної концепції Грушевського, споріднюючи її з т. зв. „народницькою школою” в українській історіографії. Але, в процесі дальшого студіювання історії України (зокрема Козаччини й1 Козацької Гетьманської держави) й своєї участі в сучасній українській політиці, Грушевський надає чимраз більшого значення державно-політичному чинникові. Багато учнів Грушевського перейшли згодом до „державної української історіографії”. Наукова схема історії України, створена Грушевським, була прийнята новітньою українською історіографією і знайшла визнання в чужій історіографії, зокрема рос. (О.Прєсняков, М.Любавський) і польській. 
 
       Грушевський багато працював у царині іст. літератури – це насамперед відповідні екскурси в „Історії України - Руси” і велика „Історія укр.. літератури” (I – V, 1922 -1927, тт. VI і VII лишилися не видрукуваними), що охоплює українську народну творчість і письменство на поч. 17 в., досліджувані у зв'язку з історією розвитку культури; йому належать також численні літературно-критичні статті й рецензії (зокрема в „ЛНВ”). В „Історії України - Руси”, в кн. „Культурно-націоналістичний рух на Україні в 16-17 в.” (1912, 2 вид. - 1920) і ряді менших праць Грушевський розглядає розвиток української освіти, церковне життя, мистецтва, друкарської справи й ін. сторін української культури. Ряд розвідок Грушевського присвячений етнографії. Фольклорові, соціології. Грушевський працював і в археології (розкопки 1895 -98 рр. в с. Чехах, Брідського повіту та ін.), опублікувавши ряд статей і давши в І – ІІІ тт. „Історія України - Руси” першу спробу синтезу археології України.

          Чималу данину віддав Грушевський красному письменству як автор оповідань, драм і нарисів (зб. „Під зорями, оповідання, начерки, замітки, історичні образи”, 1928). Загальне число опублікованих праць Грушевського перевищує 1800. Бібліографія їх за час 1888-1904 подана в „Науковому Збірнику, присвяченому професору М.Грушевському мучениками й прихильниками” (Л. 1906), за 1905 – 1928 – в ІІІ т. „Ювілейного зб. ВУАН на пошану академіка М.С. Грушевського”. (К., 1929). Великі заслуги Грушевського, ученого, що здійснив головні завдання української історіографії – створення синтези українського історичного процесу, організатора української національної науки, громадсько-політичного діяча, одного з найвизначніших у добу визвольних змагань, викликане, не зважаючи на поворот Грушевський в 1924 р. на підсовітську Україну, гостро негативне до нього ставлення у большевиків як за життя, так і по смерті Грушевського. Зокрема, постанови ЦК КП(б)У з 1946 і пізніші сов. Публікації характеризують його як „націоналістичного історика”.У цей час М.С.Грушевський повернувся до своєї давньої мрії – написати книгу з історії України, яку він уявляв „коМих 
     Проф. Грушевський належить, без сумніву, до найплодовитіших і найрухливіших письменників сучасної України, а, крім наукової та публіцистичної праці, змушений обставинами присвячувати багато часу та заходів різним освітнім організаціям, у яких він майже скрізь займає визначне місце.

      Як показала робота над рукописом,  вивчення і систематизації фактів науковаї і громадсько-політичної діяльності М . Грушевського є справою непростою, адже вона протягом кількох десятиліть перебувала в центрі українського національно-визвольного руху й ніби складала його центральну нервову систему. Грушевському доводилося спілкуватися й безпосередньо, й листовно із сотнями людей, він брав участь у багатьох наукових і видавничих проектах, був дійсним або почесним членом великої кількості громадських, наукових і просвітніх товариств.

Як писалася багатотомна «Історія України-Руси»

         Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» - плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити, потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи... Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам'янця-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко.  
     Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії... “Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу... Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний». З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 - третій, у 1903 - четвертий, у 1905 - п'ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи. Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради. вимушеною еміграцією і тільки з поверненням на Україну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев'ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи, десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.  
Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Жаль, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року.  
У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже говорено, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття.  
Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор - Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.  
Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у 1911 році в Києві з'явилася третя, значно більша книга автора - «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій - старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д. Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій». Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця. Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема «русской історії», або справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори.

 
ЗА КЕРМОМ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ  
У листопаді 1911 року царські власті заарештували професора М.Грушевського безглуздо звинувативши його у шпигунській діяльності на користь Австро-Угощини вислали на заслання в Симбірськ. Після розвалу царизму Грушевський повертається на Україну і, як загально визнаний вождь українства, обіймає провід Центральної Ради, стає першим президентом Української держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28 квітня 1918 р. Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи. Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Брест”. Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання - з Москви.  
Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника. І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання... Те, чого ми добивались п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою... але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв'язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи...».  
І далі Д. Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономії України і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще на сторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав керму.  
За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.