Наступальні та оборонні бої Дніпропетровська 1941-1943 років

Зміст

Вступ

Наступальні та оборонні бої Дніпропетровська 1941-1943 років

Генерал Пушкін Ю.Г.

8-а танкова дивізія 

Висновоки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Наступальні та оборонні бої Дніпропетровська 1941-1943 років

         Після віроломного нападу фашистської Німеччини на нашу країну в червні 1941 року за закликом Комуністичної партії і Радянського уряду вони зі зброєю в руках стали на захист своєї Вітчизни. Розгорнувся патріотичний рух по створенню народного ополчення. Велику роботу по мобілізації сил на відсіч ворогові розгорнула міська Рада депутатів трудящих, виконавчий комітет якої очолював М.О. Щолоков.

        З перших же днів війни промисловість міста почала випускати продукцію для фронту. На багатьох заводах створювались спеціальні пересувні бригади, які ремонтували танки та іншу військову техніку для армії. Заводи Дніпропетровська виготовляли мостові ферми й опорні частини до них, понтони та інші конструкції для будівництва мостів і переправ.

       В ніч на 10 липня 1941 року фашистські літаки вперше бомбили місто: було зруйновано десятки житлових будинків ,пошкоджено кілька будинків підприємств і установ ,18 чол. вбито і 24 поранено. Партійні організації міста ,керуючись директивою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 року ,провели велику роботу по евакуації населення ,промислових підприємств, матеріальних та культурних цінностей.

        На початок серпня 1941 року на фронті склалася дуже важка обстановка. Для оборони Дніпропетровська і прикриття підступів до Донбасу за рішенням Ставки формувалися нові військові з 'єднання. Велику допомогу в цьому подавав Дніпропетровський обком КП (б) У та його секретарі Л.І.Брежнєв, С.Б. Задіонченко, К.С. Грушовий ,М.М. Кучій , а також районні партійні радянські органи.

        В  другій половині серпня 1941 року  на підступах до міста розгорнулися великі бої. На 20 серпня фашистські війська зосередили свої сили на південному заході міста ,щоб захопити селища Сухачівку, Діївку,форсувати Дніпро і вийти в тил нашим військам.[1;93-95].

      Бої за  правобережний Дніпропетровськ  продовжувались з 20 по 25 серпня. Довгими ,страшними були ці п'ять днів  для всіх ,хто знаходився в  ті часи у місті. Радянська  піхота, танкісти та інші разом  з партизанами опинившись у зоні бойових дій намагались видержати натиск німецько-фашистських військ.

      Зі сторони  захопленого Дніпродзержинська  вже рушили колони фашистських  танків, бронемашин та машин із  піхотою. Колона повинна була  відразу ж відрізати оборонні  частини і захопити місто. Ворог  мав за головну ціль ліквідувати  плацдарм на правому березі  міста.

       Німці  рвались до міста. День… Другий…  Третій…Дніпропетровськ тримався. Місто обороняли : 230-а стрілкова дивізія полковника Захарова, 255-а стрілкова дивізія полковника Замірцива, 275-а стрілкова дивізія  генерал - майора Дратвина , 28-а кавалерійська дивізія полковника саковича, 12- а танкова дивізія полковника Каткова, 8-а танкова дивізія полковника Пушкіна ,11-а стрілкова бригада полковника Сенерникова ,курсанти Дніпропетровська артилерійського училища , льотчики генерал – майора авіації Хрюкіна…І кожний залишив свій слід в обороні міста на Дніпрі.

      Бійці 5-ої батареї 807-ого артилерійського полку 275-ої стрілкової дивізії бились під командуванням Мухіна. Прямою наводкою розстріляли вони сотні гітлерівців ,знищили три ворожнечі кулеметні розрахунки та міномет. Батарея залишила позиції, лише повністю витративши усі знаряди і патрони.

        Наполегливий  опір чинила німецько - фашистським частинам 255-а стрілкова дивізія. Спроба фронтального танкового удару по її бойовим порядкам обійшлась ворогу дуже дорого. Командир дивізії прийняв рішення :висунути гарматний дивізіон 811-го артилерійного полку на відкриті позиції. Такий маневр дозволив без втрат розгорнути дивізіон  ,і він точним вогнем дванадцяти знарядь у перші ж хвилини підбив вісім фашистських танків. Інші ж повернулись назад.

       Дуже важка  обстановка склалась у полосі  оборони 230-ої стрілкової дивізії…Ворог  оточив  її. В 990- ому стрілковому полку загинули командир та комісар. Але полк не відступив.

      Розвідка під командуванням  полковника Бакланова, послана знайти  стрілкові батареї ворога, оминув  бойові порядки 28-ої кавалерійської дивізії ,знайшовши біля села Селецьке велику кількість стогів сіна. Встановив ,що під стогами сховані фашистські танки, розвідка підготовила дані для стрільби, і знарядь першого піду частка відкрила вогонь. Першими вступили у бій з фашистськими танками зенітні батареї лейтенантів Шестерина і Пономарева ,а 8-а зенітна батарея відзначилась спочатку на Запорізькому шосе ,а потім у районі транспортного інституту ,де її вогнем керував комісар 3-го дивізіону ,політрук В.І.Передерій…

       25 серпня радянські  війська були змушені залишити  місто ,підірвав при відступі  мости через Дніпро. Підрозділи  ж 6- ої армії обороняли лівобережжя у районі Нижньодніпровська ще до кінця вересня…[2;100с.]

      На території шинного  заводу на вулиці Гладкова 20 -21 серпня 1941 року 134- й кавалерійський  полк під командуванням Бориса  Кротова  зумів стримати на  деякий час наступ фашистів  на Дніпропетровськ ,захищаючи головний  напрям у районі Сурсько- Литовського шосе. 22 серпня 1941 року у бою в селі Сурсько -Литовське  Дніпропетровського району нашої області майор Кротов  підірвав гранатою німецький танк. Був тяжко поранений ,але залишився в строю…

         В боях  під Дніпропетровськом з 19 по 25 серпня ,8 –а танкова дивізія 4 –го механізованого  корпусу полковника Пушкіна знищила 80 ворожих танків і багато іншої  бойової техніки і живої сили  противника. Упорною обороною плацдарму танкісти забезпечили нашим військам планомірний відхід за Дніпро і зіняття оборони на лівому березі річки…[10]. Командир дивізії Ю.Г.Пушкін особистим прикладом запалював бійців на подвиги.

        В дні оборони  міста було створено 6 бойових  дільниць. На одній з них оборону  тримало Дніпропетровське артилерійське  училище ,створене вкінці липня 1941 року і укомплектоване в основному  студентами дніпропетровських вузів. 2 серпня 1941 року артучилище зайняло  бойову дільницю на південних  околицях міста ,а 20 серпня курсанти  прийняли перший бій. До кінця  вересня точилися бої на лівобережжі  Дніпра - Нижньодніпровську. Прагнучи  розширити плацдарм ,ворог зосередив  тут 3 танкові і 2 піхотні дивізії.

        Нечувані подвиги в ті дні звершували воїни Червоної Армії, які обороняли Нижньодніпровськ та прилеглі до нього селища. За виключні мужність і відвагу , виявлені при обороні Дніпропетровська ,орденом Червоного Прапора нагороджене артучилище ,а 16 його вихованцям присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Фашистські саперні частини в районі Нових Кайдаків почали спішно споруджувати переправу через Дніпро. Ескадрильї радянських бомбардувальників було наказано розбити наведений міст. Першим до переправи підлетів бомбардувальник молодшого лейтенанта І.Т. Вдовенка . Штурман літака М.В.Гомоненко влучно скинутими бомбами вивів з ладу 5 зенітних установок. Ворог відкрив сильний артилерійський вогонь по нашому літаку . Літак спалахнув. Тоді відважний екіпаж спрямував палаючу машину на понтонний міст ворога. Міст було зруйновано.

       У вересні 1943 року  війська Південно - Західного фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського після жорстоких боїв захопили плацдарм на правому березі Дніпра в районі Сошинівки ,Аулів, Сухачівки ,переправи біля сіл Чаплі,Військового. 27 вересня 1-а гвардійська армія  визволила Амур - Нижньодніпровький район і лівобережну частину міста. Вбоях за це місто загинув командир 152-ї стрілецької дивізії генерал- майор В.П.Каруна.[4].

       Почались бої  за визволення Дніпропетровська . Частини 195-ї стрілецької дивізії  під командуванням полковника  О.М.Сучкова на світанку 25 жовтня вступили в Дніпродзержинськ . Частини 152 –ї стрілецької дивізії вранці 24 жовтня оволоділи Сухачівкою, І-ю і ІІ-ю Діївкою. В той час бійці 120-го стрілецького полку 39-ї гвардійської Барвінківської дивізії під командуванням підполковника Ю.М.Мазного форсували Дніпро в районі села Чаплі. В цьому бою смертю хоробрих поліг гвардії капітан І.А.Рудниченко ,уродженець села Вільні Хутори Верхньодніпровського району.[9]

      Вранці 25 жовтня 1943 року 152-а стрілецька дивізія оволоділа  населеними пунктами Краснопіллям  і Кайдаками ,а 39-а гвардійська стрілецька дивізія – Лоцманською Кам' янкою . До 12 –ї години того ж дня Дніпропетровськ повністю визволено від гітлерівських окупантів. [1;95-98].

       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Генерал Пушкін Ю.Г.

        Народився 28 січня 1899 року в станиці Новотроїцька Лабінський відділу Кубанської області, нині Ізобільненської району Ставропольського краю. З селянської родини. Жив у селі Крутец Ртищівського району Саратовської області. Російський. Член ВКП (б) з 1931 року. Закінчив неповну середню школу. Працював на рибних промислах в Астраханській губернії. 
 
        У Червоній Армії з січня 1918 року, доброволець. Учасник Громадянської війни. З січня 1918 року - писар у штабі 11-ї армії на Північному Кавказі, з квітня 1918 року - писар і квартирмейстер взводу Північно-Кавказького стрілецького полку. У його складі воював на Південному фронті і придушував повстання в Астрахані. У травні-жовтні 1919 року навчався на Орловських кавалерійських курсах, потім командував взводом у партизанському загоні імені товариша Камо на Західному фронті. З грудня 1919 року - командир взводу і шабельного ескадрону 2-го Таманського полку на Південному фронті. З травня 1920 року - командир ескадрону в 17-м і 7-м кавалерійських полках 16-ї армії на Західному фронті. Воював проти армій Денікіна, Пілсудського і Булак-Балаховича. 
 
       Після завершення громадянської війни, в 1921 році закінчив повторні кавалерійські курси при штабі 16-ї армії (Могильов), продовжував командувати ескадроном того ж полку в Білорусії, воював проти банд. З квітня 1922 року в складі полку перекинутий на Туркестанський фронт, у березні 1923 року переведений командиром ескадрону 76-го кавалерійського полку 6-й Алтайській кавбригади в Туркестані. У 1922-1925 роках брав участь у боях проти басмачів в Бухарі, там був тричі поранений і один раз контужений. Двічі видавався до нагородження орденом Червоного Прапора, але нагороджений не був. 
 
        З липня 1925 року - командир ескадрону, з січня 1930 - начальник полкової школи, з грудня 1931 - начальник штабу в 52-му кавалерійському полку Українського військового округу (місто Гайсин Подільської губернії, нині Вінницької області).[3] 
 
       У 1932 році закінчив Ленінградські автобронетанкові курси удосконалення командного складу. З вересня 1932 року - начальник штабу 14-го танкового полку 14-ї кавалерійської дивізії Київського військового округу в Нижньому Вовчанську і Новограді-Волинському. З жовтня 1938 року - для особливих доручень при Військовій раді Київського особливого військового округу, З вересня 1940 - старший помічник інспектора автоброневих управління цього округу. [7;35с.].З лютого 1941 року - командир 32-ї танкової дивізії 4-го механізованого корпусу Київського особливого військового округу. 
 
        У боях Великої Вітчизняної війни полковник Е.Г.Пушкін в тій же посаді з 22 червня 1941 року. Брав участь в прикордонному танковому бою під Дубно на Західній Україні. З липня 1941 року - командир 8-ї танкової дивізії на Південному і Південно-Західному фронтах. 
 
         Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 листопада 1941 за вміле керівництво дивізією і особистий героїзм при обороні міст Дніпродзержинська та Дніпропетровська, полковнику Пушкіну Юхиму Григоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».[8;72с.] 
 
        З вересня 1941 року - командир 130-ї танкової бригади (переформована з 8-ї танкової дивізії) на Південному фронті, учасник Донбаської оборонної операції і наступу радянських військ під Ростовом. [11;13с.]З березня 1942 року - заступник командувача 18-ї армії Південного фронту по танковим військам. Генерал-майор танкових військ (27.03.1942). 
 
       З квітня 1942 року - командир 23-го танкового корпусу 6-ї армії Південно-Західного фронту, учасник Харківської оборонної операції 1942 року. З червня 1942 року - заступник командувача військами Південно-Західного фронту по танковим військам. З серпня 1942 року - заступник командувача 4-ї танкової армією на Сталінградському і Донському фронтах, учасник оборонного етапу Сталінградської битви.[14;99с.] 
 
        З листопада 1942 беззмінно командував 23-м танковим корпусом у складі 5-ї танкової, 3-й гвардійської, 1-ї гвардійської, 6-й і 8-й гвардійської армій Південно-Західного, Південного, 4-го Українського фронтів. На чолі корпусу успішно бився в наступальному етапі Сталінградської битви, у Ворошиловградській, Ізюм-Барвінківської, Донбаської (1943), Запорізькій, Дніпропетровській та Березнеговато-Снігурівської наступальних операціях. Звільняв Донбас і Правобережну Україну.[12;5с.] 
 
        Командир 23-го танкового корпусу генерал-лейтенант танкових військ Е.Г.Пушкін загинув 11 березня 1944 біля села Новоіванівка Баштанського району Миколаївської області України: перебуваючи в передових частинах корпусу, що прорвав ворожу оборону і стрімко наступаючого по тилах ворога, він загинув при нальоті німецької авіації. Похований у місті Дніпропетровську на Меморіальному комплексі.[13;54с.] 
 
       Генерал-лейтенант танкових військ (18.01.1943). Нагороджений орденами Леніна (1941), Червоного Прапора (1942), Суворова 2-го ступеня (1943), Кутузова 2-го ступеня (1944), Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8-а танкова  дивізія

         Дивізія сформована в липні 1940 року в Київському Особливому військовому окрузі у складі 4-го механізованого корпусу. Перед війною перебувала в районі Львова. У своєму складі мала 325 танків (у т. ч. 50 КВ, 140 Т-34, 68 Т-28, 31 БТ-7, 36 Т-26 і 57 бронемашин БА-10). За укомплектованості представляла собою одну з найбільш потужних танкових дивізій Червоної Армії. З 22 червня вела бої у львівському виступі в районі Городка, Немирова з військами групи армій "Південь". 23 червня о районі Радехова відбивала атаки 262-ї німецької піхотної дивізії та інших військ 44-го німецького армійського корпусу. 26 червня передана в підпорядкування командира 15-го мехкорпусу. В кінці червня - початку липня вела оборонні бої в Західній Україні і відходила до Києву. З 8 липня зведений загін дивізії обороняв Бердичів. Наприкінці липня потрапила в оточення під Уманню, але зуміла вирватися з кільця. 
       На 1 серпня в дивізії залишилося 2 КВ, 3 Т-34, 31 Т-28, 11 БТ-7, 10 Т-26. 
Підбито 13 КВ, 54 Т-34, 10 Т-28, 2 БТ-7, 6 Т-26. 
Загрузли в болоті і були кинуті 2 КВ, 2 Т-34, 1 БТ-7, 1 Т-26. 
Втрачені з технічних причин 3 КВ. 
Знищені екіпажами 25 КВ, 31 Т-34, 26 Т-28, 12 БТ-7, 13 Т-26. 
Відправлені на завод 5 КВ, 32 Т-34, 3 БТ-7, 5 Т-26. 
Пропали безвісти 8 Т-34, 1 БТ-7, 1 Т-26. 
Втрачені з невідомих причин 10 Т-34, 1 Т-28, 1 БТ-7. 
      17 серпня перші ешелони дивізії почали розвантажуватися на станціях Лоцманська і Нижньодніпровськ. Дивізія в цей час була введена до складу Резервної армії Південного фронту. Полиці та підрозділи з'єднання, по мірі прибуття, зосереджувалися західніше Дніпропетровська, маскуючи матчастину в садах і лісопосадках. Тили розташовувалися в селищі імені Крупської.[5] 
      З ешелонами 15-го танкового полку і розвідувального батальйону до Дніпропетровська прибув полковник Є. Г. Пушкін і комісар дивізії полковий комісар І. А. Подпоринов. У той же день вони були викликані на нараду Військової ради армії, який відбувся у приміщенні школи на вулиці Крутогірній. Виходячи з доповіді командарма М. Є. Чибісова було цілком очевидно, що головний удар противник має намір нанести на правому фланзі армії з району П'ятихаток, маючи мету відрізати наші обороняється війська від переправ через Дніпро. Такої ж думки дотримувався і командувач Південним фронтом генерал армії І. В. Тюленєв, присутній на засіданні ради. 
      Враховуючи таку обстановку, бісов наказав: не чекаючи прибуття наступних ешелонів дивізії, висунути 15-й танковий полк і разведательний батальйон у напрямку Кринички - Щорськ в якості рухомого прикриття стрілецьких частин, що стримували натиск супротивника, що рвався до міста з заходу і південного -заходу.[6;77с.] 
      18 серпня 15-й танковий полк під командуванням Героя Радянського Союзу, учасника боїв з білофінами, майора Клипіна, здійснюючи марш напрямку Щорська, змушений був з ходу вступити в бій з передовими підрозділами противника, що прорвалися на рубежі річки Базавлук. Не маючи часу на організацію бою, під сильним впливом ворожої авіації нашим танкістам довелося витримати бій в нерівних для них умовах. Розгорнувши свої батальйони в бій прямо з маршу в районі Черноівановкі, полк кинувся на ворога. Намагаючись вивести полк під удару авіації, майор Клипін і старший батальйонний комісар М. З. Миколаїв прийняли єдино правильне рішення - максимально зблизитися з супротивником. Уміло використовуючи місця, наші танкісти вели прицільний вогонь з коротких зупинок. Німці, не витримавши удару, незабаром стали відходити, залишивши на полі бою догоряють танки і бронетранспортери. 
      Рятуючись від розгрому, гітлерівці посилили удари з повітря. Не маючи зенітного прикриття, полк зазнав втрат, кілька наших танків було знищено в результаті прямих влучень бомб. 
      Перебудувавши бойовий порядок, фашисти знову зробили атаку, на цей раз у фланг полку. Першими зустріли наступаючих бійці і командири 2-го танкового батальйону. Підтягнувши протитанкову артилерію, противник відкрив вогонь. Батальйони були змушені розосередитися і, використовуючи природні укриття, продовжували вести нерівний бій. Відважно бився екіпаж танка під командуванням Миколи Пріперіча. Його пошкоджену машину оточили фашисти. Кілька годин відбивав екіпаж спроби ворогів опанувати танком, до тих пір поки не скінчилися боєприпаси. 
      Наполегливий опір наших танкістів змусило противника на якийсь час припинити свій наступ. Як показали полонені, втрату, нанесену 15-м танковим полком ворогові, виявився досить відчутним. Зазнали втрат і підрозділи полку, особливо 2-й танковий батальйон. 
    З настанням темряви полк відійшов на рубіж річки Мокра Сура, де займали оборону стрілецькі та кавалерійські частини.[5] 
      Під ранок на командний пункт дивізії, який був розташований в невеликому хутірці - колишньому відділенні радгоспу "Долинський", - повернувся полковник Є. Г. Пушкін, маючи затверджений командувачем Резервної армією план на організацію бою. Аналіз донесень розвідки і рапорт командира 15-го танкового полку показали, що гітлерівці основну увагу приділяють напрямку Кринички - Сухачівка - Таромське. 
      За даними штабу Резервної армії, противник націлював свої удари уздовж залізниці на Дніпропетровськ, маючи в авангарді 13-ту танкову дивізію зі складу 1-ї танкової групи. Генерал фон Клейст і раніше залишався вірним своїй улюбленої тактики - забивати броньовані клини в оборону наших військ. Так він діяв під Янушполі, Равою-Руській, Бродами, Бердичевом, на підступах до Києва.[6;78-80с.] 
      По наявних даними, удар окупантів належало очікувати з боку Дніпродзержинська у взаємодії з військами гітлерівців, які наступали з півдня уздовж Запорізького шосе. 
     Враховуючи вероятнось дій противника, Є. Г. Пушкін вирішив зробити все можливе, щоб вістря удару броньованого клину довелося по порожньому місці. Дотримуючись тактики танкових таранів, гітлерівці, упевнені в своїй перевазі, що не особливо турбувалися за свої фланги. Саме цей фактор і вирішив використовувати полковник Пушкін, плануючи оборону дивізії. Необхідно було заманити супротивника в "вогневий мішок" і навалитися на нього з трьох сторін спочатку міццю артилерійського вогню, а потім ударами танків. Для цього штабом дивізії були виділені танкові підрозділи, у завдання яких входило: на світанку 19 серпня на очах у противника здійснити імітацію відходу в напрямку Сухачевки. Шлях "відходу" наших танкістів пролягав по дорозі, яка простягнулася вздовж "мішка" від свого заснування до глибини. 
      Виходячи із задуму штабу дивізії, командири частин і підрозділів отримали наказ підготувати місцевість в інженерному відношенні на своїх ділянках. Вогневі позиції 15-го і 16-го танкових полків розташовувалися в кілометрі на захід від радгоспу "Долинський" фронтом на північний захід з таким розрахунком, щоб у будь-яку хвилину, у разі необхідності, вогнем своїх гармат підтримати дії артилерії і мотострільців з місця. 
      8-му артилерійському полку відводилася ділянка в декількох кілометрах попереду і ліворуч танкістів фронтом на схід уздовж густий лісопосадки. Звідси добре проглядалася дорога, що проходила через район оборони в бік Дніпропетровська, і піднесеність вздовж Дніпра аж до Баглея. 
      Механізований полк під командуванням підполковника Абрамова осідлав залізницю і зайняв ділянку оборони аж до Дніпра фронтом на захід. 
      Оборона дивізії набувала форму підкови. Вогневі засоби розташовувалися так, що при будь-яких обставин противник потрапляв під перехресний вогонь. Укриття для бойових машин, артилерії та інші земляні споруди протягом ночі були ретельно замасковані. 
     У визначенні правильного рішення чимало допомогли пошукові групи дивізійного розвідувального батальйону, яким командував відважний і спритний командир капітан Акименко, загиблий в боях за Підгородне і похований у м. Новомосковську. 
      У разведпоісках в ті дні особливо відзначилися командир розвідувальної роти старший лейтенант Ткаченко, про хоробрість якого в дивізії ходили легенди, старші лейтенанти Нестеренко та Локшин, майстер розвідки молодший політрук роти М. І. Нікітенков, командир розвідки лейтенант Бурда, командир роти автоматників старший лейтенант Авганесян та інші. 
      Важливими даними про ворога розташовував також штаб 79-го прикордонного загону під командуванням відважного чекіста підполковника С. І. Грачова. Бійці і командири цього загону, що відходили з боями від західного кордону, героїчно билися рука об руку з танкістами 8-ї танкової дивізії. Прикордонниками Івановим, Найдьонова і Наумовим був захоплений контрольний "мова" з складі 93 го моторизованого полку 13-ї танкової дивізії гітлерівців напередодні бою 19 серпня 1941. При опитуванні було встановлено час настання частин дивізії, якою командував у той час досвідчений, пройшов з боями через всю Європу генерал-майор Герр. 
      19 серпня, рівно о восьмій ранку, почувся своєрідний, завиваючий гул фашистських літаків. Ціла армада їх йшла з боку Дніпродзержинська. Ворожі "юнкерси" близько години скидали свій смертоносний вантаж на позиції полків. Одна хвиля змінювала іншу. Земля і повітря здригалися від вибухів. Місцями вибуховою хвилею зносило з танків маскування, і тоді ворожі льотчики зсипали на виявлені машини все своє бомбове навантаження. Але маскування таки зробила свою справу.[5] 
      Не встигла осісти здиблена вибухами земля, як з боку Дніпродзержинська та Баглея з'явилися фашистські танки. Перебудовуючись з передбойових порядків, вони кинулися вздовж дороги, наповнюючи околиця шумом моторів. Попереду йшли танки Т-IV, за ними і на флангах - Т-III і Т-II, далі піхота на бронетранспортерах і артилерія. Вигідність такої побудови була очевидна. Т-IV з більш потужною бронею і 75-міліметровими гарматами прикривали весь бойовий порядок. У їх завдання входило не тільки здійснити прорив ймовірного рубежу оборони наших військ, а й повести за собою інші машини та мотопіхоту. 
      Незабаром передовий загін гітлерівців став втягуватися в горловину вогневого "мішка". Багато командирів і бійці дивізії вперше в той день побачили побудова величезної кількості танків кутом вперед. Вся ця маса рухалася на бойові порядки дивізії, створюючи досить значний вид. 
      Незважаючи на те, що нервова напруга особового складу підрозділів було доведено до межі, план, задуманий командиром дивізії, був здійснений блискуче.[6;81с.] 
      У центрі бойового порядку і раніше рухалося до батальйону середніх танків. Гітлерівські танкісти навіть не закривали люків. За ним-то і потрібно було завдати перший удар, обрубавши тим самим вістрі танковому клину наступаючих. 
      Коли ворожі танки опинились у створі позицій артилерійського та мотострілецького полків, підставивши борту під вогневі засоби дивізії, в небо злетіли червоні ракети і дружно прогримів гарматний залп з усіх калібрів. За ним - другий, третій. 
      Від перших же пострілів загорілося більше десяти ворожих машин. Батальйон, що йшов на вістрі удару, заметушився вздовж дороги. Вогонь з укриттів відкрили КВ і Т-34. За піхоті, яка поспішає, вдарили міномети мотострільців. Фланговий і перехресний вогонь діяв спустошливо. Гітлерівці, що не чекали такого сильного і влучного вогню, прийшли в замішання. Вони відкрили безладну, неприцільну стрілянину з танків, артилерії і мінометів. Продовжували рухатися вперед, танки противника стали міняти бойовий порядок, намагаючись при цьому вийти із зони артилерійського вогню. Але якщо це деяким і вдавалося, то вони неодмінно потрапляли в сектори вогню танкових гармат. І знову спалахували машини з хрестами на бортах, дуже міцно затиснуті в вогневої тіснині. 
      Не витримавши удару, гітлерівці змушені були тікати. Марними виявилися їхні спроби організувати в цей день нові атаки. Їх били в лоб, зліва і справа. Не допомогли їм ні авіація, ні перебудова бойових порядків. Вони скрізь натикалися на організовану відсіч. З палаючих танків і бронетранспортерів в повітря злітали феєрверки. Це рвалися боєприпаси. 46 танків залишили фашисти в цей день на полі бою. 
      Вночі багато танкісти прибуксирували на командні пункти своїх частин особисті трофеї. В основному це були ворожі танки. У двох з них виявилися живих екіпажі. Від влучень снарядів вежі їх машин заклинило, а гармати і кулемети були виведені з ладу. Гітлерівці виявилися живцем похованими у своїх сталевих коробках. Довелося витягати їх звідти. 
       Під ранок наступного дня на КП дивізії прибув заступник командувача військами Південного фронту генерал-лейтенант Волох із завданням перевірити правдивість бойового донесення про знищення дивізією 46 ворожих танків. І не дивно: цифра для одного дня бою в той час була значною. Він-то і став свідком, коли, озброївшись кувалдами і зубилами, наші танкісти звільняли з підбитих танків мимовільних "бранців". Побувавши на полі бою, генерал Волох гаряче подякував вояків дивізії за проявлений героїзм. 
       Два німецьких танки і їх екіпажі були відправлені до штабу Резервної армії. 
       У той же день у Берліні начальник генерального штабу сухопутних військ гітлерівського рейху генерал Ф. Гальдер у своєму щоденнику записав: "19 серпня 1941 група армій" Південь ". Обстановка на фронті ввечері. У Дніпропетровська відображена атака 100 танків противника. Підбито 52 танки. В іншому нічого нового. " 
       Запис виглядає досить тенденційною. Невідомо, хто більше винен у цьому. Чи то командування 13-й танкової дивізії, що втратило 46 танків протягом одного дня, чи то штаб генерала фон Клейста, чи то сам Гальдер. Але в той день за радянськими даними, 8-а танкова дивізія полковника Є. Г. Пушкіна втратила всього близько десяти машин. І друге, явно не відповідає істині, радянські танки у цей день не наступали. Вони знаходилися в обороні. 
       Особливо запеклий бій розгорівся 22 серпня. Підтягнувши резерви, гітлерівці після тривалої артилерійської та авіаційної обробки відновили наступ. Їх танки на цей раз йшли під прикриттям "юнкерсів". За першим ешелоном йшов другий, за другим - третій ... Героїчно билися наші воїни. Шквалом вогню вони зустрічали кожен танковий вал. І знову горіли ворожі машини. Але гітлерівці продовжували наполегливо нарощувати свої сили, намагаючись в що б те не стало протаранити нашу оборону. 
      Зосередивши основні зусилля на своєму правому фланзі, противнику вдалося потіснити деякі підрозділи дивізії і захопити ряд висот, з яких місцями проглядалися позиції наших частин. І тоді полковник Пушкін пустив у хід свій резерв - батальйон важких танків КВ під командуванням старшого лейтенанта М. С. Батаева. Давши команду до загальної атаці, комдив сам повів полки в бій. Удар був настільки несподіваним, що фашисти не витримали і побігли. Більше десяти кілометрів переслідували ворогів підрозділи дивізії. 
      Незабаром про цю битву дізналася вся країна. У повідомленні Радінформбюро говорилося про те, що німці втратили в цих боях 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових знарядь, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки кулеметів і мінометів. Серед захоплених трофеїв - повний склад 4-гарматної батареї, кілька гармат різних калібрів, а також штабний автобус з документами фашистського танкового полку. 
      У ході боїв у ці дні відзначилися багато воїнів дивізії. Серед тих, хто удостоєний високих урядових нагород, були лейтенанти Чорнобай, Трошин, Самохін, Черевко, старший сержант Родіонов, рядовий А. Замкевіч, молодший політрук Волошенюк, батальйонний комісар Коноваленко, майори Чупров, Беспалов, Баскаков, Потапейко, Якунін, старші сержанти Сопин і Фетисов, старший лейтенант М. Батаев, капітан Максимов, політрук Дорогокупля, старший гамі Лихін, воентехнік 2 рангу Гаврилов та багато інших. 
      Сержант І. Є. Краснослободцев в цих боях знищив два ворожих танки і врятував життя пораненому політрукові, П. Ф. Дем'яновські розчавив своїм танком вогнеметні машину протівнікаЮ легкову машину і протитанкова гармата. Екіпаж молодшого політрука В. І. Флегентова в ті дні підбив і знищив шість ворожих танків. 
      Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 вересня 1941 Юхиму Григоровичу Пушкіну за зразкове і вміле керівництво, особисту мужність було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Полковий комісар І. А. Подпоринов був удостоєний ордена Червоного Прапора. 
      У зв'язку з ускладнилася бойовою обстановкою на лівому фланзі в центрі дніпропетровського оборонного рубежу і загрозою захоплення противником мостів через Дніпро в ніч з 24 на 25 cерпень 8-ма танкова дивізія, згідно з наказом командувача армією, відійшла на лівий берег річки. Її полки брали активну участь в обороні Нижньодніпровська, билися в селищах Амур-Піски, Клочко, стримували натиск ворога біля села Підгородне, під Новомосковському і Павлоградом. 
      20 вересня була розформована. На її основі створили 130-у танкову бригаду. 
       Військова доля навіки пов'язала багатьох воїнів дивізії з Наддніпрянщиною. На початку 1944 року, командуючи 23-м танковим корпусом, Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант танкових військ Є. Г. Пушкін брав участь у звільненні низки районів Дніпропетровської області від німецько-фашистських загарбників. У березні того ж року він загинув смертю хоробрих, звільняючи Миколаївську область. Його прах покоїться на Жовтневому меморіальному кладовищі міста Дніпропетровська. 
  Дивізією командували: 
Фекленко