Модульна контрольна робота з історії України

Міністерство освіти науки  України

 

 

 

 

ХНУ ім.. В. Н. Каразіна

Факультет психології

Кафедра українознавства

Модульна контрольна робота з історії України

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка групи ПС-14

Мисочка Оксана Володимирівна

 

Перевірив

к.і.н., доц. кафедри історії стародавнього світу і середніх віків

Домановський Андрій Миколайович

 

 

 

 

Харків – 2013

Візантія і  Київська Русь: імперський зразок і  «варварське» наслідування

Візантія і Київська Русь - дві могутні середньовічні держави, історія взаємодії яких дуже цікава і значна для сучасності, але, нажаль, повна таємниць та тем для суперечок. Тож я спробую дати відповідь на питання: яким був імперський зразок Візантії для Київської Русі та чому наслідування відбувалось саме «варварським» чином?

Візантійська імперія  була створена задовго до Київської  Русі: 11 травня 330 року римський імператор Костянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. На момент виникнення Київської Русі, Візантія вже стала самостійною державою, у неї склався монархічний політичний устрій, дипломатія та економіка, змінилося декілька імператорів, затвердилася релігія – християнство та народилась своя культура. Починаючи з 882 року Київська Русь спокійно росла і розвивалась до визначного моменту, коли Володимир Великий охрестився 987 року, тоді ж одружився із сестрою імператорів Візантії Анною, після чого у 988 році він охрестив і усіх киян та жителів інших міст. Це і стало початком «варварського» наслідування імперського зразку.

Хрещення відбувалося  насильницьким шляхом, проти бажання  громадян залишитися язичниками. Саме варварським чином була знищена  левова доля язичницьких ідолів для  побудови  християнських храмів, тільки щоб відповідати зразку європейської розвиненої держави.

 Разом з релігією  було «позичено» характерні риси літератури, архітектури, освіти й науки, образотворчого мистецтва, музики Візантійської імперії, яка, в свою чергу, акумулювала в собі найкращі зразки світової культури Античності та Раннього Середньовіччя. За зразком візантійських житій були створені "Києво-Печерський Патерик" і княжі житія. Загалом новий християнський світогляд створювався на базі візантійських тенденцій до аскетизму і більша частина культури Київської Русі є його виявом. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, за цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві. Наука Київської Русі була перш за все візантійською за походженням та християнською за змістом, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії. Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. У сфері музики вплив є менш помітним (це спричинено значним розвитком народної музики), проте церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії.

Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права. Збірники грецького церковного права переносилися в землі Русі. Серед них — “Номоканон”, “Еклога” і “Прохирон”. “Номоканон” був відомий під назвою “Кормчих книг”. Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До “Еклоги” входять норми цивільного візантійського права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: “Судебник царя Константіна”, “Закон судний людям”, “Книги законнії”.Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою грецького права з урахуванням звичаїв і традицій Київської Русі.

Таким чином, можна казати про те, що Київська Русь під час свого існування прагнула до європейського визнання. Такий висновок можна зробити з вагомих і значних подій історії Київської Русі: християнізація, наслідування культурних та правових надбань Візантії. На мою думку, з одної сторони це добре- невідомо що було б з Київською Руссю, якщо б вона не тягнулась до Візантії, не вважала її своїм взірцем. Мабуть, князі Київської Русі вважали, що краще бути найгіршими з найкращих, ніж навпаки, бо таким чином справді починаєш походити на світил свого часу.  Головне слово тут «походити»: все, що підходило, було запозичено, все національне, що не підходило - приховано. Тобто, на мою думку, з другої сторони, це наслідування справді було частково «варварським».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела:

1. http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-14D9CFB69E38E/list-B407A47B26
2. http://studentam.net.ua/content/view/5944/93/
3. http://uk.wikipedia.org

Та інші

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основні риси та особливості  економічного розвитку українських  земель у складі Великого князівства Литовського

У ХІІІ ст. на півночі від  руських земель утворилася нова держава  – Велике князівство Литовське. Влиття українських (руських) земель у XIV-XV ст. до складу Литви проходило поступово і мирно. Під впливом Великого князівства Литовського опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі. Формально українці користувалися рівними правами з усім населенням ВКЛ. На початку свого панування в Україні, що за традицією називалася Руссю, або руськими землями, литовські правителі проводили політику «вростання в землю». Вони встановлювали свої порядки «без крику і ґвалту». За своїм характером це була русько-литовська держава.

Зміни та зрушення в економіці в ХІV-XVI ст. були тісно пов’язані з соціальними процесами. У цей час в соціальній сфері українських земель активно відбувалися формування та становлення станової організації суспільства, що базувалося на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.

У процесі зростання феодального землеволодіння та завердження фільваркової системи господарювання відбулося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилась в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала у прикріплення селян до землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Остаточно законодавче оформлення кріпацтва відбулося в «артикулах» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третьому Литовському статуті (1588 р.).

Характерні риси господарського життя:

• концентрація земель у магнатів;
• утворення фільваркових господарств;
• розвиток ярмаркової торгівлі;
• збільшення кількості міст і посилення їх ролі як центрів ремесла і торгівлі;
• подрібнення ремісничих спеціальностей;
• цехова організація.

 

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку фільварків (хутір). Фільварок - багатогалузеве господарство, орієнтоване на ринок і засноване  на панщині та кріпацькій праці селян. Поширенню фільваркової системи  сприяла земельна реформа так  звана "волочна поміра", запроваджена згідно з "Уставою на волоки" (1557 p.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків  від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам "хартії" (грамоти) на так зване Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого  самоуправління. У XIV-XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам'янець-Подільський, Кам'янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

Отже, у складі ВКЛ економічне положення українських земель зрушилося та змінилося. Зростало феодальне землеволодіння, затвердилась фільваркова система господарювання, видавались "хартії",  тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що економіка українських земель поступово розвивалась, набирала нові оберти та будувала фундамент для майбутнього країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела:

1. http://izno.com.ua/istoriya-ukrayini-tema-9-ukrayinski-zemli-u-skladi-velikogo-knyazivstva-litovskogo-ta-inshih-derzhav-u-drugiy-polovini-hiv-pershiy-polovini-hvi-st/
2. http://pidruchniki.ws/15430723/istoriya/ukrayinski_zemli_xiv-_pershiy_polovini_xvii
3. http://lib.lntu.info/books/fof/ippy/2011/11-1/page6.html

 

Та інші

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лицарі з великої  дороги: передумови і причини виникнення, соціальний склад і світогляд  українського козацтва як поєднання  героїзму і бандитизму

Центральним явищем історії  України XVI—XVIII ст. було козацтво, яке  втілило в собі кращі національні  риси українського народу. Воно обороняло  рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми  державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови  порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Кожної весни ватаги промисловців направлялися на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я . Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: "Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу".

Уходницький промисел приносив непогані прибутки та потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців.

Саме це рухливе, загартоване  небезпеками і злигоднями військово-промислове населення склало основу окремої  соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати  дедалі помітнішу роль на прикордонні  України зі Степом.

Вагомим чинником зростання  чисельності козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ як форпост  боротьби проти татарської агресії, а згодом — центр визвольного  руху в Україні. Запорозька громада  поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представниками інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове  військо, перебуваюче на державній службі. При цьому переважну більшість козаків становили українці. Розширення козацьких рядів супроводжувалося започаткуванням родинних династій майбутньої суспільної еліти — Байбузів, Волевачів, Ворон, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. Перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. Їх матеріальне, а, відповідно, й суспільне становища, помітно різнилися. Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, але й городові, приватні козаки, більшість перебуваючих на королівській службі.

Стереотипи поведінки  та морально-етичні цінності героїчного козацтва зароджувалися в суворих умовах прикордоння. Своєрідною ейкуменою генези козацької самосвідомості стала запорозька громада. Водночас на утвердження духовних основ становості козацтва великий вплив мали вікові традиції українського етносу. Значної енергії цьому процесові надало культурно-національне піднесення в кінці XVI — першій половині XVII ст. Одним із найважливіших його здобутків стало усвідомлення власних історичних традицій, виражене через культ пам’яті й спрямоване на виховання патріотизму на зразках минулого. Запорожці виступали проти засилля уніатства та католицизму на захист православ’я, сприяли розвитку освіти, науки й культури. Ідея відданості вірі та звичаям предків відіграла роль духовного опертя, шо протистояло асиміляторським інвективам Речі Посполитої. У боротьбі за відстоювання прав і привілеїв козацтво поступово усвідомлювало себе окремим соціальним станом. Етнічна свідомість і запорозький гарт утверджували в козаках почуття власної гідності, лицарських ідеалів вірності, доблесті й честі. Ці поняття в ході національно-визвольного руху поширювалися з козацького середовища й на інші верстви населення. Тому цілком природно, шо саме світоглядні засади козацтва стали одним із вагомих чинників національної свідомості українців, а серед тогочасної європейської спільноти останні дістали назву "козацького народу".