Літописання доби Київської Русі

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руській землі, богові і церкві, то він всіляко вихваляється; якщо ж він діє всупереч цим інтересам, то його неминуче чекає тяжка кара. Так через свою захланність загинув від рук древлян Ігор; був убитий печенігами Святослав, який не послухав матері і поради Свінельда; так загинув Ярополк Святославич, що захопив княжий стіл у свого брата Олега і був причиною його смерті під Овручем; як братовбивця загинув і Святополк Окаянний.

У «Повісті» об'єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів'я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури, давніші літописні нотатки — все це під рукою літописця-патріота перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з'ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих усобиць, уболівання за долю рідної землі, її народу — це провідні ідеї і мотиви літопису.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

У «Повісті» знайшли відбиття настрої і думки різних соціальних верств Київської Русі. Коли вона остаточно редагувалася, тобто на початку XII ст., Київська Русь як політична єдність вже похитнулася; окремі її землі виділилися в незалежні від Києва одиниці, та ця феодальна роздробленість літописцями ще не повністю усвідомлювалася. Для них живішими здаються традиції X—XI ст., коли Київська Русь була в усій своїй величі і могутності.

Змальовуючи страшні картини спустошення Русі нападами половців, літописець не впадає у відчай. Він пояснює це як божу кару за гріхи, його ніколи не покидає почуття гордості за Русь, за її славне минуле. Описуючи половецький полон 1093 р., він застерігає: «Да никтоже дерзнеть рещи яко ненавидими богомь есмы, да не будеть кого бо тако бог любить якоже ны взлюбил єсть, кого тако почел єсть, якоже ны прославил єсть и взнесл, никогоже».28

Пам'ятка відбиває і класову боротьбу, що точилася у молодій феодальній державі. Під 1068 роком розповідається про повстання у Києві. 29 Цього року на руську землю напали половці і розбили на Альті трьох руських князів — Ізяслава, Всеволода і Святослава. Святослав після розгрому втік до Чернігова, а Ізяслав і Всеволод — до Києва. Кияни зібралися на віче і почали вимагати від Ізяслава зброї і коней, щоб захиститися від половців. Князь відмовив їм. Тоді кияни повстали, визволили з в'язниці полоцького князя Всеслава, пограбували князівський двір. Ізяслав і Всеволод втекли. Незабаром Ізяслав повернувся з поляками і жорстоко розправився з повстанцями — 70 чоловік убив, багатьох осліпив, а торг, де відбувалося віче, переніс на інше місце. Ставлення літописця до повсталих киян — невиразне, але швидше співчутливе, бо вони хотіли боронити рідну землю. Літописець підкреслює, - що князь погубив потім багато невинних людей, не розібравши справи. 30 Зате, описуючи повстання 1071 р., підняте волхвами на Білозері, літописець засуджує волхвів як єретиків.31 Так само ставиться автор до волхва-єретика, що підняв бунт у Новгороді.

«Повість» стала епохою не тільки в культурному житті Київської Русі. Вона наклала відбиток на все наступне літописання східних слов'ян. Літописці майбутніх поколінь, що не тільки були свідками феодальної роздробленості Русі, а й пережили ярмо татарської неволі, починаючи свої літописні зведення «Повістю», наголошували на ідеї єдності руської землі, ставили минуле в приклад сучасникам.

З Києва «Повість» поширилася по всій Русі. Нею відкриваються літописи, що виникли згодом у Новгороді, Твері, Володимир-Волинську, Галичі та інших містах.

Українське і російське літописання XVI—XVII ст. у висвітленні давньої історії Русі широко використовувало «Повість» як майже єдине джерело знань про Київську Русь.

Безпосереднім продовженням «Повісті временних літ» в Іпатіївському списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події на Русі від 1111 до 1200 р.31 Складено його, очевидно, біля 1200 р. у Видубицькому монастирі на основі якихось інших літописних зведень, що не дійшли до нас. 32

У Київському літопису основне місце посідає опис боротьби за стольний град між Мономаховичами — нащадками Володимира Мономаха — і Ольговичами — нащадками Олега Святославича (Гориславича).33 У цій боротьбі князі всупереч всіляким клятвам і праву старшинства, намагаючись заволодіти Києвом, зверталися по допомогу до поляків, угрів, половців, тому ідея єдності Руської землі поступається тут вузьким місцевим інтересам окремих земель, князів і князівських родів.

Київський літопис складено за тим самим принципом, що й «Повість временних літ»,— шляхом порічних записів, в які вплітаються літописні оповідання, що об'єднуються в цикли. Такими є цикли оповідань про Ізяслава Мстиславича, Мстислава Ростиславича, Мстислава Ізяславича.

Крім оповідань, у Київському літопису виділяються ще повісті. З найпомітніших можна назвати повість про вбивство Ігоря Ольговича (1147), про смерть Ростислава Мстиславича (1168), про вбивство Андрія Боголюбського (1175), про смерть Давида Ростиславича (1197). 34

У Київському літопису, як і знов-таки в «Повісті временних літ», також знайшла відображення класова боротьба на Русі. Простий народ виступає тут великою силою, здатною впливати на внутрішнє політичне життя. Під 1113 роком описано народне повстання у Києві.35 Після смерті Святополка населення Києва вчинило бунт, розгромило двір тисяцького, лихварів. Під натиском низів бояри запросили на київський стіл Володимира Мономаха.

Починаючи з 70-х років, Київський літопис подає чимало звісток про половецькі напади і про походи руських князів на половців. Під 1185 роком літописець детально розповів про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, який став темою «Слова о полку Ігоревім».36

Зі сторінок Київського літопису постає в деталях складне й напружене життя Русі у XII ст. Князі намагаються захищати країну від половців, але особисті інтереси, боротьба за владу над Києвом перешкоджають їм погодити дії, об'єднатися. У міжусобній боротьбі 8 березня 1169 р. (у літопису—1171) зазнав страшенного спустошення сам Київ.37 З болем передає літописець картину руйнування Києва військами Андрія Боголюбського: «И не бысть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в плен, розлучаемы нужею от мужии своих, младенци рыдаху зряще материи своих, и взяша именья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами... и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга, и скорбь не утешимая, и слезы непрестаньныя».38

Князі виступають уже як середньовічні феодали, що над усе ставлять свою зверхність, оберігають свою князівську честь, мстять за неповагу до себе. Автор літопису проповідує своєрідний культ князівської честі, інколи не лише особистої, а-й державної:

«Братья и дружино,— говорить у творі Ізяслав Мстиславич,— бог всегда Рускы земле и Руских сынов в бещестьи не положил єсть, на всих местех честь свою взимали суть, ныне же, братье ревнуимы тому вси, у сих землях и перед чюжимы языкы дай ны бог честь свою взяти».39

Усі ці перекази, які вплів літописець у своє оповідання поруч із гарними порівняннями та поетичними образами, надають давньому літописові мистецьку ціну. Попри мистецькі цінності «Повість временних літ» має високу ідейну вартість. У автора просліджується гаряча любов до батьківщини, тривога за добро й щастя рідної землі.

 

Висновки

Яким чином писали історію в минувші часи, з’ясувати досить складно: перші історичні твори дійшли до нас лише у складі більш пізніх зборів. Кілька поколінь вчених, детально вивчаючи зводні літописи, все ж таки зуміли виділити самі давні записи.

Самі перші записи відносять до ІХ століття, за часів правління київського князя Аскольда, й сповіщають як про важливі, так і незначні події.

К кінцю Х століття, до часів прославленого билинами князя Володимира Святославина, зібралося багато записів та історичних оповідань, у тому числі й билин. На їх основі у Києві був складений перший літописний звід, до якого увійшли записи по роках за півтораста років, а також усні перекази, які охоплюють історію за п’ять століть.

У Давній Русі було чимало монастирських та княжих бібліотек. Наші предки любили і цінували книги. На жаль, ці бібліотеки загинули у вогні під час половецьких та татарських набігів.

Лише шляхом кропіткого вивчення вцілілих рукописних книг вчені встановили, що в руках літописців було багато історичних та церковних книг на болгарській, грецькій та інших мовах. Саме з них літописці черпали відомості з всесвітньої історії, історії Риму та Візантії, описи побуту різних народів – від Британії до далекого Китаю.

Літописні зводи малюють широку картину феодальних усобиць середини ХІІ століття. Літописці служили князям своїм пером, як дружинники зброєю, вони намагалися в усьому обілити свого князя, представити його завжди правим, підтвердити це зібраними документами. В цей же час вони показували ворогів свого князя клятвопорушниками, невмілими полководцями. Тому у зводах зустрічаються іноді протилежні оцінки одних й тих самих людей.

Самим відомим серед руських літописців є Нестор, монах Києво-Печерського монастиря, який жив у другій половині ХІ – на початку ХІІ століть.

Нестор вирішив складати літопис, вже будучи відомим письменником. Він вирішив окрім літопису – опису подій рік за роком – давати широке історико-географічне описання до нього: про слов’янські племена, виникнення Руської держави, про перших князів.

Нестор весь час слідкує за долею всього слов’янства, яке займало територію від берегів Оки до Ельби, від Чорного моря до Балтики. Весь слов’янський середньовічний світ не знає іншого історика, який би з такою точністю та знанням зміг би описати життя східних, південних та західних слов’янських племен та держав.

Праця Нестора та інших літописців була загально відомою на протязі багатьох століть. Сотні разів переписували історики «Повість минулих літ», ставили її на початку нових літописних зводів. За часів монголо-татарського іга та феодальної роздробленості «Повість» надихала людей на визвольну боротьбу, розповідаючи про колишню могутність Київської Русі, про його успішну боротьбу з печенігами та половцями.

Літописання увібрало в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередні часи, а й досягнення європейської історичної думки, традицій візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє «Повість минулих літ», де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.

Саме діяння могутньої феодальної держави, бурхлива її історія, усвідомлення русичами себе як великого народу, великий рівень матеріальної і духовної культури в епоху розквіту Київської Русі сприяли зародженню літописання.

 

Список використаних джерел

1.  Білецький С.Т. Києво-Видубицький монастир. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.

2.  Гурій І.О. Літописи. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.

3.  Марченко М.І. Галицько-Волинський літопис. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 1. / під ред.. М.П.Бажана. – К., 1969 р.

4.  Марченко М.І. Іпатіївський літопис. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 2. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1970 р.

5.  Марченко М.І. Лаврентіївський літопис. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 2. / під ред.. М.П.Бажана. – К., 1970 р.

6.  Нестор. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.

7.  Повість временних літ. // Радянська енциклопедія історії України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К., 1971 р.

8.  Брайчевський М.Ю. Перший історик східнослов’янських народів. – К., 1956 р.

9.  Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 1. – К., 1993 р.

10.  Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. – К., 1992 р.

11.  Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. – М., 1977 г.

12.  Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.-Л., 1943 г.

13.  Марченко М.І. Українська історіографія. – К., 1987 р.

14.  Мишанич О.В. Літописання. // Історія української літератури. Т.1. – К., 1967 р.

15.  Насонов А.Н. История русского летописания ХІ – начала ХVІІІ в. – М., 1969 г.

16.  Приселков М.Д. История русского летописания. ХІ – ХV в. – Л., 1940 г.

17.  Повість минулих літ // Поетичні скарби минулого. – К., 2004 р.

18.  Розов Н.Н. К вопросу об участии Илариона в начальном летописании. // Летописи и хроники. – М., 1974 г.

19.  Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – М., 1963 г.

20.  Толочко П. Нестор-літописець Київської Русі. // Український історичний журнал. – 1981 р. - № 12

21.  Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Л., 1968 г.

22.  Шевчук В. Збережено навіки (Про «Повість врем’яних літ» та її авторів) // Дорога в тисячу років. – К., 1990 р.