Культура південних слов’ян

                                      Київський національний університет

                                              ім. Тараса Шевченка

 

 

 

 

 

 

Реферат

на  тему:

«Культура південних  слов’ян»

 

 

 

                                                                    Виконав студент 3 курсу, 1 групи

                                                                        Кафедра давньої та нової історії                                             України

                                                                                 Самчук Тарас

 

 

 

 

 

2012

Зміст

 

Вступ

 

Розділ 1 Культура середньовічної Болгарії.

 

Розділ 2 Культура Сербії в середньовічну епоху.

 

Розділ 3 Культура Словенії, Хорватії, Далмації в Середні віки та епоху Відродження.

 

Висновки

 

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1 Культура середньовічної Болгарії.

Особливістю розвитку болгарської культури епохи середньовіччя  стала тотальна підтримка з боку держави та представників найзаможнішої  верстви населення всіх мистецьких сфер: художніх ремесел, архітектури, духовної та світської літератури.  Специфікою болгарської культури висвітлюваного періоду (XII-XIV ст.) був небувалий розвиток та кількісне збільшення нових культурних центрів, значно збільшився рівень грамотності простого населення, зокрема міського, разом з тим відбувалося мистецьке переосмислення майстрами зразків народної культури, фольклорних мотивів, музики, орнаменту.

 Завдяки  джерелам археології та етнології  можна краще досліджувати офіційну, а не народну культуру, адже перша була спрямована на обслуговування найзаможнішої соціальної верстви феодального суспільства, відповідно вона краще фінансувалася і отримувала матеріальне втілення. Зрозуміло, що і як в будь-якому іншому середньовічному суспільстві перевага надавалася творам релігійного змісту, які найчастіше служили для здійснення християнських богослужінь.¹

Найповніше  культурне життя XII-XIV ст. виявлялося в столиці держави – Тирново, де його підтримували царська родина, світська аристократія та вище духівництво. У місті та навколо нього зосереджувалася велика кількість церков, монастирів, палаців, що в той час були головними осередками розвитку культури. Крім того завдяки економічному та політичному піднесенню боляр, що прагнули позбутися опіки центральної влади, відбувається розвиток регіональних центрів культури у провінціях Бдін, Средец, Охрін та ін. Втім, основними осередками творення культури стали монастирі, які, завдяки щедрим дарам царів та вельмож перетворилися на найбільших землевласників. Монастирі виконували не лише церковно-релігійні функції, а й утримували школи та скрипторії, надавали підтримку письменникам, малярам, музикантам, співакам.

Надзвичайно важливу роль в культурно-релігійному житті  Болгарії відігравав Афон, «монаша республіка», що розташована на Халкідонському півострові. Найвідомішою болгарською обителлю на Афоні був заснований ще в X ст. монастир св. Георгія Зографа. Щедру підтримку йому надавав цар Іван Асень II та інші правителі Балгарії. Із Зографським монастирем були пов’язані духовно-просвітницька та літературна діяльність Теодосія та Євтимія Тирновських та інших болгарських церковно-культурних діячів. Іншими важливими центрами культурного життя були тирновські монастирі св. Богородиці та св. Трійці, Рілский, Лесновський ін.²

Література. Як і в попередні століття, основним заняттям болгарських книжників XI-XIV ст. було перекладання та переписування книг. Це зумовлювалося забезпеченням, окремої від Константинопольської патріархії, Болгарської церкви церковно-служебною літературою. До наших днів дійшло кілька богослужбових книг того часу, зокрема, Тирновське і Врачанське Євангелія, Болонський псалтир. У XIII ст. болгарська література збагатилася книгами нового жанру – збірниками офіційного канонічного змісту. Окрім літургійних текстів, тут містилися поховальні слова, проповіді, моральні настанови тощо. До таких літературних пам’яток належить «Синодик царя Боріла», поява якого пов’язана з активним антибогомільським рухом. Упродовж XIII-XIV ст. «Синодик» поповнювався новими повідомленнями з болгарської історії, зокрема про відновлення болгарської патріархії 1235р. За жанром цей твір є яскравим, емоційно забарвленим літописом. Як офіційний документ – відображає ставлення вищого духівництва та світської влади до богомільського руху.

Поряд з релігійною літературою  в XIV ст. все виразніше окреслюється інтерес до жанрів світського письменства. Про це свідчать переклади болгарською мовою різноманітних белетристичних творів : «Троянська притча», «Слово про старого Александра», байки Езопа. До зразків світської літератури також належить «Бдинська збірка», яка була складена для дружини Івана Срацимира і включала різноманітні твори, що прославляли честь і доброчинні вчинки жінки, це було відображенням загальноєвропейського культу дами.

Найвищі досягнення болгарської  літератури та культури загалом пов’язані  з ім’ям патріарха Євтимія  та його учнів. Завдяки зусиллям Євтимія у 70-80-х роках XIV ст. в Болгарії відбувалася мовна реформа, спрямована на запровадження єдиних граматичних норм і правописної системи, утвердження літературної мови та вдосконалення її стильових можливостей. Через це довелося переглядати всі старі переклади, приводити їх до одного варіанту, інколи взагалі перекладати знову. Цими заходами Євтимій намагався зберегти чистоту православної віри та уникнути облудливої багатозначності. Окрім упорядкувальної роботи патріарх Євтимій сам наполегливо працював на літературній ниві. З-під його пера вийшли житія та похвали болгарським святим Івану Рілському, Петці Тирновській. Популяризуючи їх він намагався підняти престиж церкви, підкреслити її важливу роль в житті держави. Написані Євтимієм житія і похвали відзначалися своєрідним ліризмом та тонким психологізмом, барвистою мовою, яскравим колом образів. Недарма їх вважають шедеврами письменства свого часу. Письменницька майстерність Євтимія у світовій славістиці отримала назву «плетіння слів»(«плетение словес»).³

Соратниками патріарха були Кипріан, Григорій Цамблак, Константин Костенечкий, які продовжили кращі  традиції болгарської літератури. Значення Тирновської школи виходить далеко за межі Болгарії: вони мали великий вплив на Сербію, Волощину і Молдавію, а також на східнослов’янські землі, зокрема й на Русь-Україну.

Архітектура та містобудування. Державні та церковні потреби були стимулом для активного будівництва різного роду споруд: фортець, палаців, церков та монастирів. Про їх вигляд можна судити по великій кількості споруд, що залишилися до наших днів, зокрема в Тирново, а також завдяки детальним описам і планам, що збереглися в писемних джерелах.

Найкращим зодчим довіряли будівництво храмів. До найкращих  зразків болгарської архітектури  відносять тирновські церкви св. Димитрія і св. Сорока мучеників, єпископський храм у місті Червен ін. Загалом  у XIIІ-XIV ст. було зведено низку храмів у найважливіших містах. При споруджені храмів практикувалася хрестово-купольна однонефна форма (базиліки траплялися дуже рідко). Новим елементом функціонального призначення у болгарській церковній архітектурі стала запозичена від Заходу дзвіниця. Вперше побудована у столичному храмі св. Сорока мучеників.

Зважаючи на військово-стратегічні потреби, велику увагу звертали на будування оборонних  споруд, поряд з ними зводили й  інші об’єкти. Найважливішими тогочасними фортецями були: Цепіна, Ямбол, Просек та ін. Найактивніше забудовувалася молода столиця Тирново. На території міста було зведено декілька самостійних фортець, це, передусім, Царевич і Трапезіна – місця розташування царських і патріарших палат у комплексі з кафедральним собором. Окрім того, у місті були й інші фортеці, зокрема, Моміна Крепост. Біля підніжжя цих укріплених цитаделей розташовувалися житлові та господарські споруди, церкви та монастирі. Окремі з них теж були оборонними об’єктами. Усе місто було оточене мурами.⁴

В цілому архітектура  періоду Другого Болгарського царства  надзвичайно різноманітна і тому практично не піддається загальній  класифікації. Феодальна роздробленість та постійні втрати та здобутки територій  негативно позначалися на формуванні єдиної архітектурної школи, адже вона потребує довшого періоду оформлення аніж літературна та художня.

Розділ 2 Культура Сербії в середньовічну епоху

Література.З часів місії Кирила та Мефодія широке розповсюдження на сербських землях отримала перекладна візантійська література, та й загалом у всіх галузях культури відчувався відчутний візантійський вплив. Більш впорядкованим та організованим культурне життя стало після утвердження сильного централізованої держави під управлінням династії Неманичів. Саме з цього періоду відбувається масова християнізація сербських земель. Разом із засвоєнням болгарського літературного досвіду, також сербські книжники не обминали східнослов’янську традицію. Досить рано в Сербії стали відомими житіє Бориса і Гліба, притчі єпископа Кирила Туровського та інші руські твори.

Велика кількість  перекладної та оригінальної грецької, болгарської та руської літератури на території сербських земель, сприяли  виникненню власної літературної традиції. Зачинателем власної літературної творчості вважається Савва Сербський, який написав житіє Стефана Немані. Цей твір був написаний у 1208 році, як передмова до Студеницького типікону. Підйом, який переживала сербська література наприкінці XII-початку XIII, став ще очевиднішим за часів короля Милутина (1281-1321), могутнього покровителя церкви. Оновлення літературного життя та відкриття нових жанрів була пов’язана з переходом сербів до нової богослужебної практики: зміні Студійського типікону Єрусалимським. Пов’язане з цим пожвавлення літературного життя втягнуло і сербську інтелектуальну еліту. Обновляються і переписуються житіє сербських святих, з’являються нові твори. Одним з найвидатніших тогочасних письменників був ієромонах Хіландарського монастиря Феодосій. Спираючись на попередні досягнення літератури він пише самостійні твори, зокрема нове житіє св. Савви, в творах з’являються елементи белетристичності, автор відмовляється від старих канонів.⁵ 

Іншим видатним письменником був архієпископ Даниїл ІІ (1270-1337), який проявив себе не тільки здібним автором, а й успішним дипломатом. Його перу належать «Родослов» або «Старославник» - об’ємна збірка до якої увійшли житія найвидатніших сербських королів та архієпископів. Також Даниїл ІІ відзначився в жанрі гімнографії, створивши посмертні служби для св. Арсенія та св. Євстафія.

Битва на Косовому полі (1389 р.) стала переломним моментом в історії Сербії, але відбувалося становлення нового напрямку культурного життя. В епічній поезії створюється особливий Косовський цикл, у центрі якого знаходився князь Лазар, який загинув у бою. Князь Лазар проявив себе милостивим правителем, він давав притулок втікачам від турків, в числі яких були відомі візантійські і слов’янські ієрархи, письменники, музиканти. Трагічна смерть правителя призвела до причислення його до лику святих і створення культу новомученика з відповідними регаліями (побудова храму, літературна традиція). Наприкінці XIV ст. Даниїл ІІІ Баньський створює «Слово про князя Лазаря», що є цікавим поєднанням житійної традиції та військової повісті.

У середині XIV ст. у сербській літературній традиції з’являється літописний жанр, що засновувався на прикладі візантійських хронік. Робота літописців була узагальнена у «Житіє королів і царів сербських», яке стало ядром для подальшої літописної традиції.

Варто відмітити  зв’язок офіційної сербської  літератури з народною творчістю. Інколи цей тісний взаємовплив ускладнює  визначення першооснови традиції, але  від цього середньовічна сербська література лише виграла, отримавши  велику кількість виражальних засобів та збагатити тематичне коло. Крім того, з появою сербської писемності, книжники майстерно використали потенціал слов’янської літературно-книжної мови, не забуваючи про народну мову.

Архітектура. Прийняття християнства та становлення сербської державності і церкви створили всі передумови для створення власної архітектури та зображального мистецтва. Вони складалися під впливом сусідніх православних греко-візантійської та римо-католицької культур. Найяскравішими проявами місцевої архітектури стали храми та монастирі, цитаделі і замки феодалів.

Найчастіше  для будівництва храмів використовували  каміння та цеглу, при чому для  фундаменту використовували крупні камені, які скріплювалися вапняним розчином. Товщина стін досягала 1 метра, серединні пустоти заповнювалися битим каменем, а ззовні використовувався лицювальний тесаний та напівтесаний камінь. Каркаси дахів виготовляли з дерева, яке покривалося пластинами з свинцю. Підлогу прикрашали кам’яні плити, а в під купольному просторі викладалися розетко подібні мозаїки з різнокольорового каменю. Вікна у храмах були невеликими приблизно 30—40 см. у діаметрі, і закривалися невеликими вітражами або ж звичайним склом. Дуже скромно виглядали перші сербські іконостаси.

Архітектура перших сербських храмів повторювала візантійські зразки, проте з кінця XII ст. поступово почала формуватися так звана Рашська школа, її традиції складалися під впливом романської архітектури адріатичного Примор’я. Храми даного типу отримали широке розповсюдження на сербських землях до другої половині XIV ст. Загалом в стилі Рашської школи було збудовано близько 25 храмів, які відзначалися простотою та стриманістю форм.

У XIVст. розвиток сербської архітектури отримує новий напрямок розвитку. Після вдалих захоплень візантійських територій знову активний вплив почала здійснювати візантійська традиція зодчества. У науці новий стиль отримав назву вардарсько-візантійський. Згодом з кінця XIV ст. і до середини XV ст. розвивається нова школа сербської архітектури – Моравська. Даний напрямок розвивався близько 90 років і став синтезом стильових досягнень майстрів Македонії, Солуні, Рашки, Афону.

Захоплення турками сербських  земель поклало край самобутньому розвитку архітектури, вона втратила динаміку, масштабність, знизилися її матеріальні можливості. Майстри копіювали та комбінували елементи будівель зодчих минулого, архітектурний стиль втратив особливі елементи та самобутність.

Розділ 3 Культура Словенії, Хорватії, Далмації в Середні віки та епоху Відродження.

¹ Краткая история Болгарии : С древнейших времен до наших дней. Отв. ред. Г. Г. Литаврин . — М. : Наука, 1987. — С. 154

² Чорній В.П. Історія Болгарії. – Львів: ПІАС, 2007. – С.109

³ История культур славянских народов. В 3-х тт. – Т 1: Древность и Средневековье./ Отв. Ред.. Г.П. Мельников. – М.: ГАСК, 2003. – С.119