Козацька держава

Козацька держава, створена під час Визвольної війни, була унікальним явищем не тільки у вітчизняній, ай у світовій історії. З одного боку, вона мала найважливіші елементи державності: адміністративний поділ, судову систему, відповідну структуру господарства та податково-фінансові органи, військо, кордони тощо. Держава на чолі з гетьманом провадила незалежну зовнішню політику, дістала визнання багатьох країн. З іншого боку, всі ці здобутки могли бути втрачені. Україна не могла остаточно перемогти Польщу без доброго союзника. Крим був ненадійним, тимчасовим союзником, що мав у війні власні корисливі інтереси - домогтися ослаблення обох країн, щоб мати змогу й надалі грабувати населення і брати ясир з українських земель.

Комбінація сил проти Польщі могла бути різною. Але найреальнішим був союз із Московією, яка мала власні рахунки з Польщею і за допомогою козацького війська сподівалася вирішити свої територіальні проблеми.

Від самого початку Визвольної війни Московія офіційно не висловлювала свого ставлення до України, посідаючи позицію "стороннього спостерігача". Єдине, чого зміг домогтися Б. Хмельницький, - це визнання Московією свого нейтралітету в українсько-польській війні. Крім того, Москва відкрила кордони для українських біженців. Однак цим "добрим жестом" мало хто скористався, оскільки залишати Україну і йти під російське кріпосне право особливо не наважувалися. Також донським козакам не забороняли воювати на боці українців.

Країни постійно обмінювалися делегаціями, але у 1651 р. Земський собор не дав згоди на союз з Україною.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Україною її права та захищати від ворога.

Така форма міждержавних стосунків у вигляді взаємної присяги була типовою для тих часів. Вона була прийнятною для Московії, але не влаштовувала українське керівництво. Проблема в тому, що, по-перше, Б. Хмельницький і старшина не були певні, що усна домовленість матиме силу і виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що російська делегація присяги не склала. По-друге, усний договір не задовольняв українське керівництво за змістом, бо стосувався лише загальних положень входження України під протекторат Московії. По-третє, Україна бажала отримати від Московії негайну і реальну військову допомогу у війні проти Польщі.

Усі ці обставини змусили українську старшину взятися до складання письмового договору. Проект мав 23 статті й базувався на усних Переяславських домовленостях і Зборівському українсько-польському договорі. За умови дотримання цих статей Україна зобов'язувалася ввійти під покровительство Москви і сплачувати данину на знак такого підданства.

Російська сторона скоротила кількість статей до 11, хоча загалом їх зміст не зазнав змін. Кожну статтю супроводжували укази царя і Боярської думи ("цар указал и бояре при говорили", - так починалися укази).

27 березня 1654 р. статті договору (Березневі статті) було передано послам Б. Хмельницького. Також - "Жалувану грамоту царя до Війська Запорозького" та "Жалувану грамоту козацькій старшині". З точки зору міжнародного права укази царя під статтями Б. Хмельницького і "Жалувані грамоти" були ратифікаційними актами.

В 1653 р. відносини між Україною та Росією зміцнилися. Ідея об'єднання двох держав для подолання спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення. 1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, який постановив розпочати війну проти Польщі і “прийняти під государеву високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з містами і землями”. Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна.

8(18) січня 1654 р. у Переяславі відбулася загальна рада. На ній були присутні Богдан Хмельницький, генеральна старшина, полковники, представники київських, переяславських та інших міщан. Не прибули на раду полковник Уманського полку Й. Глух, Брацлавського — М.Зеленський, Кропивненського — Ф, Джеджалій, Білоцерківського — С. Половець і Вінницького — І. Богун.

Вже під час складання присяги в церкві Успіння виявились непорозуміння. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя заприсягався не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана. Проте сам таку обіцянку дав. Це одразу ж спричинило напруження між учасниками ради й московським посольством. Однак після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина, полковники, близько 100 сотників і представники від козацтва та міщанства склали присягу на вірність союзу з царем. Всього присягали, за деякими даними, близько 200 чоловік. Після цього Бутурлін вручив Хмельницькому атрибути гетьманської влади булаву, бунчук, хоругву, а також дорогі ферезію і шапку. Переяславські міщани, не діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття киями.

Протягом січня—березня московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків царські стольники були побиті місцевими жителями. Але більшість із 127 тис. приведених до присяги міщан і козаків зробила це добровільно, з щирою вірою в те, що при дотриманні обома сторонами умов договору Україна збереже завоювання козацької революції 1648 р. і здобуде незалежність від найненависнішого на той час противника, яким була Річ Посполита.

Вчені по-різному оцінювали Переяславський договір між Україною та Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому унію двох держав, другі— угоду характеру васальної залежності, треті—військовий союз (В.Липинський), четверті—акт возз'єднання (абсолютна більшість радянських вчених). Існували точки зору й про об'єднання двох держав, входження України до складу Російської держави. Але справа не у назві цього державного акту. Головне — це невизначеність державного статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України, українська, визнаючи зверхність Росії, сподівалася зберегти в нових умовах державну автономію. Багатовікова відсутність національної держави, досвіду державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об'єднання з державою, в складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн.

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Зміст статей

• Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
• Установлювалася платня у розмірі:
• військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
• військовим суддям — 300 польських злотих;
• судовим писарям — 100 польських злотих;
• польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
• сотенним хорунжим — 30 польських злотих;
• гетьманському бунчужному — 50 злотих.
• козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;
• Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;
• Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
• Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
• Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
• Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
• Гетьманський уряд просив установити платню:
• полковим у розмірі 100 єфимків талерів;
• полковим осавулам — 200 польських злотих;
• військовим осавулам — 300 польських злотих;
• сотникам — 100 польських злотих;
• кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

• у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;
• Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.