Козацькі церкви і освіта у Запорізькій Січі

www.ukrreferat.com – лідер серед рефератних сайтів України!

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Культура Запорізької Січі» 
ПЛАН

 

Вступ

1. Особливості культури запорожців та вплив культури Запорізької Січі на культуру українського народу

2. Церковно-релігійне  життя запорозького козацтва

3. Вплив Запорізької  Січі на освіту

4. Художнє життя Запорізької  Січі

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

 

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в  період існування козацької держави (1648-1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI-XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької  Січі формувалась у руслі українських  генетичних джерел. В її основі містилися  глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості  життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

 

1. Особливості культури запорожців

та вплив  культури Запорізької Січі на культуру українського народу

 

Козацька культура — унікальне  і неповторне явище. її феномен має  барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій  традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь  для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами  й одним із головних завдань вважали  оборону церкви та віри. Звідси —  засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування  у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю  самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних  ситуаціях, бурхливі пригоди та події  сповнювали людську душу суперечливими  пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний.

Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають  підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

 

2. Церковно-релігійне  життя запорозького козацтва

 

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами  були Різдво, Великдень, Покрова. Перед  Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Під покровом Богоматері запорожці  не боялися ні ворожого вогню, ні грізної  стихії. Значна роль належала також  культові святого Миколая — захисника  та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Одним із найстаріших церковних  осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.

Після нормалізації в 1734 р. взаємин  між козацькою старшиною й  імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

 

3. Вплив Запорізької  Січі на освіту

 

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв  піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі  шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій  школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа  на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців  навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні  школи діяли при всіх січових  парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі  ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла  освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

 

4. Художнє життя Запорізької  Січі

 

В багатогранному та змістовному  художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу  і танцям. Високого рівня досягла  військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких  козаків, що вирушали у похід, повинні  були обов'язково мати трубачів або  сурмачів. Тулумбаси у Війську  Запорозькому використовували переважно  для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них  били відразу вісім осіб).

В духовній культурі козацької  держави високого розвитку досягло  хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з  піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні  набули активнодійового характеру  завдяки "кобзарям", які часто  не лише виконували, а й творили  музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися  танці. Найулюбленішим з них був  гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю  проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи  виконавців — лицедіїв, котрі ставили  народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.

Все це сприяло популяризації  вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених  на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило  власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

 

Висновок

 

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації.

Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили  колорит козацького розвитку української духовної культури.

Козацтво акумулювало  величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія України. К.: «Академвидав», 2004. - С.655.
2. Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І. та ін., Історія України. К.: «Альтернатива», 2000. - С.462.
3. Власов В. Історія України 8. К.: «Гінеза», 2003. - С.278.
4. Закович М.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. К.: «Знання», 2006. - С.567.