Контрольная работа по "Истории"

4. Із закінченням Великої  Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об´єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946—1948 pp. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. В часи так званого  "розвинутого соціалізму" під  наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Тоталітарний режим,  на якому досить стійко трималася  одна з найміцніших імперій  світу, на кінець XX ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучасної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів  злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю  як об´єктивних, так і суб´єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього  часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер — постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 20—30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м´якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української  культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це —  сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з´явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв´язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв´язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об´єктивного, так і суб´єктивного плану, поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

3. Яку роль відвграє духовга культура в суспільному житті?

На відміну від природи, культура — це сотворене буття. її часто  називають «другого природою». Свого  часу видатний український науковець  і мислитель В. Вернадський визначив цей феномен як «ноосферу» (від грецького ноос — розум), тобто сферу людського Розуму, або ж світу, перетвореного працею та свідомістю людини, на відміну від геосфери, атмосфери, біосфери, які складають природні оболонки нашої планети. Відтак культура— це світ, створений людиною на благо людини.

Отже, діючою характеристикою культурного  світу є творчість. Творчість  є створенням нового, того, шо в природі саме по собі не існує. Культура — цілковитий продукт людської творчої діяльності. І предметний світ, що оточує пас, і комплекс людських уявлень, визначень, ідей, норм, традицій, почуттів та світоглядних орієнтирів — все це без людини й поза людиною не існує. Цей світ цілком належить людині й без неї втрачає будь-який сенс.

Творчість—  сила, якою перетворюється світ на культурне  середовище. Ззовні вона постає як виробнича  діяльність. Людина перетворює природний  матеріал, надаючи йому доцільності, оформлюючи його з точки зору своїх потреб.

Духовна культура.Ніщо не може характеризувати  суспільство краще, ніж його ставлення  до інтелектуальної, художньої ту наукової діяльності людини. Адже будь-яка творчість  супроводжується і навіть спричиняється саме задумом, ідеєю, творчим планом. Створення комплексу ідей, уявлень, переживань, наукових систем, релігійних вірувань, норм і традицій людського існування називаємо духовним виробництвом, яке є вирішальною ознакою культури як феномена, що відрізняє людину від інших створінь. Адже житло й навіть деякі «інженерні споруди» вміють будувати й деякі тварини: бджоли, птахи, мурашки, бобри тощо. Людська ж творчість точу й цілеспрямована, що вона свідома. Вона має мету, хоча б начерк майбутнього предмета. Це й спричиняє визначення культури як духовного виробництва і духовних цінностей.

Людська творчість як культурна  є завжди духовною діяльністю у галузі ідеальній і завжди втілюється предметно. Матеріальне та духовне виробництво  тісно переплетені, окрім того, людина діє і творить завжди в реальному світі, де поєднується суспільне та індивідуальне, реальне та ідеальне, теоретичне і практичне.

Безпосередньо в людській діяльності неможливо виділити суто матеріальне  або чисто духовне. Продукт дії  завжди об'єктивований, тобто втілений у дійсність. Тому відмінність між цими сферами виявляється суто в системі цінностей.

Предмети культури, які отримують  статус матеріальних цінностей, мають  відношення до здійснення безпеки та самодостатності людини. Матеріальну  цінність для людини складають засоби її життя, споживання, побуту, виробництва, повсякденного існування. Духовні ж цінності охоплюють зміст людського життя та визначення навколишнього світу й самої людини. Вони регулюють людські взаємини, відповідають на жагучі питання, з котрими допитлива істота — «Гомо сапієнс» — стикається у житті. Це цінності, про які сказано: «Не хлібом єдиним жива людина». Це цінності, котрі, зрештою, можна сформулювати як триєдність визначень Істини, Добра, Краси — домінуючих уявлень світу людини.

Система духовних цінностей орієнтує людину в її культурному світі, надає  можливості світоглядного самовизначення, розпросторює обрії суто людського  культурного ландшафту, який заповнюється людськими смислами та цінностями.

Ціннісна орієнтація людини — найважливіша функція духовної культури. У процесі освоєння культурного спадку людина має змогу творити власну ієрархію цінностей.

Але, якщо вона лишається прив'язаною лише до матеріальних цінностей, то не може вийти за їхні рамки. Хоча матеріальні  цінності мають важливе значення в житті й нехтувати ними небезпечно. Вони покликані окультурювати, олюднювати повсякденне життя людей, надавати можливість безпеки, незалежності від життєвих клопотів: вгамувлнпя природних потреб, забезпечення комфорту, достатку, впорядкування повсякденного існування.

 
Духовні цінності зшіучають людину до прекрасного, істинного, благого, підносять  її над буденністю, розвивають її інтелектуальні та почуттєві якості, формують духовне  обличчя.

 
На початку людської історії матеріальна та духовна культури перебували в нерозривній єдності, що спричинялось відносною простотою діяльності та людських взаємин. Згодом, із переходом суспільства до землеробства, скотарства, виникненням міського життя, ремесла, ознак соціально-політичної організації (держави), упорядкованості господарства, відбувається поділ праці на фізичну та духовну. Рабовласництво надало можливість певній групі людей за рахунок експлуатації інших позбавитися необхідності важкої фізичної праці й дало час на діяльність в інших сферах життя. «Духовна діяльність» з'являється як спосіб життя окремих осіб, які прагнули не тільки творити форми ідеологічного забезпечення соціально-державної цілісності (релігійно-міфологічні ідеології, системи законів, політичні та суспільні інституції), а й відповісти на смисло-життєві питання, які постають внаслідок становлення свідомості.

 
З сдиного комплексу первісної  духовної культури (міфологічної) виділяється  мистецтво як професійна діяльність, вид ремесла. Первісні культи та вірування перетворюються на релігійні системи, які формують перші цілісні комплекси світоглядного значення, основані на ідеях надприродного. Як форма вільнодумства та критичного скепсису виникає філософія, як узагальнення та систематизація емпіричних знань — наука. Потреба впорядкування та врегулювання суспільних відносин у державі викликає появу права й правової культури. З'являється політика як захист інтересів держави та певних соціальних груп, що спричиняє пошук ідеальної системи соціального устрою. 
 
Духовна культура постає як феномен, як явище, котре отримує статус особливого виду суспільного виробництва і особливою продукцією — теоретичними та релігійними системами, науковими теоріями, творами мистецтва та літератури, соціальними утопіями і морально-етичними нормами.

Зростаюча матеріально-технічна оснащеність  суспільства зумовлює розвиток духовної сфери життя. Культурна традиція в міру розвитку суспільства збагачується і примножується, духовна праця  поступово стає престижним видом діяльності, що призводить до подальшого поділу культури та виокремлення певних сфер духовного виробництві!. У цивілізованому світі духовна праця — інтелектуальна, художня, релігійно-етична, освітня — визнається суспільством як важлива іі престижна, як рушійна сила суспільного прогресу, що зумовлює прогрес технічний та побутовий. Духовні цінності культури визнаються як вічні й вищі цінності людського розвитку, а творці духовної культури, які сягають її вершин у науці, релігії, філософії, мистецтві,— визнаються за геніїв людства.

4. Які критерії визначення культурних епох?

Етап цивілізації  має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття "культура"фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини к рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна,капіталістична та соціалістична культури.При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2)культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення  культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя,частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного)визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність,споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.