Голодомор в Україні 1932-33 годах

 

       Керуючись цією  нормою, власті почали відбирати  у селян, що  не  мають

  хліба, всі інші продовольчі запаси.

 

       У  всіх  місцевостях  України,  крім   прикордонних,   розповсюдилися

  подвірні  обшуки  з   конфіскацією,   крім   хліба,   будь-яких   запасів

  продовольства   сухарів,  картоплі, буряка, сала, соління, фруктової  сушки

  і  т.п.,   заготовленого   селянами   до   нового   урожаю.   Конфіскація

  застосовувалася як покарання  за  «куркульський  саботаж»  хлібозаготовок.

  Фактично ж ця дія була  свідомо направлена на  повільне  фізичне  знищення

  селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на  величезній

  території України  (як  і   Північного  Кавказу,  де  надзвичайну  комісію

  очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб  навчити

  тих,   хто   виживе,   «розуму-розуму»   (вираження    Косиора),    тобто

  добросовісному труду на  державу в суспільному господарстві  колгоспів.

 

       Те, що відбувалося  в  Україні  в  1933  р.,  ніде  не  відображене  в

  документах  офіційних установ.  Причиною  є те,   що   Сталін   наказав

  відноситися до голоду як  до неіснуючого явища.  Навіть  в  стенографічних

  звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду

  слово «голод» не згадується.

 

       Не  підлягає  сумніву,  що  до  загибелі  мільйонів   селян   привело

  холоднокровне  рішення Сталіна вилучити у українських  селян  всі  з’їстні

  запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання,  заборонити

  яку-небудь допомогу  їм з боку міжнародної або   радянської  громадськості.

 

 

       Почалися масові  спроби втечі людей за  межі  України.  Лікар із  Сум

  Шевченко  Микола  Анатолійович  писав:  “…По  залізниці  відбувався   рух

  голодного люду всі поїзди  і товарні, і пасажирські-  були  забиті  сірою,

  голодною масою. То висохлі,  як тріски,то набряклі,  як  мішки  з  просом,

  мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони  мов

  тирса вкривали підлогу. Сотні  голодних  людей  присідали  спочивати  під

  насип залізниці там і  зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав

  без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з  влаштованого  йому

  пекла у Кремлі згадали   про  кордони  між  республіками-колоніями і між

  Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх

  військ.

 

       Смертність від   голоду  почалася  вже  в   перший  місяць-  діяльність

  молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь

  органи ГПУ реєстрували випадки  людоїдства і трупоїдства.  “Голод  на  той

  час розлюттів. Так  і   косив  людей,  так і косив.  Нас скотомогильник

  порятував: здохне яка коняка  в колгоспі з голоду, тато примітять,  коли її

  відвезуть, а вночі до  ями  підкрадуться,  відрубають  стегно  з  конячого

  трупа і додому несуть. Мама  потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,

  щоб воно карболкою не  тхнуло, а тоді вже варили і  їли. Але  й  конина  не

  порятувала: першою Марійка  померла, потім Галя, Люба і  Мишко… Слава  богу

  на дворі вже на весну  йшлося…Трава довкола наростала  ми  на  споришеві  й

  паслися… Бабку на толоці  рвали та  їли,  какиш,  свиріпу.  А як  зацвіла

  акація ми від неї відірватись  не могли.”-так пригадувала свідок того часу

  Винник Поліна Петрівна.

 

       Незносніше всього  був вигляд маленьких дітей,  в яких  висохлі,  як  у

  скелета, кінцівки звисали  по сторонах, роздувшогося  живота. Голод стер з

  їх лиць всі  ознаки  дитинства,  перетворивши  їх  в  змучені  страхітний

  видіння;  тільки  в  їх  очах  залишався  відблиск  далекого  дитинства».

 

 

       Авантюризм  Сталінської   політики   “стрибка”,   що   прирікала   на

  напівголодне існування, а  потім і на голод хлібовиробні  регіони країни,

  злочинність зимових хлібозаготівель  1932-33 років у голодуючій місцевості

  найбільш яскраво  розкриваються   у  документах,  що  стосуються  дитячого

  харчування.

 

       Уберезні 1931  року  до  Наркомату освіти  УРСР  надійшов  лист  від

  Кам’янського райвиконкому  на Дніпропетровщині: “Діти  залишаються   зовсім

  без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в  Кам’янці  треба  було  терміново

  рятувати,  оскільки   централізоване   постачання   хлібом   припинилося,

  децентралізоване (зправом вільної  закупівлі продуктів)-  заборонялося,  а

  місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

 

       У1931  році  діти  в  сім’ях  ще  якось  перебивалися,  а  в  школах-

  інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках  діти,  перебуваючи   на

  державному утрмманні, страждали  від голоднечі найбільше,  бо  ці  заклади

  цілком залежали від зовнішнього  постачання. І ось  у  березні  1931  року

  Наркомос довідується ,що в 180 районах України,  які  не  виконали  плани

  хлібозаготівель, дитячі заклади  знято  з  постачання.  Заступник   наркома

  освіти Полоцький у зв’язку  з  цим  пише  до  ЦКК-  НК  РСІ та  Наркомату

  постачання: “Цим районам заборонено  з поточних  хлібозаготівок  постачати

  дитячі інтернатні установи. Учітелів  і  виділяти  продукти  для  гарячих

  безплатних сніданків. Зцентралізованог  фонду для цих районів  теж   нічого

  не виділено. Це утворило  катастрофічний  стан  з  постачанням,  особливо

  дитячих інтернатних установ,  що не мають жодних запасів.  Діти цих установ

  примушені тікати, чим збільшують  безпритульність…”

 

       Такі тривожні  вісті протягом першої половини 1931 року  надходили  до

  Наркомосу звідусіль. Лавина  таких листів заповнила центральні  і місцеві

  органи, але  практичну   допомогу  могли  подати  переважно   з  центру,  в

  розпорядженні якго були  деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року

  Наркоиат постачання УСРР  дав  термінове  розпорядження   про  позачергове

  постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом

  закупок продовольства на  місцях, де ще були такі можливості. А  в  червні

  того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в

  інтернатних  закладах  було  відпущено  35000   килограмів   м’яса   5000

  килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць,  інші  продукти.  Хоча

  норми споживання продуктів  були мінімальними проте вже  можна  було  якось

  протриматися до нового врожаю, бо  щомісяця  виділялася  певна   кількість

  продовольства для дитячих  закладів.

 

       Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління,  змусили замислитись

  уряд  над  остаточними   наслідками  голодомору,  особливо  серед   дітей.

  Раднарком УСРР переглянув  свої  закони  про  припинення  централізованого

  продовольчого постачання дитячих  установ.  Було  трохи  збільшено   мережу

  притулків та ясельних будинків у містах.  Шостого травня  1933  року  ЦК

  КБ(б)У прийняв постанову  “ Про боротьбу  з  дитячою  безпритульністю  ”.

  Знову з’явилася Всеукраїнська  комісі дя роботи з  безпритульними  дітьми,

  але порівняно з повоєнними  роками їх було значно  більше.Вона  діяла  при

  РНК УССР, а до її складу входили представники  від ДПУ,  Наркомздоров’я,

  Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком  шляхів,  а акож  від Харківського

  облвиконкому.  Останню   очолював   заступник   начальника   Харківського

  обласного управлінн ДПУ  О.О. Бронєвой.

 

       Навіть у голодні  роки Бронєвой  залишався  “шефом”   комуни  від  ДПУ.

  Комісія займалася  різними  справами:  створювала  дитпритулки  у  селах,

  влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до

  міст, притягала до  відповідальності  осіб,  що  не  допомагали  голодним

  дітям, вимагала коштів для  працевлаштування підлітків.

 

       Чутки про діяльність комісії дійшли  сіл.  Селяни  сподвалися,  що  у

  містах приймуть їхніх дітей до ясел. З  усіх  районів України привозили

  дітей  до  Харькова  і   Києва.  На  вулицях   з’явилися   десятки   тисяч

  безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у  Щитовських  і   Салтовських

  бараках розміщували малолітніх  дітей віком до чотирьох років,яких  масово

  підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках  Харькова  залишали

  переважно дітей до одного  і більше років, які були безнадійно  хворими і

  кволими. У доповідній записці  міського відділу здоров’я повідомлялося  про

  те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше  третини.

  Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських  бараках перебувало 450  дітей,  то

  на 1 червня-  уже 900.  Вони  масово  прибували до  Харькова  здичавіло

  тулилися великими юрбами  під будинками просто неба. В архівах  збереглося

  чимало   матеріалів,   що   засвідчують   страхітливі   картини   дитячої

  безпритульності. Харків був  тоді не лише столицею України,  а  й  центром

  невимовного і нестерпного   дитячого  болю  і  відчаю.  З  11402  чоловік,

  підібраних  на  вулицях  Харкова  за  січень-травень,  8557  були   діти.

  Комісією, яку очолював Бронєвой  було затримано  лише  на  залізниці 1000

  дітлахів.

 

       Голодували діти  по всій Україні.  Станом на 25 березня у  66  районах

  Київськоїобласті голодувало 398201  чоловік,  з  них  178544  дітей.  А15

  квітня від голоду страждали  493644 чоловіка і зних 262109 становили  діти.

  Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував

  планове переселення безпритульних  дітей з міст до колгоспів, тобто дітей

  повертали  батькам,  які   вже  померли  від  голоду.  Розселяли  дітй  по

  колгоспах групами- по 5-20 чоловік.

 

       Смертність дітей  сягала за  деякими  не  повними   підрахунками  50  і

  більше відсотків до загальної  кількості  померлих.  Діти  значно  швидше

  захворювали внаслідок тривалого  недоїдання і фізичного виснаження.

 

       У 1932-1933 роках  смертність  дітей становила щонайменше  половину

  померлих від голоду селян  України. За  неповними  даними  лише  кількість

  учнів у початкових, неповносередніх,  професійних школах, а також дітей   у

  дошкільних закладах за три голодних  роки  зменшилася  на  1  мільйон 71

  тисячу чоловік. Стали пусткою  сільські  школи,  бур’яном  поросли   дитячі

  майданчики,   а   відсутність   учнівсько-педагогічногоколективу   сягала

  подекуди 96-98 рівня попередніх років.

 

       Для забезпечення  життєздатності дитячого організму,  не  нижче  навіть

  голодної норми, необхідно  було мати  щодня:  300  грамів  хліба,  склянку

  молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не

  мали навіть робітники у  містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови

  п’ятирічки, зводив підвалини “світлого  майбутнього”,  а  затьмарені  від

  голоду діти мріяли тоді  про рятівний шмат хліба.

 

        Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого  в  історії  голодомору

  спромігся визнати публічно  лише «продовольчі труднощі в  ряді  колгоспів».

  У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він

  цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні,  порівняно  з   тими  труднощами,

  які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі,  товариші

  колгоспники, здаються дитячою  іграшкою».

 

       Аналіз що стали  доступними даних демографічної   статистики  30-х  рр.

  свідчить про те, що прямі втрати населення України  від  голоду  1932  р.

  складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.  3 3,5 млн.  людей.

  Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності  під  впливом

  голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

 

       Звичайно, Сталін  і його оточення дивилися на речі інакше. У  1933  р.

  Мендель Хатаєвич,  ще  один  з  сталінських  ставлеників   в  Україні,  що

  очолював кампанію хлібозаготовок, гордо  заявляв:  «Між  нашою владою  і

  селянством йде безпощадна  боротьба. Це боротьба не на  життя, а на смерть.

  Цей рік став випробуванням нашої сили і їх  витримки.  Знадобився  голод,

  щоб показати їм, хто тут  господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак

  колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

 

       Радянська статистика  того часу відома своєю   невисокою  достовірністю

  (відомо, що Сталін,  незадоволений  результатами  перепису  1937  р.,  що

  показали страхітливий  рівень  смертності,  наказав  розстріляти  ведучих

  організаторів перепису). Тому  визначити  чисельність  жертв   голоду  дуже

  складно. Підрахунки, засновані на  методах  демографічної  екстраполяції,

  показують, що число загиблих  під час голодомору в Україні склало від 3 до

  6 млн. чоловік.

 

       У той час  як в Україні, особливо в  південно-східних її районах, і  на

  Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував  голод,  велика

  частина Росії ледве  відчула  його.  Одним  з  чинників,  що  допомагають