Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Ру́ське королі́вство

Західні землі Русі

Святий Володимир, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави (пам'ятник у Лондоні).

У 6 — 7 століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку 7 століття згадуються дуліби, наприкінці століття — бужани, черв'яни, уличі, білі хорвати, землі яких включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини 9 століттяіснувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена (мало великий авторитет серед слов'ян). Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені «гради». Відомо, що білі хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів упоході Олега на Візантію 907 року.

Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником; після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном; 992 року підкорив білих хорватів, остаточно приєднав Підкарпаття. 1018 року польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів, захопив Червенські міста (перебували під чужоземною окупацією 12 років; Ярослав Мудрий повернув у походах 1030–1031 років). У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.

Князівства Галичини і Волині

На середину 11 століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами, торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було містоВолодимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі-ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані сином Володара Володимирком в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями; половцями для протистояння зазіханням волинських, польських, угорських правителів. За правління сина Володимира Ярослава Осмомисла Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови, Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями; «скоївся великий заколот в Галицькій земли», у результаті якого вона була окупована угорськими військами короля Бели ІІІ. За допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси, Польщі Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів —Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його синМстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Заснування єдиного князівства

Роман Мстиславич — засновник Галицько-Волинського князівства.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з родуРостиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.

Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув у 1204 році, прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі». Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Міжусобиці

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила, Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі — сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 роцімонархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них, розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками, заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний — виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, під впливом проугорської партії галицьких боярів був змушений покинути князівство 1228 року, яке заповідав угорському королевичу Андрію Андрійовичу.

Волинь по смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів, на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вели війну за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). У 1238 році князь Данило здобув Галич, вигнав іноземців, відновив Галицько-Волинське князівство.

  Княжіння і королювання Данила Романовича

Пам'ятник у Львовіпершому королю Русі — Данилу Романовичу.

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі —Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї вкотре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління.

Митра перемиських єпископів, так звана корона Данила Романовича.

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнатисюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькіземлі, Чорну Русь у 1250–1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Став першим королем Руси-України, першим східнослов'янським королем.

Центральноевропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася; змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях, приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

У 1264 році король Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

 

Княжіння нащадків Данила

Країни Європи станом на 1328 рік.

I.Лев Данилович на фоні Львова.

II.Казимир III — завойовник Галицько-Волинської держави.

У другій половині XIII століття, по смерті короля Данила, князя Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська іятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частиниЗакарпаття у 1299 році. 
За князювання Володимира і Лева Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході. 1286 року відбувся руйнівний набіг монголо-татарів під час їх походу на Польщу.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королемЮрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича іЛева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнав свою залежність від неї, здійснив у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців, допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою. Ці заходи викликали незадоволення боярів, які отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князяГедиміна, у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир IIIорганізував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські.Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною була анексована Польським королівством, Волинь  — Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

Соціально-економічна історія

Суспільство

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась родоводом, родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство; вони контролювали землі держави і її населення.